Розділ 1
Пролунав дзвінок.
— Алло, привіт, Женю! Чи не хотів би ти прийти до нас на ночівлю сьогодні?
— Оу, ночівля? Так, було б чудово, мене раніше ніколи не кликали на ночівлі. А хто буде?
— Що ж, колись усе трапляється вперше. Буду я, Соня, Єва та Даня зі своєю дівчиною. Мої батьки поїхали на дачу та ми будемо повністю самі.
— Звучить як дуже непогана компанія, — засміявся Женя, — Звичайно ж я буду.
— Тоді чекаємо на тебе завтра о 8 вечора в мене вдома. Краще не запізнюйся.
— Постараюся, Юро. Побачимося.
Женя був дуже схвильований і водночас його переповнювала радість. Це буде його перша в житті ночівля. Його звали і до цього, але мама завжди не відпускала, кажучи "Жодних ночівель, поки тобі не виповниться 16 років!". 16 років Жені виповнилося вже як місяць тому, тож проблем щодо дозволу матері вже точно не буде.
Хлопець ліг на ліжко, дивлячись у стелю. Його кімната була досить тісною, в неї ледве вмістився письмовий стіл, шафа і, власне, ліжко. Шпалери були старі, обдерті, вкриті пліснявою, а світло в кімнаті виходило з однієї лампочки, що залишилася, на невеликій люстрі, в той час, як інші вже давно перегоріли.
Батько пішов із родини, коли Жені було лише кілька місяців від народження, залишивши маму виховувати його однією в дешевій, гнилій двокімнатній квартирі. Так він і зник безвісти, залишивши сина та дружину без грошей на свавілля долі. У матері Жені навряд чи вистачає грошей на їжу та оплату комунальних послуг. Незважаючи на це, Женя за два роки зміг накопичити гроші на найдешевший мобільний телефон. У однолітків, звичайно, телефони набагато дорожчі та крутіші, але хлопець міг радіти й тому, що має.
Женя лежав і думав про завтрашній день: “А все ж таки, мені дуже подобається Соня, я й подумати не міг, що мені випаде шанс бути з нею разом на ночівлі. Це означає, що ми зможемо зблизитись із нею ще більше. І вона нарешті зможе зрозуміти, що я відношусь до неї більше, ніж до подруги. Але раптом це невзаємно? Раптом якщо вона дізнається про мої почуття, то наша дружба зруйнується і ми ніколи більше не спілкуватимемося? Я не хочу ні в кого більше закохуватися, краще за людину, ніж Соня, я більше ніколи не знайду, я хочу бути з нею...» — з такими думками Женя і заснув, чекаючи завтрашнього дня, який обіцяв бути насиченим і цікавим.
Розділ 2
Женя прокинувся від ніжного сонячного світла, яке сліпило його очі. На дворі був початок літа і Жені набагато більше подобалося прокидатися від сонця та співу птахів, ніж від звуків осіннього дощу, що б'є по вікну. На годиннику була 10 ранку і попереду ще багато часу до ночівлі. Хлопцеві завжди було складно себе чимось зайняти вдома, тож він вирішив піти на вулицю. Женя глянув на себе в дзеркало, поправив своє темне густе розпатлане волосся і вийшов. У Жені був звичайнісінький двір найзвичайнішої п'ятиповерхівки. Вийшовши на вулицю ввечері, можна спостерігати дітей, що грають, і велику кількість мешканців цього будинку, які збираються разом, активно спілкуючись одне з одним. Але вранці, а особливо опівдні, у дворі було зовсім порожньо, бо ніхто не захоче перебувати зовні в таку спеку.
Женя кинув погляд на порожній двір і раптово помітив літнього чоловіка, який стрімко прямував у його бік. У руках він тримав стопку якихось журналів.
— Ви вірите? — звернувся старий до хлопця.
— У що? — здивовано спитав Женя.
— У динозаврів.
— В якому сенсі? — Женя ще більше здивувався, причому тут динозаври і яке відношення це має до нього.
— Нас дурять. Багато років ми живемо у абстракції повного утопічного суб'єктивізму. Ми є жертвами деструктивного детекторно-архаїчного способу життя у спектографічному просторі. Ми ще покажемо цим мавпам, що насправді відбувається за завісою цього величезного театру. Наша зброя – це наше сумління.
Після цих слів старий вручив Жені журнал і, не видавши більше ні слова, пішов у кінець двору, сховавшись за рогом ще однієї п'ятиповерхівки.
— І що це, чорт забирай, було?! — вигукнув Женя.
«Та мало божевільних у нашому місті?» — подумав потім Женя і сів на лаву, роздивляючись таємничий журнал, який вручив йому той дивак.
На першій сторінці великими літерами було написано: “ВЕЛИКИЙ ОБМАН: ЧИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ НАСПРАВДІ?”
— Що за маячня? — сказав Женя і почав далі гортати журнал.
“Продовжуємо руйнувати міфи, які нам вселяє уряд! На цей раз наш незалежний експерт Варлаам Вертута розповість, чому динозаври все ще живуть серед нас і як боротися з тими, хто не вірить у це.
Вітаю вас, мої любі читачі! Все мисляче суспільство давно хвилює питання вимерли динозаври чи ні. Нас роками запевняють у справжності кісток, скам'янілостей та інших нісенітниць. Люди настільки безглузді, що не можуть відрізнити підробку від справжніх доказів. Я вважаю своєю місією раз і назавжди довести людству, що нас усіх обводять навколо пальця. Якщо ви готові приєднатися до нас, то зателефонуйте будь ласка на номер (33) 15-1-19-20-32 або (33) 13-32-2-13-32. На цьому я закінчую свою щотижневу колонку у цьому журналі. Побачимося рівно через тиждень!”
Женя навіть не знав, що думати. Якась група божевільних хоче довести усьому світу, що динозаврів ніколи не існувало і закликає своїх адептів полювати на тих, хто проти їхнього світогляду.
Недовго думаючи, він викинув журнал у найближчу урну і вирішив більше ніколи про нього не згадувати.
Розділ 3
Після всього того, що сталося на вулиці, Жені повністю розхотілося гуляти, тому весь день він пролежав у ліжку, слухаючи музику і намагаючись відволікти себе думками про майбутню ночівлю і про те, як сильно він хоче сподобатись Соні. А раптом, вже подобається. На годиннику вже була сьома вечора. Знову пролунав дзвінок від Юри:
— Алло, ну що, як ти там, все у силі?
— Так, звичайно. Я не такий, щоб відмовлятися в останній момент.
— От і добре. Ти ж пам'ятаєш номер моєї квартири та поверх?
— 10 поверх, 120 квартира?
— Все вірно, ти нарешті запам'ятав, — усміхнувся Юра, — Ну, гаразд, тоді ми чекаємо на тебе.
— І я чекаю не дочекаюся побачитись з усіма вами. До зустрічі.
Женя почав потихеньку збиратися на ночівлю і, здається, вже зовсім забув про того дивного діда й журнали. Вийшовши на подвір'я, він уже міг спостерігати, як мешканці найближчих будинків збираються у дворах і виводять своїх дітей на прогулянку. Тепер уже подвір'я ожило і в ньому вже не так самотньо перебувати.
Будинок Юри був лише за кілька кварталів, тому дорога до нього не зайняла надто багато часу. Ось уже Женя стояв біля широкого масивного 16-поверхового будинку. Будова виглядала сірою, з облізлим фасадом. Хоч ще було не надто темно, але в деяких вікнах уже горіло світло.
Женя підійшов до домофону та набрав номер квартири. Після пари дзвінких писків виклику відповів Юра:
— Відкриваю! — і після нетривалого звуку відкриття дверей Женя увійшов до під'їзду.
Усередині було дуже темно, як у погребі під діжкою — мабуть, хтось забув поміняти лампочку.
Хлопцю довелося йти, виставивши руки вперед. Такими темпами він намацав кнопку виклику ліфта, і після натискання на неї яскравим червоним світлом засвітилося табло, яке показує, на якому поверсі зараз знаходиться кабіна ліфта. І за пару хвилин двері з гучним шумом розсунулися перед Женею.
У кабіні світило дуже тьмяне світло з помаранчевим відтінком, а стінки були всі списані в графіті настільки, що злилися в одну велику чорну пляму. Після натискання потрібної кнопки, Женя вже менше ніж за хвилину був на десятому поверху. Він був нічим не кращий за кабіну ліфта: абсолютно всі стіни були вкриті розписами та різними малюнками. Деякі з них були навіть кольорові, і на них можна було щось розрізнити. Горів лише один нещасний світильник, який, здавалося, ось-ось згасне.
Женя натиснув на дзвінок. Приятель моментально відчинив йому двері, ніби так і сидів під нею, чекаючи на прихід гостя.
— Вітаю, Женю! — Юра з порога злегка обійняв Женю, потім потис йому руку і запросив у вітальню.
Говорять, друзі мають бути схожі один на одного, але не в цьому випадку. У Юри було світле волосся та дуже коротка стрижка.
У квартирі Юри було 3 великі кімнати, у кожній з яких був балкон. Женя міг тільки мріяти про подібне, сидячи у своїй старій згнилій двушці. Ремонт був досить старий, у деяких місцях уже відклеювалися шпалери, а холодну бетонну підлогу закривав величезний червоний килим. На стіні висіло кілька фотографій Юри та його батьків. На підвіконні стояли кілька горщиків з квітами, але, судячи з їхнього вигляду, їх давно не поливали. Меблів у вітальні було достатньо: пару тумбочок, на одній з яких стояв невеликий телевізор, два крісла, одна велика шафа з сервізом і широкий диван, на якому вже розсілися Соня з Євою, в той час, як Даня зі своєю дівчиною Лізою сиділи і про щось сперечалися на кухні.
Але як тільки вони почули як прийшов Женя, всі одразу ж кинулися до нього. Привітавшись зі своїми друзями, Женя сів на диван між Сонею та Євою.
Соня була дуже симпатична дівчина, її волосся було пофарбоване в яскраво-рудий колір, на ній була легка біла футболка, зав'язана посеред талії та джинсові шорти.
Тоді як Єва, здавалося б, була повною протилежністю. Волосся було дуже темне, майже вугільного кольору. Втім, як і решта її одягу: чорна футболка з логотипом якоїсь метал-групи та чорні джинси. Усі часто жартували, що вона схожа на готку. У Дані була схожа проблема: його часто плутали з дівчиною. У нього було темне довге волосся, яке майже доходило до плечей, а сам він був невисокого зросту. Чого не скажеш про його кохану — високу струнку дівчину з блискучим білим волоссям. Але їх відмінності у зовнішності зовсім не заважали їм бути щасливою парою.
— Ну, як твої справи? Як там малювання? — першою озвалася Соня.
“Ох, вона цікавиться моїм життям. І дивиться мені прямо в очі, не відводячи їх. Може... я їй теж подобаюся? І ми зможемо бути парою, якщо я буду сміливішим і впевненішим.”
— Хех, так, більш-менш. Хоча мій рівень ще недостатньо високий, щоб комусь демонструвати свої роботи, — Женя пустив незграбний смішок. — А в тебе як із гітарою? Пам'ятаю, ти казала, що дуже хочеш навчитися на ній грати.
— Все добре! Навіть взяла із собою, я думаю з нею нам буде веселіше. А твої роботи я б не відмовилася подивитися, думаю мені точно вони сподобаються, — мило посміхнулася Соня
Женя почервонів. Не кожен день йому подібні речі кажуть, та ще й він чує це від дівчини, яка шалено йому подобається.
— Ну, якщо так, тоді мені не терпиться послухати, як ти граєш, — Женя посміхнувся у відповідь
— Так, Сонь, у тебе чудово виходить, здивуй усіх! — відгукнулася Єва
— Ну, якщо ви так просите...
Соня встала з дивана і пішла до своєї гітари, яка була в чорному шкіряному чохлі і стояла в кутку біля тумбочки. Витягнувши гітару, вона з серйозним виглядом сіла на крісло і поклала руку на гриф.
— Стоп, стоп, чи не пізно для такого? Всі сусіди, мабуть, уже сплять, — Ліза явно була не в захваті від цієї ідеї.
— Хах, про це не турбуйся. На поверхах зверху та знизу вже давно ніхто не живе. Та й, найближчий до нас житловий поверх – п'ятий. Нас ніхто не почує.
— Вони що, з'їхали? — Женя трохи стривожився. Чому в цьому будинку так багато нежитлових квартир?
— Та чорт його знає, я не цікавився.
— Можна мені вже почати? — перебила всіх Соня.
Діти розсілися навколо гітаристки, тим самим давши зрозуміти, що вони готові слухати.
— Отже, пісня називається "Let It Be"
Женя не дуже любив рок-музику, але у виконанні Соні він був готовий слухати будь-що.
“When I find myself in times of trouble,
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be
And in my hour of darkness
She is standing right in front of me
Speaking words of wisdom, let it be”
Соня дуже старанно намагалася зображати голос Джона Леннона, але в неї це виходило досить мило. Жені подобалося абсолютно все, що робить ця красива та чарівна дівчина. Її пальці швидко і спритно змінювали акорди, а права рука з усієї сили лупцювала по струнах, видаючи потужний гучний звук.
Коли юна музикантка перестала виконувати свою пісню, друзі майже одночасно поплескали їй і видали схвальні вигуки.
— Соня, ти начебто знала, яку пісню треба зіграти! Мені дуже подобається "Бітлз", — вигукнув Даня, — Давай ще щось з них!
— Ой, терпіти їх не можу, — закотила очі Ліза. — Може щось з вітчизняного року?
— Ой, це запросто, — по Соні було видно, з яким ентузіазмом вона готова грати для своїх друзів.
Враховуючи, що дівчина грала на гітарі всього кілька місяців, її рівень був досить високий, ніби вона вже рік володіє інструментом.
Час пройшов для друзів непомітно. Компанія слухала як грає їх подруга, іноді підспівуючи, ділилися історіями, жартували один з одним. Одним словом, чудово проводили час. Не встиг Женя озирнутися, як на годиннику вже було о пів на першу. Всі помітно втомилися і було прийнято рішення всім відправлятися до сну. Ліза з Данилом лягли в кімнату, де зазвичай сплять батьки Юри, а Єва з Сонею розмістились в сусідній кімнаті.
— Що ж, ну а ми, як суворі чоловіки, спатимемо на підлозі. Ось, я вже нам постелив, — посміхнувся Юра.
— Як добре, що ти маєш такий чудовий килим. Бо лежати на твердому бетоні було б сумнівним задоволенням.
— Ха-ха, і не кажи. Ну, ми взагалі добре посиділи, як вважаєш?
— Було просто чудово, дякую, що покликав. Та й Соня молодець, що взяла гітару. Слухати її було одне задоволення.
— Скажи чесно. Тобі подобається вона?
Женя трохи зніяковів від такого питання.
— О, ну.. Так, звичайно, вона класна, з нею дуже весело.
— Ти не зрозумів… Я маю на увазі… Як дівчина вона тобі подобається? Ти просто так на неї дивився, безглуздо бубо б не здогадатися, що ти до неї щось відчуваєш.
— Ну... — Женя зробив незручну паузу. — Так, є трохи. Але не думаю, що це взаємно. Навколо купа хлопців, які в сто, якщо не в тисячі разів краще, ніж я. А у Соні багато друзів-хлопців. Думаєш їй жоден із них не може подобається?
— Якщо чесно, за моїми спостереженнями, ти їй теж дуже симпатичний. Я на твоєму місці не опускав би так руки.
— Навіть не знаю… — Женя помітно насупився, — Гаразд, давай уже лягати.
Женя ліг на своє імпровізоване місце для сну і постарався заснути. Не дивлячись на м'який матрац, спати все одно було незручно. А ще ця вогкість, що виходила від підлоги, зовсім не давала розслабитись. Женя ще довго лежав з розплющеними очима, дивлячись на радянську люстру, що звисала зі стелі, і поринав у свої думки. Він знову думав про того дивного старого, химерні журнали з чудернацьким змістом, намагався зрозуміти, що могло змусити так багато людей покинути цю багатоповерхівку, чому в неї ніхто більше не заселяється і про те, що йому треба зробити, щоб завоювати серце Соні.
Здавалося, Женя вже провалювався в сон, як раптом його розбудили чиїсь голоси, що лунали з кухні. Він розплющив очі і почав прислухатися. Це були Даня та Ліза.
"Вони що, сваряться?"
Женя підвівся і непомітно прокрався до дверей кухні.
“Чорт, підслуховувати не добре… ”
— Чому ти вважаєш, що мені начхати на тебе? — пошепки обурювався Даня.
— Та тому, що так і є! Минулого разу ти обіцяв поїхати зі мною в центр за речами, але натомість ти пішов пити пиво з друзями на дах, і потім ще й на дзвінки не відповідав!
— А ти вважаєш, що це було нормально, коли ти прийшла до мене із засосом на шиї?
— Ми ж домовились не згадувати про це! То була звичайна випадковість.
— Ну, ну, цікаво, скільки було ще такого, про що я не знаю.
— Та пішов ти!
Женя ніколи і подумати не міг, що у них можуть бути подібні конфлікти. Вони ж завжди так мило виглядають разом.
"Думаю, варто втрутитися, ці двоє можуть зараз і побитися."
Женя зі скрипом відчинив двері до кухні.
— О, а ви чого не спите?
— Ми… ми вже лягаємо, — Данило зітхнув і попрямував до виходу з кухні.
— Так, ми вже йдемо. На добраніч, Женя.
Пара швидко покинула кухню, залишивши Женю одного.
"Цікаво, ми б лаялися з Сонею, якби стали зустрічатися?"
Хлопець повернувся на своє спальне місце і знову замість сну почав роздивлятися кімнату.
Здавалося, минуло вже більше години, а сон ніяк не йшов. Раптом рипнули двері вітальні. Женя підскочив і побачив у дверях Даню. Він жестами кликав до себе.
— Та що ти хочеш, я й так заснути не можу.
— Ходімо, є розмова.
Хлопці відійшли на кухню і щільно зачинили двері, щоб точно ніхто нічого не почув.
— Ну і?
— Що ти почув у нашій розмові з Лізою?
— Та нічого я такого не почув. У будь-якому разі, я не збираюся лізти у ваші стосунки.
Даня зітхнув і сів. Його брови спохмурніли, і він узявся руками за голову.
— Знаєш… Краще бути одним, ніж у стосунках. Це просто пекло, — заговорив Даня після довгого мовчання.
— Чому ти так вважаєш?
— Ми з Лізою зовсім різні, розумієш? Вона ніколи не підтримує мої захоплення, мої уподобання, вона у всьому проти мене.
Женя замислився і схрестив руки на грудях.
— Може вам краще розлучитися? Навіщо потрібні стосунки, в яких ти не щасливий?
— Не знаю… Я кохаю Лізу, мені буде дуже самотньо без неї. Ми разом вже майже 3 роки, я сильно прив'язався до неї.
— Мабуть, вам варто більше розмовляти. Часто буває так, що звичайна розмова може вирішити багато проблем. Все налагодиться, обіцяю.
— Будемо так думати. Дякую.
Хлопці вирішили, що сон — найкращій лікар і настав час вже точно розійтися по ліжках. Сон знову не йшов, і одразу, як тільки Женя заплющував очі, йому уявлялися якісь моторошні образи, що вилазили з темряви і дивилися прямо на нього. Потім він спробував подумати про щось хороше: про те, яка гарна Соня і як чудово вона співає. І про те, як весело проводити час зі своїми друзями. Не кожен може похвалитися, що знайомий з такою великою кількістю прекрасних людей. Непомітно для себе, він нарешті заснув.
Розділ 4
Женя стояв на порозі лікарні. Двері зі скрипом відчинилися і Женя увійшов у довгий коридор з безліччю кабінетів. Стіни були білі, наче сніг, від чого приміщення здавалося дуже яскравим.
Мама. Лікарі везуть її кудись на каталці. У неї в роті безліч різних трубок, а руки всі покриті голками від крапельниць.
— Везіть її в операційну, негайно! Відкрилася внутрішня кровотеча, швидше.
Ні, тільки не мати. Будь ласка.
Женю охопив жах. Мама – єдине, що в нього залишилося.
Він почав бігти коридором, сподіваючись наздогнати лікарів, але здавалося, чим швидше він біг, тим далі вони ставали. Не помічаючи нічого перед собою, Женя з усієї сили врізався у дві широкі дверцята, над якими яскраво-червоним світлом блимало табло “ОПЕРАЦІЙНА. НЕ ВХОДИТИ!"
Не довго думаючи, Женя з розгону вибив двері і впав на кахельну підлогу. Перед собою він побачив повністю порожню кімнату, а в центрі стояв худорлявий блідий собака, з повністю виколотими очима, з яких рясно сочилася кров, а замість зубів були глибокі гнійні рани зі слизом. Пес різко обернувся в його бік. Він повільно наближався, голосно гарчав.
— НІ, ЗАЛИШ МЕНЕ В СПОКОЮ!! — заволав Женя і кинувся тікати назад.
Скажена тварина відразу погналася за ним, голосно гавкаючи і розбризкуючи всюди кров і жовч. Зробивши високий стрибок, собака стрибнула Жені на спину, зробивши укус у шию своєю гнійною беззубою пащею.
Женя підірвався в холодному поті, не одразу зрозумівши, що прокинувся.
"Це був сон. О Боже..” — Женя сів на своє ліжко, намагаючись прийти до тями. Поглянувши на темну кімнату, він раптом помітив, що його сусіда немає на своєму місці.
Юра? Куди він міг піти? Навіщо? — Женя кілька разів обійшов квартиру, намагаючись не розбудити решту, — «А може… Варто? Юра зник.
Женя сів у абсолютному розпачі на своє простирадло. Він не знав, що робити. Йому стало дуже страшно за свого кращого друга. Не міг він просто так взяти і зникнути.
Раптом пролунав глухий стукіт у двері. Женя схопився і повільно підійшов до вхідних дверей. Прислухався.
"Ні, ні.. Мені здалося."
Стукіт пролунав знову.
Юра? Що? Але він би не стукав, він би просто увійшов.
Стук почав продовжуватися більш прискорено.
Женя зрозумів, що йому це набридло і нарешті він вирішив подивитися в дверне вічко. Але це було так страшно. Кого він міг побачити там за дверима?
Легко спершись на двері, він приклав око до отвору.
Стоїть Юра з таким наляканим обличчям, наче привида побачив.
— От придурок… — вилаявся про себе Женя і відчинив вхідні двері.
Не встиг Женя й слова сказати, як друг різко схопив його за рукав і витяг за двері.
— Ти нормальний взагалі?! Що ти тут робиш? — Женя був явно злий.
— Ходімо, я маю дещо показати тобі.
— Зараз пів на третю, що ти мені зібрався показувати? І навіщо робити ці стуки?
— Пробач, я думав ти зрозумієш.
— А чого це ти посеред ночі виходиш із квартири?
— Та тут така справа, мене розбудив дзвінок у двері і я вирішив подивитися хто це, але коли я відчинив, нікого не було.
"Дивно, а чому ніхто більше не прокинувся?"
— Потім я почув, як хтось біжить сходами вгору, я відразу зрозумів, що це жартівники і погнався за ними. Але я знайшов дещо цікавіше. Ходімо швидше!
— Та куди я маю йти? Я хочу спати, май совість.
— Встигнеш ще поспати. Нам потрібно на 13 поверх, швидше.
«Ну вже нехай, заінтригував», — подумав Женя.
— Добре, ходімо. Але тільки швидко, гаразд? Не хочу, щоб хтось прокинувся і помітив нашу пропажу.
Розділ 5
На сходовій клітці було так само темно, як і в парадній цього будинку. Здавалося, у цьому будинку мало де можна зустріти хоч якесь нормальне освітлення. Як тут взагалі хтось живе? Якщо тут ще є мешканці, окрім Юри та його батьків. За всі рази, як Женя був у нього в гостях, він не зустрічав більше нікого в цій величезній багатоповерхівці, де, напевно, має жити дуже багато людей.
— Слухай, а ліфтом піднятися – не судилося? У такій темряві на цих сходах можна убитися на раз-два, — голос Жені лунав невеликою луною.
— Тобі важко три поверхи пройти? Ми майже на місці.
"І навіщо я тільки погодився?"
Намагаючись не спіткнутися, Женя спирався руками то на перила, то на облізлі стіни, з яких сипалася фарба і зовсім не розумів, навіщо все це треба.
— О, слухай, у мене ідея, — Юра дістав із кишені запальничку, яка виявилася досить яскравою, щоб добре освітити сходи.
— Ти ж не куриш?
— Не курю, просто якось нещодавно ходив у магазин пізно ввечері, а там якомусь алкашу не вистачало грошей на пиво, він підійшов до мене й такий: “Чуваче, позич гроші по-братськи.” Ну я йому й позичив, а він дістає з кишені штук п'ять запальничок і каже: "Тримай, це тобі, братику". Тепер не знаю, що з ними робити. Подарувати одну?
— Та не вар... — але вже було пізно, хлопець кинув Жені в руки одну зі своїх запальничок.
— Окей, дякую… — сказав Женя і сховав її в кишеню.
Наблизившись до потрібного поверху, хлопець раптом помітив яскраве тепле світло, ніби воно виходило від багатьох світильників. Мабуть, це найяскравіше місце, яке він бачив у цьому будинку.
Поверх був протяжним коридором з безліччю дверей, між якими стояли засліплюючі торшери, стеля була повністю покрита намальованими очима кислотного кольору, а в кінці приміщення на стіні знаходився напис чорною фарбою, який гласив: “МИ НЕ СЕРДИМОСЬ. МИ СТЕРПИМО.”
На кілька секунд Женю ніби заціпило. Він не знав, що й казати, все це було дуже дивно і страшно.
— Боже, що за психи тут мешкають?
— У мене таке саме питання. За весь час, що я тут живу, я взагалі вперше бачу подібне — по Юрі було видно, що йому так моторошноі, як і Жені.
— Може, ходімо назад? Не думаю, що мешканцям цього місця сподобається, що два підлітки блукають їхнім поверхом і все розглядають.
— Теж так думаю. Просто, я не міг не поділитись цим з тобою. Мені здається тут щось недобре.
— У будь-якому разі, спуститися до себе – це найкраще, що ми можемо зробити.
Хлопці почали спускатись униз. Бажання Жені спати вмить зникло. Спочатку цей кошмар, тепер цей вельми дивний поверх. Йому вже хотілося якнайшвидше піти додому і забути про все.
Підійшовши до вхідних дверей, Женя, недовго думаючи, смикнув ручку і відчинив двері, вже збираючись увійти, як раптом перед ним з'явився темний силует. Друзі голосно закричали і різко відскочили назад. Ввімкнулося світло.
— Гей, ви вже зовсім з глузду з'їхали?! — вигукнула Єва, яка була тим темним силуетом. — Чого ви бродите посеред ночі? Я вже збиралася вас шукати. Що ви задумали?
Відчувалося одночасно і полегшення, і здивування того, як пояснити Єві, навіщо вони пішли на сходи пізно вночі. Чи варто розповідати, що вони знайшли?
— А-аа, м-ми.
— Хотіли прогулятися, — закінчив Юра фразу за Женею.
"М-так, дуже правдоподібно."
— Прогулятися, значить? — було видно, що Єва не дуже повірила його словам. — А ну, розповідайте, я від вас не відчеплюсь.
— Ох, ну… Це треба показувати. Тільки давай ти іншим про це не говоритимеш? Не хочу, щоб це турбувало їх, — неохоче промовив Юра.
— Що ж, домовились.
“От дідько, знову підніматися назад. Може, нехай самі йдуть, а я тут залишусь?”, — Жені явно не подобалася ідея піти туди знову.
— Ну чого ти тут стоїш? Пішли з нами, — сказав Юра, пройшовши з Євою вже кілька сходинок нагору.
— Я.. Так, так.. Добре, — видавив із себе Женя і пішов за друзями.
Піднявшись, можна було спостерігати ту саму картину: торшери, безліч дверей, очі на стелі і загадковий напис.
— Ну як, задоволена? — посміхнувся Юра.
— Очманіти… Ніколи не думала, що можна так креативно оформити поверх. Думаю, тут живуть дуже неординарні художники. Не знаю, чого ви так злякалися.
— Тобто напис тебе не бентежить? — Женя намагався робити свій голос максимально тихим, щоб ніхто не почув.
— Ну, а хто з нас не терпить? Життя жорстоке до всіх, їх цілком можна зрозуміти.
— Гаразд, подивились і вистачить, нам давно вже час бути в ліжках, — Жені не терпілося вже якнайшвидше спуститися назад.
— Ти маєш рацію, йдемо.
Не встигли вони ступити на сходи вниз, як раптом почулися звуки відкриття замку одного з дверей.
“Трясця, нас почули. Треба тікати”, — Женя запанікував і почав дуже швидко спускатися сходами.
За ним пішов і Юра, коли Єва навіть не ворухнулася, чекаючи, кого вона побачить.
Двері відчинилися і на поріг вийшла дуже худа жінка невеликого зросту, одягнена в легку блузку та крихітні туфельки.
— Стійте, куди ж ви? - промовила вона тихим хрипким голосом.
Женя та Юра зупинилися, обережно поглядаючи на жінку зі сходів.
— Вітаю! — привітно вигукнула Єва. — Ви живете тут, правда?
— Рада Вас бачити, — майже беземоційно відповіла незнайомка. — Мене звуть Віка. Я тут працюю, — вона простягла руку Єві.
— Ого, працюєте… У вас гарні малюнки, — дівчина, мабуть, була дуже рада новому знайомству. — А мене звуть Єва, а це мої друзі Женя та Юра. Гадки не маю, чого вони так злякалися. Вони не надто соціально пристосовані.
Хлопці переглянулися із спантеличеним виглядом обличчя.
“Соціально не пристосовані? Що, блін?”
— Хочете познайомлю вас зі своїми дітками? — Віка посміхнулася.
Її фальшива натягнута посмішка дала привід насторожитись. Щось тут не так.
— О, у вас є діти? Звичайно, хочемо, — з задоволенням промовила Єва.
Здається вона була єдиною, хто повністю довіряв цій жінці. Хоча, по її виду і не скажеш, зазвичай вона рідко коли виходила на контакт з дорослими людьми і здавалася повною пофігісткою, яка нікому не довіряє.
Нічого не залишалося, як піти за нею. Не кинути ж Єву наодинці з Вікою.
Увійшовши всередину, всі жахнулися: всюди розкидані упаковки з таблетками, розрізані навпіл плюшеві іграшки, змальовані каракулями стіни, капаюча зі стелі вода іі їдкий запах, що нагадує чи то пральний порошок, чи то згорівшу їжу на плиті.
У самому кутку кімнати сиділа маленька дівчинка в рожевій піжамі, уткнувшись головою в коліна і схлипувала.
— З тобою знову не хочуть грати, сонечко? — ніжним голосом звернулася до неї Віка.
Дівчинка не реагувала, а продовжувала ще голосніше схлипувати і тремтіти.
Хлопці стояли в повному шоці і не могли знайти пояснення того, що відбувається.
До кімнати забігло кілька хлопчиків, на вигляд від 4 до 7 років. Вони маніакально сміялися та активно штовхали один одного. Їхній рот був вимазаний у якомусь помаранчевому пюре, а погляд був абсолютно порожній і божевільний.
— Я психолог. Це мої діти. Душевнохворі діти. Я надаю їм допомогу. Все це моя клініка, — потойбічним голосом промовила Віка.
Настала довга мовчанка. Женю охопив страх і нерозуміння. Клініка? Душевнохворі? Здається, це ще один кошмар.
— Дітям дуже подобається. Дивіться, яка у нас кухня! — хазяйка “лікарні” запросила до наступної кімнати.
У центрі стояло кілька дитячих столиків, а трохи далі – невелика плита. Тут панувала повна антисанітарія. Можна було неозброєним оком помітити, як гігантські таргани, розміром з палець, бігали поміж столиків і ховалися по різних щілинах та тріщинах. На плиті кипів величезний казан, з якого випливав його вміст. Все було повністю в жирі, бруді та іншій незрозумілій субстанції. Запах стояв не набагато краще: суміш тухлого яйця зі згнилою куркою.
— І ваші діти... їдять це? — повільно й обережно поцікавився Юра.
— Їм дуже подобається як я готую. На жаль, мені все доводиться робити тут самій, але я впораюся, бо дуже люблю своїх дітей.
Наступна кімната була схожа на ігрову. Усередині не було і вільного місця, навколо були розкидані іграшки, а стіни також були списані. Діти без зупинки репетували, врізаючись один в одного і розкидували все поспіль. Деякі з них плакали, деякі істерично сміялися.
Женя помітив невелику тумбочку, на якій була стопка дитячих малюнків. Женя вирішив підняти перший-ліпший. На ньому було зображено, як грізний зубастий динозавр жує в роті закривавлене тіло маленької дівчинки, а внизу підпис: "Пробач мені."
"Брр..", — Женя відчув, як його тіло вкрилося мурашками. — "Треба швидше йти звідси."
Остання кімната являла собою спальню. Вона вся була заставлена дитячими ліжечками, а над ними був ледь помітний настінний малюнок: інопланетянин душить однією рукою немовля, а другою тримає голову його матері і зверху заголовок: "Скоро все закінчиться."
Другі двері цієї кімнати вели назад на сходову клітку.
Жахливіше приміщень Женя ще не бачив.
— А ви наші сусіди, га? — Віка широко посміхнулася. — Заходьте частіше, давно у нас із дітками не було гостей.
Хлопці натягли усмішку у відповідь і перезирнулися.
З-за спини психолога виглядав хлопчик, який дуже пильно вдивлявся в обличчя Жені. Помітивши це, хлопець намагався не дивитись у відповідь, а його тілом знову пробігли мурашки.
— Думаю, нам уже час. Так? — Женя глянув на друзів, показуючи всім своїм поглядом, що він більше не бажає бути поруч із цією жінкою.
— Неодмінно чекатимемо знову. Ви дуже сподобалися моїм малюкам.
Віка зникла за двері і повільно зі скрипом вона зачинилася, і після звуків замикання замку настала гробова тиша.
— Хлопці… Давайте спускатися? — перелякано сказала Єва.
Розділ 6
Усі одноголосно погодились із цією пропозицією.
— Ну, навіщо ти нас привів туди? Ми якось могли б прожити і не знаючи, що там на 13 поверсі, — Женя був зовсім не захоплений побаченим.
— Тобто я повинен був подивитися на все це і подумати: "Та гаразд, щодня таке бачу, нікому не скажу, що тут такого?"
— Краще б так і подумав. Тепер я точно не засну з думкою, що на трьох поверхах вище живуть божевільні діти.
— Слухайте, давайте постараємося забути це все. Ми просто більше не будемо підніматися туди, я думаю вони самі не чіпатимуть нас, — втрутилася Єва.
— Легко говорити, ви підете, а мені тут і далі жити. Я завжди думав, що на поверсі порожньо і нікого немає.
— Принаймні, сподіваюся, ми не розбудили інших, — зітхнув Женя.
Його надії не виправдались.
Увійшовши до квартири, перед усіма постала дивна картина: посеред кімнати в темряві сидить освітлений телевізором Даня і дивиться програму про динозаврів.
— Гей? — гукнув його Женя.
Даня різко обернувся і глянув на друзів зляканими очима.
— Не заважаємо? — з усмішкою спитала Єва. — Що дивишся?
— Та так, нічого… Не спиться просто, вирішив подивитися телевізор, — складалося враження, ніби Даня щось приховує.
Друзі сіли поряд із Данею і подивилися на екран. Там виступала якась жінка в окулярах і з дуже кучерявим волоссям.
— І коли попіл піднявся у повітря, рептилії побігли на зустріч сонцю, щоб врятуватися від неминучої смерті, яка могла наздогнати їх будь-якої миті. Але прийшов він – рятівник. І вийшли моря зі своїх берегів, і пішла боротьба за виживання всього живого. Почався апокаліпсис. Але рятівник знав, що робити. Він підняв динозаврів на великий літаючий острів і відправив їх у космос, на зустріч новим землям та горизонтам.
— З якого часу ти почав дивитися передачі для придурків? — засміялася Єва. — На кого це розраховано?
Юра теж хихикнув і подивився на Женю, чекаючи від нього того ж. Але Жені було дуже смішно. Десь він вже таке чув.
— Ну, звучить переконливо, погодьтеся? Я ледве сам не повірив, — Даня намагався пожартувати.
— Гаразд, давайте спати. А то завтра не виспимося зовсім, — запропонував Юра і вимкнув телевізор.
Всі пішли до своїх кімнат. Не минуло й хвилин 10, як Юра вже вирубався. Здається, з усіх тільки Женя не міг заснути. Його переслідують динозаври: спочатку на вулиці, потім на поверсі-лікарні, тепер у телевізійній програмі. А далі де?
Час, здавалося, й не рушив. На годиннику все також було опів на четверту.
"І як тепер заснути?" — подумав Женя.
Зрозумівши, що в нього безсоння, хлопець підвівся і пішов на кухню. Подивившись у вікно, Женя міг спостерігати спляче безлюдне місто, у вікнах багатоповерхівок не було жодного вікна, в якому горіло б світло, на вулиці панувала повна тиша. Небо потроху стало набувати темно-синього відтінку, що означало наближення світанку.
"Здається, сьогодні я не посплю", — подумав Женя і сів за кухонний стіл, спершись на нього ліктями і закривши обличчя руками.
— Агов, ти чого не спиш?
Женя від несподіванки підвів голову. У дверях кухні стояла Соня і стурбовано дивилася на нього.
— Ех, не спиться просто, — Женя глибоко зітхнув. — А ти чого?
— Не знаю. Я часто можу прокинутися посеред ночі без причини, — Соня трохи посміхнулася і сіла навпроти Жені.
Хлопцеві стало безперечно спокійніше з присутністю Соні.
— До речі... Ти коли сьогодні заходив у ліфт і натискав поверх.. Не помітив нічого незвичайного?
— З таким світлом, як там, дуже складно було б щось помітити, — Женя пустив нервовий смішок. — А що я мав би помітити?
— Ну, дивись, у будинку Юри скільки поверхів?
— Не пам'ятаю. 16?
— Так. А кнопок у ліфті було 17. Розумієш? І остання була без номера.
— Ну, може, зайву поставили. А що такого?
— А найцікавіше те, що я зайшла до ліфта з якимось чоловіком у темному плащі, який натиснув саме на ту кнопку. Я вийшла на десятому, а він поїхав далі.
— На поверх, якого немає?
— Так! Тепер тільки про це й думаю.
— Можемо вранці спитати Юру про це. Хтозна, може техповерх чи щось таке.
— Він навіть не знає, чому всі з'їхали зі своїх квартир, про що з ним можна говорити? — Соня почала переходити з напівшепоту на свій звичайний голос.
— Хм, ти пропонуєш нам самим перевірити, куди веде ця кнопка?
— Вже давно як хочу… Пішли зі мною?
“О Боже, тільки не це, я просто хочу постаратися заснути. Хоча... з Сонею... добре, тільки заради неї”, — Женя почав згадувати, що вони бачили з Євою та Юрою на 13 поверсі, і йому не дуже хотілося відпускати Соню одну, раптом вона натрапить на щось подібне.
— О, так, без проблем. Напевно, там звичайна ліфтова.
"І чого це всім не спиться сьогодні?"
Соня акуратно, намагаючись не шуміти, відчинила вхідні двері, і разом із Женею вони вийшли на сходову клітку.
Розділ 7
Женя натиснув кнопку виклику ліфта і вона одразу ж спалахнула яскравим червоним світлом. Світло на поверсі Юри горіло так тьмяно, що здавалося, воно ось-ось через секунду вже згасне.
Ліфт розкрився і хлопець із дівчиною швидше увійшли до нього.
— Хм, кнопка без номера, кажеш? — Женя почав розглядати кнопкову панель.
Як можна було здогадатися, вона була прямо над кнопкою під номером 16.
— Вперед, — сказала Соня і натиснула на безіменний поверх.
Ліфт вирушив нагору.
Піднімався він досить довго, ніби не на 17-й поверх, а на 28-й. Зрештою він зупинився. Женя і Соня вийшли і побачили перед собою чорну темряву.
— Тут напевно має бути вимикач, — пошепки сказала Соня і почала водити руками по стінах. — Є.
Яскрава лампочка висвітлила невелике приміщення. Це був звичайнісінький поверх. Жодних химерних малюнків чи чогось такого, що могло б відрізняти його від інших. Єдине, чим він був несхожий на інші – відсутній вихід на сходову клітку. Дістатися до нього і вийти можна було лише ліфтом.
— Виходить, тут 17 поверхів? — сказав Женя, дивлячись на пару дверей від квартир.
— Виходить, що так. Дивно, ніколи раніше не зустрічала такі планування.
У Жені настало невелике полегшення. Жодних божевільних дітей тут не було. Зараз вони з Сонею спокійно спустяться вниз і ляжуть спати.
Раптом дівчина перелякано глянула на Женю.
— Женю…
— Що?... — хлопець не на жарт стривожився.
— За нами хтось спостерігає. З тих дверей.
Женя різко обернувся, встигнувши тільки помітити, як голосно зачинилися вхідні двері з найдальшої квартири. Не довго думаючи, Женя почав швидко клацати по кнопці виклику ліфта, але цього разу вона вже не світилася.
— Ліфт не працює! — вигукнув Женя.
— Якого біса?! — Соня також безуспішно намагалася викликати кабіну ліфта.
У думках Жені було лише: “Нам кінець. Ми не виберемося звідси.
— І що нам робити? — Женя зі злості штовхнув двері ліфта.
Соня від безвиході сіла на підлогу біля стіни.
— Вибач, це я винна. Не треба було втягувати тебе в усе це, — на очі Соні почали накочуватися сльози .
Женя легенько притис до себе Соню і обійняв.
— Тихіше, тихіше, не плач тільки. Це просто поломка ліфта, я думаю його скоро полагодять. Ми не будемо тут вічність, ось побачиш.
Хлопець не міг повірити в те, що зараз він сидить обійнявшись із дівчиною, з якою до цього навіть соромився заговорити. Певною мірою, вся ця ситуація була йому в плюс. Щоправда, це тривало недовго. Раптом, самі крайні двері відчинилися і на поріг вийшла літня злегка повненька жінка. Вона була одягнена в сіру нічнушку, а на очах були овальної форми окуляри.
— Ви чого тут галасуєте, у мене онучка спить! — Звернулася вона до хлопців.
Женя та Соня переглянулись.
— А ви чого спостерігаєте за нами? Ви дуже нас налякали, — обурилася Соня.
— Ох, вибачте мені, діти. Я сама налякалася, у мене тут рідко хтось буває. Може, хочете зайти до мене на чай?
"Занадто гостинні тут всі, вже друга людина до себе запрошує."
Соня вже попрямувала в бік цієї жінки, але Женя притримав її за руку.
— Слухайте, ми не збиралися ні до кого заходити. Ми просто чекаємо, коли полагодять ліфт і ми зможемо спуститися вниз.
— Женю, хіба ти хочеш просидіти невідомо скільки на холодній підлозі біля стіни? Може ліфт і до завтра не полагодять.
Хлопець знову відчув щось недобре, але йому дуже не хотілося лаятись із Сонею. Все-таки, він закоханий у неї . Може, це все-таки звичайна бабуся і нічого поганого не станеться?
— Заходьте, не соромтеся. Тільки не розбудіть дитину.
Зваживши всі за і проти, Женя за Сонею зайшов у квартиру незнайомки.
Усередині все було чимось схоже на Женину квартиру: давній ремонт, старі шпалери, тьмяне світло і лише дві кімнати. Скрізь панував безлад, речі були розкидані по різних кімнатах і стояв дивний злегка нудотний запах. У квартирі повністю були відсутні вікна, через що всередині було дуже душно.
— Сідайте, зараз зроблю вам чаю, — дуже турботливим голосом промовила жінка. — Мене звуть Варвара, але дозволяю вам називати мене Варя.
— Еге, здорово, — нервово посміхнувся Женя. — А я Євген, це Софія.
"Ще б по імені по батькові назвався б."
Варвара взяла чашки з шафи і налила в них чай з самовара, який раптом нізвідки з'явився у неї на столі. Чай був настільки гарячий, що неможливо було навіть хоч трохи надпити його. Та чи варто? Раптом там підмішане снодійне, вже не знаєш, чого чекати від мешканців цього будинку.
Женя втупився у свою чашку, монотонно мішаючи його ложкою, як раптом він відчув легкий удар у бік – його штовхнула Соня.
— Подивись на верхню полицю, — прошепотіла дівчина.
— Де?
— Над плитою, блін.
Женя жахнувся. На полиці стояла величезна банка, всередині якої був забальзамований у якійсь жовтій рідині кіт.
— А-а, це мій котик Маркус. Хочете погладити?
"Ще одна хвора на голову, Господи." — Женю охопив повний дискомфорт та бажання повернутися до решти друзів, а краще одразу додому і бажано скоріше.
— Н-ні, дякую, — видавила Соня.
"Варто задуматися про план втечі."
— Ах, думаю, варто розбудити Оленку, вона дуже любить гостей. Ходімо зі мною.
Пройшовши коридор, засіяний брудним одягом та іншим мотлохом, Варвара відчинила двері спальні. Усередині була непроглядна темрява з якої долинали звуки мух і неймовірний сморід.
"Це так схоже... На трупний запах..."
На руках жінка винесла крихітне тіло дитини. Воно було повністю загорнуте в тканину, очі були зашиті ґудзиками, а на роті був один великий довгий шов.
Женя та Соня з жахом дивилися на Варвару, а вона продовжувала посміхатися, ніби все так і має бути.
— Оленка не хоче прокидатися. Ну, нічого, вона дуже втомилася за день, нехай ще спить, — Варвара поклала труп дівчинки назад на ліжко, на яке одразу ж злетілися мухи. — Чай вже охолонув, ходімо на кухню.
Жінка вирушила на кухню, коли друзі вирішили трохи затриматися в коридорі.
— Так, я маю план, — прошепотів, зібравшись із духом, Женя. — Бачиш ключ у замку? Я її відволіку, а ти в цей час проверни цей ключ, щоб ми потім легко змогли вибігти звідси.
— Зрозуміла, — на очах Соні виразно було видно хвилювання.
Женя зайшов на кухню і сів за стіл, за яким уже терпляче чекала Варя.
— Соня… Відійшла до туалету, вона скоро буде.
— Ах, треба ж показати їй де він, — жінка почала вставати з-за столу.
"Та чорт візьми."
Недовго думаючи, Женя щосили перекинув чашку на підлогу. Та з брязкотом упала, розлетівшись уламками по всій кухні.
— Ай, вислизнула, — відрізав Женя і миттю кинувся в коридор.
Побачивши Женю, Соня смикнула за ручку дверей і вони разом вискочили на сходову клітку. За звичкою Женя почав натискати на кнопку ліфта, але потім згадав, що той не працює.
“Ми у пастці, супер.”
— Стійте!! Ви не допили свій чай! — репетувала Варвара, пробираючись через уламки на підлозі і свій забитий мотлохом коридор.
— І що робити далі? — закричала Соня. — Тепер вона зжере нас.
Нічого не залишалося робити, як бігти в інший кінець коридору.
Варвара вибігла зі своєї квартири з ножем у руках і озвірілими очима.
— Оленка дуже хоче погратися з вами, — повільним і писклявим голосом говорила жінка, потроху наближаючись до Жені з Сонею.
Женя закрив Соню своїм тілом та розставив руки.
"Круто, завжди мріяв померти від рук божевільної бабки."
Раптом вони почули поруч із собою звук двері, що відкриваються. З-за неї з'явився бородатий чоловік, що широко розплющеними очима дивився на хлопців.
— Швидше, сюди, — вигукнув незнайомець.
"Що ж, іншого виходу немає," — подумав Женя і схопивши Соню за рукав, потяг за собою у двері. Варвара тільки й встигла підбігти до неї, як вона одразу ж зачинилася.
Розділ 8
Навколо було сиро та похмуро. Приміщення нагадувало якийсь підвал чи занедбаний склад. Соня та Женя спочатку подивилися на один одного, а потім на дивного чоловіка, який щойно їх врятував від смерті. Він був у дуже брудному сірому светрі, а його борода покривала всі його груди.
— Що ви тут забули? — гаркнув незнайомець.
Друзі навіть не знали, що відповісти йому. Вони ще й не відійшли від того, що відбувалося раніше.
— Ви взагалі знаєте, що сюди не можна заходити?
— Але чому? — винним голосом спитала Соня.
“На нас щойно напала божевільна з ножем. Справді, чому?
— Тут живуть небезпечні люди, — чоловік насупив брови. — Забирайтеся звідси негайно!
— Ми б з радістю, але ліфт не працює, а сходів взагалі немає, — заперечив Женя.
Бородач пішов на другий кінець кімнати і з гучним скрипом відкрив люк у підлозі.
— Лізьте вниз. І щоб я більше не бачив вас тут.
Женя вирішив полізти першим, а Соня слідом за ним. Сходи були дуже холодними і по них дуже важко було спускатися, плюс до всього, вже за традицією цього будинку, була непроглядна темрява. Нарешті внизу стало видно приглушене світло.
“Здається, ми знову на поверсі Юри. Тільки щось не пригадаю там жодних отворів у стелі.”
Сходи закінчилися і Соні з Женею довелося стрибнути з невеликої висоти, щоб опинитися внизу. Але вони побачили перед собою не поверх Юри. Це був вузький і довгий коридор, з безліччю дверей, ніби вони знаходилися в якійсь лікарні, а не в багатоповерхівці. Уздовж коридору стояли стільці, на стінах висіли плакати, що говорили про епідемію грипу та іншу медичну інформацію, а підлога являла собою побиту слизьку кахель. Але на людей тут і натяку немає – абсолютно жодної душі.
— Вітаю, чим можу допомогти? — з-за спини різко з'явилася жінка в білому халаті, схожа на медсестру і привітно посміхалася.
— А, ем, — Женя не до кінця вірив у те, що відбувається. — А де ми?
— Ну ви даєте! — медсестра посміхнулася. — Чекайте тут, я покличу лікаря.
"Що це все означає?"
Женя пробіг очима коридором і кинув погляд на оголошення на стіні:
“ШАНОВНІ ПАЦІЄНТИ! ДЛЯ ПРОХОДЖЕННЯ ПРИЙОМУ В ЛІКАРЯ ВАМ ПОТРІБНІ:
АМБУЛАТОРНА КАРТКА
НАПРАВЛЕННЯ
МАНІАКАЛЬНА МАСКА
З ПОВАГОЮ, АДМІНІСТРАЦІЯ МЕДИЧНОГО ЦЕНТРУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗДОРОВ'Я ІМ. В. ВЕРТУТИ”
"Щось знайоме.." — подумав Женя.
Тут він згадав ту саму статтю у журналі, який йому дав перехожий.
"Динозаври... Психушка всередині будинку Юри... Такий абсурд може відбуватися тільки уві сні, напевно я сплю."
— Маніакальна маска? Що це взагалі? — запитливо зиркнула Соня на оголошення.
— Не хотілося б і дізнаватись, — Женя потер свої спітнілі долоні. — Потрібно знайти вихід.
— Як гадаєш, якщо ми в когось запитаємо, нам дадуть відповідь?
— Дуже сумніваюся.
Не встигли друзі повернутись в інший бік, як перед ними з'явився високий смаглявий чоловік, також одягнений у білий халат. Очевидно, це був лікар.
— Ви на прийом до мене? — низьким і грубим голосом промовив лікар.
— Н-ні, нам взагалі треба йти додому. Можете, будь ласка, підказати, де тут вихід? — тремтячим голосом запитала Соня.
— Ви що, одразу йти зібралися? Ходімо до мене в кабінет, дізнаємося один одного краще.
Раптом Соня та Женя відчули, як хтось їх міцно взяв ззаду за руки і зв'язав їх міцною тугою мотузкою. Це були ще дві медсестри, які з'явилися з нізвідки.
— Гей, відпустіть, ми нікуди не підемо! — заволав Женя.
Але медсестри дуже міцно впивалися в шкіру своїми довгими нігтями, від чого ставало нестерпно боляче. Женя вилаявся, активно намагаючись вириватись, але все безуспішно. У Соні не вистачало сил боротися і вона покірно йшла вперед, тихо схлипуючи.
Відкрився кабінет лікаря. Він виглядав цілком типово: широкий стіл із великою кількістю різних паперів, ручок тощо. Женя звернув увагу на велику схему мозку, що висить прямо над робочим місцем лікаря. Стояв їдкий запах якихось ліків та спирту. Медсестри посадили Женю та Соню на кушетку, зачинивши за собою двері на клямку.
— Ми не хворі, відпустіть нас, — Женя злісно дивився лікареві прямо в очі.
— Що ж привело вас до нашої клініки? — лікар залишався спокійним.
— Розумієте, ми були на ночівлі у нашого друга, вирішили піднятися на найвищий поверх його будинку, а потім спробували спуститися назад. Ми взагалі не планували потрапляти сюди.
Лікар тримав довгу паузу, пильно дивлячись на Соню та Женю. Його погляд був абсолютно порожнім, ніби він дивився не на них, а крізь них. Потім він підвівся зі свого стільця і почав ходити туди-сюди.
— Думаю, ми добре з вами подружимось. Але спершу, ви повинні вдягнути це, — лікар дістав з шафи великий пакет і вийняв із неї дві медичні маски.
— Ні!! Ні!! Навіщо це?! — Женя почав вириватися і намагатись розірвати мотузку на своїх руках.
Але все було безуспішно і за кілька секунд маска вже була на його обличчі.
…
Женя відчув повну розслабленість та спокій. Здавалося, ніби його душа залишає його тіло і прагне кудись угору. Все навколо пливло і виблискувало, вимальовувалися різні візерунки, ніби дивився через калейдоскоп. Йому мерехтіли дивні речі: ось він уже дивиться на стелю, якою біжить кінь. І це начебто вже й не стеля, а велика зелена галявина. А ось уже біжить не кінь, а риба з людським обличчям. І не біжить... а пливе. Темрява. Жені дуже страшно, він зовсім один. Де ж світло, куди все зникло? Де Соня? Цікаво, як там без них Юра, Єва, Даня, Ліза? Женя теж їх усіх любить. Без друзів його життя давно втратило би і не було б ні натяку на світле і щасливе майбутнє. Женя терпіти не може бути на самоті. Він скажено боїться втратити своїх друзів.
Порожнеча.
…
Женя отямився. Першою думкою було "де Соня?", другою – що він прикутий до ліжка і не може рухатися. Женя повернув голову і побачив поряд із собою Соню, також прикуту до ліжка.
“Вона поряд. Все вже не так погано. Тепер наступна проблема – якого біса ми прив'язані?”
— Женя… — тремтячим, трохи охриплим голосом, промовила Соня.
— Так? Я тут…
— Що ми тут робимо? Мені страшно.
— Нам треба лише розірвати ці... Що це взагалі? Ремені.
— І як же? — голос Соні був змучений, здавалося, кожне слово дається їй насилу.
І тут раптом у Жені блиснуло в голові – запальничка Юри.
— Соня, ми врятовані. У мене в кишені є запальничка.
— Ти ж не куриш?
— Ні, я… Гаразд, довга історія. Я не про це. Ми можемо акуратно спалити ці ремені та вибратися. От би тільки її дістати.
Женя почав намагатися просунути свою руку якнайдалі до кишені. Це було завдання не з легких. Скрипучи зубами, Жені таки вдалося дістати запальничку самими кінчиками своїх пальців.
— Є! Головне тепер не влаштувати пожежі.
Женя запалив вогонь і почав легенько водити їм по ременю, тканина якого поступово розходилася від дії полум'я. Нарешті перший ремінь порвався. Те саме було зроблено і з другим.
"Свобода!"
Женя поспішив до Соні, щоб її звільнити. Відстебнувши всі ремені, він допоміг Соні підвестися з ліжка.
— Тепер поводимося дуже тихо і шукаємо вихід із цього дурдому.
Женя взяв Соню за руку і вони швидко покинули свою палату. Перед ними був той самий довгий коридор. Не було видно ні пацієнтів, ні медпрацівників. Було зачинено всі двері, крім однієї. Темний коридор освітлювало тепле синє сяйво, що виходило з навстіж відчинених дверей. Підійшовши ближче, стало видно напис на ній: "ЛІКАР-ПСИХІАТР".
— Ми повинні якось непомітно пройти повз ці двері, — Женя все сильніше стискав руку Соні.
— Може, там немає нікого? Потрібно тихенько перевірити.
Повільно підкравшись до кабінету лікаря, Соня, настільки потай, наскільки це можливо, визирнула за двері. Вона мала рацію – в кабінеті нікого не було. Стояла абсолютно гробова тиша. Єдиний звук, який було чутно – гул флуоресцентної лампи, що освітлює кабінет. На столі стояла товста папка з документами. У Жені раптово з'явилося незрозуміле почуття, що він має подивитися, що там усередині.
— Нікого нема, йдемо.
— Стривай. Мені цікава одна річ.
Женя підійшов до столу і розкрив таємничу папку. Соня обережно наблизилася до нього. Хлопець прочитав напис на титульній сторінці:
— "Журнал обліку пацієнтів"...
— Юра взагалі знає, що в його будинку знаходиться психлікарня?
— Навіть дві, я сказав би. Поки ти спала, ми з ним та Євою знайшли ще дитячу психклініку на 13 поверсі.
— Очманіти... Жень, пішли швидше звідси, будь ласка, — Соня почала панікувати і на її очі знову накотилися сльози.
— Зараз, зараз.
Женя почав гортати журнал, миттю читаючи, що ж у ньому написано.
ПАЦІЄНТ № 16
Дата народження: 12.01.1978
Дата госпіталізації: 19.04.2007
Дата виписки: -
Діагноз: Хронічний депресивний розлад
ПАЦІЄНТ №2
Дата народження: 23.02.1988
Дата госпіталізації: 05.03.2007
Дата виписки: -
Діагноз: Неспецифічний біполярний афективний розлад
ПАЦІЄНТ №20
Дата народження: 16.01.1973
Дата госпіталізації: 08.08.2009
Дата виписки: -
Діагноз: Хронічне марення.
ПАЦІЄНТ №24
Дата народження: 02.07.1964
Дата госпіталізації: 26.09.2008
Дата виписки: -
Діагноз: Гострий поліморфний психотичний розлад із симптомами шизофренії
ПАЦІЄНТ №34
Дата народження: 23.01.1985
Дата госпіталізації: 01.10.2008
Дата виписки: -
Діагноз: Шизоафективний психоз”
— Тільки глянь на це, — Женя простяг журнал Соні.
— Цікаво, де ці люди зараз?
— Судячи з прочерку на даті виписки, все ще тут.
Соня віддала назад журнал Жені, той закрив його і відкинув на дальній кут стола.
— Нам вже час, ти права.
Женя і Соня вже пішли на вихід, як раптом вдалині коридору почулися швидкі кроки і гучний хлопок дверима. У Жені побіг холодок по спині. Вони все ж таки не одні тут. Соня від страху інстинктивно притулилася до Жені. Друзі обережно визирнули в коридор. Вдалині стояли обриси якогось хлопця, що стояв спиною до них.
"Низький зріст, довге волосся, легка сутулість..." — здається, Женя почав впізнавати, хто стоїть на іншому кінці коридору.
— Це ж Даня...
— Даня? Стоп, що? Що він тут забув?
— Гей, друже! — гукнув хлопець свого друга.
Даня повільно обернувся, не відразу зрозумівши, чий голос він чує.
— Ох, привіт, — Даня наблизився до хлопців. — А що ви тут робите?
— Таке ж питання і до тебе, — Соня стурбовано подивилася на приятеля, який щойно зустрівся.
— Та я… Вирішив розвіятись.
— Ага, і тому ти пішов гуляти психіатричною лікарнею?
— Ви про що?
Розмова перервала оглушливий гуркіт і наступний звук сильного удару, ніби щось завалилося з усієї сили. Слідом за цим почувся гул сирени, що приглушено долинав здалеку.
Соня закричала і міцно пригорнулася до Жені.
— Що це було!?
— Напевно, обірвався трос ліфта. Думаю, що довше ми тут, то менше у нас шансів вийти звідси — на диво, Даня зберігав абсолютний спокій.
— Ти знаєш, куди йти?
— Є одна ідея, ходімо.
Даня побіг так швидко, що Соня з Женею ледве встигали за ним. У цей момент відпали всі питання про те, як тут опинився Даня і що відбувається.
Єдине, що могло їх хвилювати – як втекти з психіатричної лікарні. Сирена ставала все голосніше, а вдалині виднілися червоні проблискові маячки на стелі. Женя відчував, як сили починають покидати його, а в роті сохнути. Нарешті вони побачили двері в кінці коридору, що освітлювалися лише написом “ВИХІД”, яке світилося зеленим кольором.
"Вихід... Ми врятовані."
Раптом Даня різко зупинився і завмер, спрямувавши погляд уперед.
— Гей, ти чого? — Женя стурбовано глянув на скляні очі Дані, які навіть не блимали і кудись пильно дивилися.
В темряві почав з'являтися чийсь силует, що повільно наближався до друзів.
— Милий, впізнав? — цей голос належав Лізі. Вона хитро посміхнулася і провела рукою по волоссю Дані.
— Що? Навіщо ти тут?
Даня спробував взяти дівчину за руку, але та різко відсторонилася.
— Знаєш, Даню. Мені давно вже час зрозуміти, що ми не підходимо один одному.
За мить з темряви з'явився ще один силует – високий хлопець атлетичної статури з поголеною головою. Він обійняв Лізу за талію і уткнувся обличчям у її шию.
— Це Денис, мій новий хлопець, — дівчина злісно хихикнула і широко посміхнулася. На очах Дані почали навертатися сльози. — А тепер дивись, як ми цілуємось.
Денис злився з Лізою у пристрасному поцілунку, міцно стиснувши її стегна.
— ДОСИТЬ, БУДЬ ЛАСКА!! — Даня знесилено впав униз і заридав.
Женя разом із Сонею намагалися підняти друга, але все марно – він знову падав униз, гірко плачучи.
— Я ТАК БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!! — несподівано Даня миттю підвівся на ноги і побіг назад.
— Ні, Даню, стій!! — Женя кинувся в догін, разом із ним і Соня.
Переслідування Дані привело друзів назад до реєстратури.
— До яких дверей він побіг?
Женя пробіг поглядом усіма дверима.
— Здається, туди... До ліфтової...
Кинувшись туди, вони побачили страшну картину: Даня стоїть спиною до них на краю ліфтової шахти.
— Гей, що ти робиш, слізь звідти! — Соня закричала і побігла до Дани, але Женя втримав її.
— Пробачте мене. Але я більше не бачу життя без Лізи, — Даня підступав усе ближче до краю. — Так буде краще.
Не встиг Женя нічого крикнути, як Даня ступив у ліфтову шахту і полетів униз. Друзі кинулися до нього, але вже було пізно. Все, що вони змогли побачити, було тіло хлопця, що летить вниз і глухий звук удару об бетонну підлогу. Настав повний ступор і відмова вірити в те, що відбувається. Не було сил ні плакати, ні кудись бігти. Женю переслідувало почуття, що ось-ось, і незабаром він помре слідом за своїм приятелем. Соня впала на підлогу та закрила обличчя руками.
— Чому він? Чому Даня? Він не заслужив цього всього, — впав у відчай, Соня тихо заплакала.
— Нам треба врятувати себе. В нас немає іншого виходу.
— Який сенс?! Я не хочу жити, знаючи, що ми не змогли вберегти свого друга.
— Ми не до чого, це все Ліза. Підемо, Соню. Я сподіваюся, ще не надто пізно.
Насилу, але дівчина піднялася, обійнявши його за шию.
— Ти пам'ятаєш, куди йти?
— Здається, так..
Було знову тихо. Женя міцно взяв Соню за руку і вони разом пройшли назад до далеких дверей, які, ймовірно, були виходом. Лізу та її нового коханого як водою змило. Начебто вони просто взяли і зникли. Женя різким рухом відчинив двері.
— Це не вихід!
Женя побачив той самий хол з реєстратурою. Єдиним джерелом світла у ньому був кавовий автомат та пожежна сигналізація на стелі.
— Ми що, перебуваємо у матриці? Тут повторюються приміщення.
— І куди нам далі? — закричала Соня, вп'явшись нігтями в руку Жені.
На відміну від минулої реєстратури, тут знаходилися лише одні двері. Вона була несхожа на ті, що вони бачили до цього. Дверь була абсолютно чорна, без будь-яких розпізнавальних знаків.
— Здається, є лише один шлях.
Зайшовши за наступні двері, перед очима знову виявилася абсолютна темрява, вдалині якої виднілася миготлива червона лампочка.
"Залишилося йти тільки вперед, без варіантів…"
Розділ 9
Проходячи крізь темряву назустріч алому світлу, Женя справді не знав, що робити. Можливо, вони таки не виберуться і їх знайдуть лікарі. Тоді він більше не побачить ні Юру, ні Єву, ні інших. Соня ніколи не дізнається про те, як сильно він кохає її. Не дізнається, що кожна їх зустріч особлива для нього і про то, як він боїться її невзаємності, тому досі вдає, що вона для нього просто подруга. Але назад дороги вже немає, треба постаратися вибратися із цієї пастки. Але як? І куди вони вийдуть? Не варто забувати, що вони взагалі перебувають усередині будинку Юри. Що за чортівня? Яким чином психіатрична лікарня може бути з'єднана з житловою багатоповерхівкою?
Наприкінці темного коридору опинилися ще одні двері. Червоною лампочкою, як з'ясувалося, було широке табло з написом:
"ІЗОЛЯЦІЙНО-ДІАГНОСТИЧНИЙ БОКС".
— Це не вихід... — Соня зітхнула. Її голос тремтів, було видно, що вона намагається стримати сльози.
Женя теж вже зневірився. Так, це справді був не вихід. Побоювання Жені виправдалися, тепер або йти туди, де на кожному кроці можуть перебувати лікарі, які їх зловлять і назад прив'яжуть до ліжок, або чекати тут, власне, того ж…
Несподівано двері відчинилися. Женя очікував побачити будь-кого перед собою: лікаря, медсестру, навіть психолога Віку з дитячої клініки, але зрозумівши, хто перед ним стоїть, хлопець зовсім втратив мову.
— Гей, заходьте, чого дивитеся? — на порозі стояв Юра, який дивився строгим поглядом на друзів.
Після дуже тривалої паузи, перша можливість говорити повернулася до Соні.
— Що ти тут, в біса, забув?
Юра дивився на Соню так, ніби відповідь на це була надто очевидною.
— Заходьте, я все розповім.
Приміщення виглядало явно не по-медичному: воно являло собою щось на кшталт кінотеатру: на стіні висіло велике біле простирадло, навпроти якого стояв проектор і кілька стільців.
— Сідайте, — сказав Юра, показуючи на стільці.
Женя все ще сподівався, що він незабаром прокинеться і це все виявиться сном, бо те, що відбувається, не піддається жодним законам логіки. Юра ввімкнув проектор і на екрані почали з'являтися кадри з динозаврами.
"О ні, тільки не це…"
— Коли ми були дітьми, нас завжди вчили: “Динозаври вимерли 65 мільйонів років тому, на них впав великий метеорит із космосу і вони всі загинули”. Я змалку відмовлявся вірити в це. Я відчував, що це не так, — говорив хлопець на фоні екрану, який транслював кадри з гігантськими рептиліями. — І коли мені було 9 років, я в цьому остаточно переконався. Того дня я був у літньому таборі, куди мене відправили батьки. Вони думали, що він допоможе мені швидко соціалізуватися серед однолітків. Діти грали один з одним, спілкувалися, розважалися. Тільки я з ними не грав. Мої думки були тільки про те, як же прогнило наше суспільство, чому ми повинні підкорятися якимось безглуздим законам, ми ж найрозумніший і найсильніший вид на Землі. І раптом, я зрозумів, що насправді ми не такі. Є вид набагато могутніший за людський – динозаври. Потім, пізно вночі я вирішив втекти з того табору, мені гидко було перебувати серед людей. Я виліз у вікно, але швидко зрозумів, що там надто високо. Але потім з'явився він – брахіозавр. Він підняв свою довгу шию і допоміг мені спуститися вниз. Потім я пообіцяв йому, що доведу всьому світу, що динозаври ще живі. Я давно перестав бачити сенс у своєму житті, я живу тільки заради них і, якщо треба буде, помру за них.
“Юра… він явно не в собі. Що сталося, чому він тут? Хто з ним це зробив?”
— Ну що, сподобалося їм твоє оповідання? — ззаду пролунав чийсь сміх. Це був той самий лікар, який прив'язав Соню та Женю до ліжок.
— Цілком собі, пане Варлаам.
Тут пазл почав складатися. Хоча, як і раніше, нічого не було зрозуміло.
“Якийсь чоловік, з поїхавшим дахом, заснував організацію людей, віруючих у динозаврів, і плюс до всього, відкрив психіатричну лікарню, яка насправді і є центром цієї самої організації? І він зараз знаходиться прямо тут.”
Варлаам Вертута наблизився до переляканих Соні та Жені.
— Чому ви намагалися втекти? Ви розумієте, що тепер не підете звідси, правда?
— Навіщо ви це робите?! — заволав Женя.
— О, все дуже просто. Я заманюю підлітків до своєї клініки лише з однією метою – виправити їх. Зараз у більшості з них лише одні захоплення: напиватися до безпам'ятства та займатися безладним сексом. Я вирішив покласти цьому кінець і об'єднати їх заради однієї спільної мети, щоб вони були хоч чимось корисні.
— І ваша мета – змусити всіх вірити у динозаврів?
Варлаам голосно засміявся, а потім продовжив:
— Динозаври? Та мені взагалі на них начхати. Я придумав це наспіх, щоб помститися нинішньому поколінню. Вони готові в будь-яку маячню повірити, їх легко переконати у чому завгодно.
— Відпустіть нас, у вас нічого не вийде. І Юру віддайте, він не належить вам.
— Ви такі наївні, — лікар широко посміхнувся і потягнувся за пазуху.
У його руках майнув гострий блискучий скальпель. Відходячи назад, Женя та Соня вперлися в Юру, в руках якого з'явилася хірургічна пилка.
— Соня…
— Так?
— Тікаємо.
В цей момент Женя з усієї сили вдарив Варлаама в живіт, через що той, скорчившись від болю, впав на підлогу. Міцно стискаючи руку Соні, Женя біг з усіх ніг, ледве ухиляючись від перешкод. Він сам не розумів, куди вони біжать і чи врятуються, адже вихід вони так і не знайшли і навряд чи знайдуть зараз. Але Женя думав тільки про поточний момент, коли вони тікають від божевільця зі скальпелем і від хлопця, з промитими мізками, який колись був їхнім найкращим другом. Сам того не помітивши, Женя в когось з усієї сили врізався і разом із Сонею впав на підлогу.
— Далеко зібралися, сонечки?
Женя звів очі. Це була Віка, той самий психолог із 13 поверху.
— Ні, ні, ні…
Вони швидко піднялися і миттю побігли назад. Жені здавалося, що він ніколи раніше не бігав так швидко. Тим часом Соня вже задихалася і здавалося, не могла вже рухатися далі, але іншого виходу в неї не було. Проте, пробігши ще трохи, попереду стала виднітись стіна.
"Трясця, глухий кут."
Друзі буквально загальмували руками. Ось і все, тепер точно подітися нема куди.
Обернувшись, Женя побачив, як перед ними стоїть повний натовп дітей. Вони посміхалися і дивилися на них широко розплющеними очима. Кожна дитина мала в руках гостро заточений ніж.
— Вбивати, вбивати, вбивати, вбивати... — в один голос репетували діти й наближалися дедалі ближче.
У цей момент у Жені пролетіло все життя перед очима, а в голові – усвідомлення того, що батьки так і не дочекаються їх з ночівлі, друзі у всьому звинувачуватимуть себе, він більше ніколи не зможе провести хоча б мить із Сонею. А все так чудово починалося, тоді йому здавалося, що це найкращий вечір у його житті. Як шкода, що все закінчується саме так.
Стиснувши руку Соні якомога міцніше, Женя заплющив очі.
Раптом почувся гучний удар і здійнявся великий шар пилу. Потім почулися приголомшливі крики, удари і наступні постріли з рушниці. Женя розплющив очі.
Було важко повірити, але він був ще живий, стояв на тому ж самому місці разом із Сонею. Весь коридор був усіяний закривавленими трупами дітей, а в середині стояв той самий бородатий чоловік, який проганяв їх із 17-го поверху. Він зняв свої темні окуляри, опустив рушницю і глянув на хлопців.
— Я ж казав вам, забирайтеся звідси!
— Але ж ваш тунель сам нас привів сюди! Тепер за нами женеться той божевільний дядько зі скальпелем! — заперечила йому Соня.
— Ах, той кретин, який уявив себе великим лікарем. Йдіть за мною.
Пройти вони змогли не так уже й багато. Вже за рогом з'явився силует Варлаама Вертути та Юри, що йде за ним.
— Гей, ти, відпусти хлопчика і провалюй звідси нахер, — крикнув бородач і спрямував рушницю прямо на Вертуту.
— Ах, ви вирішили так зі мною...
Несподівано Варлаам вибив із рук Юри пилку і схопив його, приставивши до шиї скальпель.
— Ви хочете, щоб ваш друг помер? Хочете? ХОЧЕТЕ?! — очі Варлаама стали наливатися кров'ю і його погляд ставав все більш божевільним.
— Відпусти його або зловиш кулю.
Усі з жахом дивилися на те, що відбувається.
“Втратити ще одного друга… Ні, тільки не це.”
Настала довга мовчанка. Очі Юри були сповнені переляку. Здавалося, що він таки усвідомив, що відбувається і його мозок не до кінця промили. Варлаам пройшовся по всім своїм скаженим поглядом, білки його очей вже повністю стали червоного кольору.
— Ви ще відповісте за все, тварюки! — закричав Вертута і полоснув скальпелем шию Юри.
Пролунав оглушливий постріл із рушниці. Куля наскрізь пролетіла через голову лікаря. Він впав на холодну кахель, оббризкавши її повністю кров'ю. Женя та Соня кинулися до Юри, намагаючись чимось затиснути його глибокий поріз, щоб зупинити кровотечу. Але все було марно і Юра почав швидко втрачати свідомість. Він кректав і тихо стогнав від болю, а за кілька хвилин заплющив очі і замовк. Назавжди.
Соня заплакала. Женя поклав руку на холодне зап'ястя Юри.
— Ні, ні, ми маємо його врятувати, він не повинен вмирати! — Женя майже зривався на крик.
— Якщо ви не хочете опинитися на його місці, ви повинні звалити звідси негайно.
Соня і Женя слізно дивилися на свого друга, що вже не дихав.
Ні, тільки не Юра... Як вони повідомлять його батькам?
— Соню... Ми... Вже безсилі... — Женя міцно взяв Соню за плечі і подивився їй у вічі. — Нам потрібно врятувати себе.
Він почав відводити заплакану Соню убік, але та не чинила опір.
— Ходімо, — бородач показав рукою, щоб вони йшли за ним.
Женя погано розумів, куди вони йдуть. Темний коридор, слизький кахель, хол, реєстратура, багато дверей, плачуча Соня на його плечі. Все було, як у тумані. Було лише думка про те, щоб цей кошмар швидше закінчився.
— Заходьте, — промимрив чоловік.
Женя звів очі. Перед ним були двері з написом “ТЕХ. ПРИМІЩЕННЯ”.
— Там усередині ліфт, викликаєте його та їдете вниз, зрозуміло вам?
Друзі кивнули і Женя смикнув за дверну ручку.
— І більше не приходьте сюди. Наступного разу можете і не повернутися.
Женя та Соня увійшли та викликали ліфт. На табло миготіли цифри: " 15… 1… 9... 1... 5... ".
Нарешті засвітився номер їхнього поверху: "17"
“Так… 17 поверх… Ми були на 17 поверсі... Так...”
Але Женю вже нічого не хвилювало, окрім як скоріше спуститися з Сонею неушкодженими і сказати всім друзям, що з ними все гаразд. Він натиснув кнопку "10", і ліфт закрився. Почувся звук опускання ліфта і кабіну трохи похитнуло.
— Соня... — тепер і на обличчі Жені накотилися сльози.
— Так?...
— Я кохаю тебе...
Соня різко і дуже міцно обійняла Женю, знову заплакавши.
— І я тебе кохаю...
Раптом кабіна ліфта зупинилася, а світло в ній згасло.
Темрява.
Тиша.
Розділ 10
Женя розплющив очі. Він ніяк не міг зрозуміти де він – все навколо пливло, голова паморочилося і сильно нудило.
— Здається, дехто нарешті прийшов до тями, — почувся чоловічий голос і Женя побачив перед собою чоловіка в білому халаті.
"Ні, тільки не знову, тільки не психіатрична лікарня," — почав думати Женя і бігати очима по палаті, намагаючись розгледіти хоч що-небудь.
— Синку, любий мій! — пролунав чийсь жіночий голос.
Тривожні думки Жені одразу ж розвіялися. То був голос його мами. Вона міцно обняла його за плечі і заплакала.
— Ми всі так хвилювалися за тебе, ти не уявляєш, — крізь сльози казала мама.
Женя ніяк не міг збагнути, що відбувається.
— Що... Що сталося?
— У квартирі був витік газу. Ти і ще кілька людей отримали дуже серйозне отруєння його парами. Ми раді, що ти прийшов до тями, через пару днів ми тебе випишемо.
"Що?... Витік газу... Якого біса?"
— Тобто що? Як це? Я... я ж...
— Тобі треба більше відпочивати. Я зайду ще сьогодні.
— А що з рештою?
Лікар, проігнорувавши це питання, вийшов із палати, зачинивши двері. Женя повернув голову на маму і подивився їй у вічі.
— Все буде добре, зайчику, — відповіла мама, погладив Женю по голові.
***
За кілька днів стан Жені прийшов у норму і його виписали з лікарні. Як з'ясувалося далі, поки вони з друзями розважалися у вітальні, на кухні пробив шланг, з'єднуючий газопровід з плитою, і вийшовший назовні, газ, заповнив всю квартиру.
“Отже, все те, що сталося, було просто моїм сном, поки я був у комі? Але все було так реально. Я тримав Соню за руку. Всі відчуття були справжніми. Не можу повірити…"
Єдиною людиною, хто ще прийшов до тями, окрім Жені, була Єва. Але її не поспішали так швидко виписувати та вирішили залишити ще під наглядом лікарів.
Пізніше, Жені повідомили, що в лікарні померли Ліза та Юра, а за життя Дані та Соні все ще борються. Вони у глибокій комі в критичному стані. Здається, їхнім організмам було набагато складніше справлятися з таким важким отруєнням. Новина про це дуже сильно вразила Женю.
"Ні, я не хочу їх втрачати, я не переживу цього," – він не міг спати ночами, думаючи про те, що одного дня можуть просто зателефонувати з лікарні і сказати, що вони померли.
***
— Привіт?
— Женю...
— Так, Єво? Що, говори?
— Дані... більше немає. Мені щойно повідомили, що його відключили від ШВЛ і він помер.
Жені ніби заціпило. Та й ноги відмовлялися більше стояти. Даня помер. Ось і все, що він почув. Кого звинувачувати у цьому? Юру, якого вже теж немає в живих? Але він просто хотів зібрати разом усіх друзів і добре провести час. Батьків Юри, які свою дитину теж втратили? Вони могли б міцніше закрутити вентиль газу, перш ніж йти. Це все вже не має значення. Тепер і Дані більше нема. Він його ніколи більше не побачить. Післязавтра ще одні похорони, треба на них бути.
Епілог
Минуло два тижні. Соня все ще не приходила до тями. Женя щодня молив Бога, зберегти їй життя. У цей момент він усвідомив, що насправді він кохає її набагато міцніше, ніж він міг подумати. Він душі в ній не чув. Якщо помре і вона, Женя точно збожеволіє.
"Я хочу ... Бути з нею."
Женя зібрався, вийшов надвір і сів на найближчу маршрутку. Він їхав до лікарні. Може, це останній раз, коли він зможе побути поруч із Сонею.
Ось він уже у токсикологічному відділенні. Ідучи по ньому, у Жені раз у раз спливали спогади: ось вони з Сонею бігають коридорами, намагаючись знайти вихід із темної психіатричної лікарні, а ось вони читають журнал обліку хворих, ось він її міцно обіймає, кажучи, що все буде добре. Це все не могло бути просто сном, він був поряд із Сонею.
Дівчина лежала на лікарняному ліжку, до неї було підключено багато трубок та крапельниць, а на обличчі була маска від апарату ШВЛ. Женя сів поруч, поклавши свою руку на її.
— Сподіваюся, ти відчуваєш, що я поряд, Сонечко. Я тільки зараз зрозумів, як міцно кохаю тебе. Якби я міг повернути час назад, я все своє тепло і кохання віддав би тобі. Прошу, не залишай нас усіх... Будь ласка...
Женя не стримав сліз. Він затулив обличчя руками, уткнувся в свої коліна і тихо заридав.
23 червня – 17 липня
2021
