Яна сиділа вже годину чекаючи на розмову, важко ковтаючи слину і чуючи стукіт серця у вухах, її брови звелись докупи ніби підтримуючи одна одну, а ноги не знаходили собі місця.
Її руде волосся ніби язики вогню спускались на спину і тонкі губи стиснулись так сильно ніби нестерпний біль роздирав її зсередини. Погляд зосередився на одній точні ніби намацуючи вихід та його не було.
Владислав зайшов зі спини немов хижак що ось ось мав кинутись на свою жертву.
- Пояснюй !!
Пролунало як ніж який ввіткнувся десь між 8 і 9 ребром
- Робота стала моїм життям, а мого життя не стало.
Комок став в горлі й полились сльози, важкі які не дають відчуття полегшення, а ніби просто виводять воду з організму
-І ти про це шкодуєш?
Я в тебе вірив!Ти знаєш як сильно я тобі довіряв, я розраховував на тебе і не хочу, щоб ця ситуація мала для тебе погані наслідки чуєш?
Почувши це монолог Яна натягнулась, як струна. Підняла голову розправила плечі, а в голові з шаленою швидкістю прокрутилось все : всі нічні затримки, бо так треба, бо я ж така молодець, всі теми які заходили далеко за межі роботи, бо мені довіряли як нікому більше, всі фрази “та це нормально” в моменти коли розуміла що це підміна понять та відверта брехня, всі моменти коли мене залишали сам на сам без підтримки спостерігаючи чи втоплюсь, чи попливу, бо “знали” що я справлюсь.
І тепер тут я. Людина, що зловила стокгольмський синдром з дня знайомства.
За вікном пішов дощ і через відкрите вікно запахло свіжим повітрям, яке наповнило легені Яни.
- Я йду!
- Ти мене кидаєш??????
Вона не відповіла нічого
- Це твоє рішення не моє!наголосив Влад ніби це щось для неї мало означати!
Піднявши очі, стиснувши щелепу і кулаки в кишені свого жовтого офісному костюму вона вийшла з кабінету, за лічені хвилини згребла всі речі та побігла, бо завчасно викликала таксі.
Сівши Яна думками провалилась в кролячу нору, а там було все, як вона вперше зайшла в ці двері, з якими великими очима вона дивилась на казку в яку потрапила і яким благородним здався Влад в день першого знайомства в перший місяць спільної роботи, перший рік, а тоді картинка почала жовкнути й вицвітати як стара фотографія на якій інколи усміхнені люди ховають зовсім інші емоції за кадром.
- Дивись куди йдеш, ти б ще якого кольору окуляри одягла?
Крикнув водій таксі до дівчини, що на червоне перебігала дорогу. Яна злякано глянула на нього і чомусь здавалось, що запитання адресовано їй.
Ноги привели Яну в місце де вона вже дуже давно не була, в поле, де в дитинстві заривалась в копицю сіна, щоб загорнутись, куди приходила і слухала землю ніби та мала їй що сказати, де стояла годинами з закритими очима прислухаючись до вітру і намагаючись надихатись.
Тільки в цей раз вона слухала себе!
