Ця історія почалася напередодні Нового року. Коли все місто почало погружатися в передноворічну атмосферу, в магазинах почали з’являтися новорічні гірлянди, ялинкові прикраси і інші святкові дрібнички, що так любі всім нам. В супермаркетах з’являтися стелажі з мандаринами та шампанським, а також новорічними наборами солодощів для дітей. А місто починає сяяти від безлічі гірлянд, що прикрашають вітрини магазинів, дерева на вулицях і навіть інколи деякі машини.
Та ця історія почалася не на новорічних вулицях, а в сірій і незважаючи на новорічний період не прикрашеній навіть скудними сніжинками будівлі банку. Наша героїня Олена працювала в цьому банку, вона була саме тою людиною, що зустрічає вас коли ви лише заходите і направляє куди потрібно.
Вона не надто любила свою роботу, хоча якщо її запитати, то вона сказала б, що роботу свою вона любить, а ось людей з якими потрібно працювати не надто. Особливо її дратували пенсіонерки, ні зовсім не всі з них, а лише деякі. Ті, котрі приходили до банку, не стільки аби оплатити комунальні платежі, чи отримати пенсію, а скільки заради того щоб скаржитись на своє життя, стан здоров’я, політику і навіть сусідського кота.
Та навіть не зважаючи на все, це Олена не втрачала віри в новорічне диво. І навіть не зважаючи на свій вік, а їй було дещо за двадцять, вона все ще з нетерпінням чекала не лише вихідних, а новорічних свят. І на відміну від нудної атмосфери банку в її квартирі ось уже третій день була вже новорічна атмосфера.
Закінчивши в той день з роботою вона відправилась в магазин за мандаринами, адже за чим ще в такий період можна було піти до магазину. Але нажаль до магазину того вечора вона так і не потрапила, адже по дорозі вона зустріла свого колишнього одногрупника, так що заміть магазину вони пішли в кафе.
З Віктором вони не бачились, майже три роки, відколи вони закінчили навчання в університеті, так що теми для розмов знайшлися. За розмовами вони і не помітили як швидко пройшов час. Врешті решт та кафе вже мало закриватись і Віктор вирішив провести дівчину до метро. По дорозі вони ще розмовляли і на прощання обмінялись номерами.
Сидячи в вагоні метро Олена думала над тим, наскільки життя непередбачуване, адже вона і подумати не могла, що зустріне свого знайомого з іншого міста в Києві. Виходячи з метро, вона згадавши, що хотіла придбати мандарин вирішила таки зайти до цілодобового магазину. Адже Завтра була субота і вона планувала влаштувати собі марафон новорічних фільмів, а без мандарин це було б не настільки досконало, як з ними. Несподівано перед нею з’явився чоловік в костюмі Діда Мороза.
-Хо-хо-хо, з Но… - почав було він, та не договорив, адже дівчина відреагувала, як і будь хто на її місці, вдарила його сумкою.
«Дід Мороз» від несподіванки впав прямо в кучугуру снігу, а дівчина крикнувши «придурок» та пішла до магазину. Коли вона таки добралася додому вона несподівано знайшла в сумочці конверт, який кинула на столик навіть не роздивившись його.
Прокинувшись наступного ранку, о дванадцятій годині дня вона згадала за конверт. Він був зроблений в новорічному стилі і був адресований саме їй, хоча вона і була певна, що не бачила нікого хто б міг підкинути його в її сумку.
З деякою опаскою, вона таки його відкрила, адже незважаючи на обережність жіноча цікавіть завжди сильніше. В конверті був лист від Діда Мороза, де він відав її з наступаючим новим роком, хвалив за гарну поведінку і обіцяв виповнити перше бажання, що вона загадає в новорічну ніч. Прочитавши тоді цей лист вона благополучно про нього встигла забути. А дарма…
І ось настав найулюбленіше свято більшості людей, Новий рік. Олена відзначала в компанії друзів, цього разу всі були в костюмах єнотів. Справа в тому, що це було свого роду їж традицією відзначати новий рік в різних костюмах і цього разу темою були єноти.
Коли нарешті пробили куранти і всі побажали одне одному щастя в новому році, дівчина загадала своє бажання сама того не розуміючи, промовивши лише:
-Ех, хотіла б я бути єнотом…
