000
Колись тут текла річка – тепер в її висохлому руслі збудовано дерев'яну сцену, вмиту світлом. Насправді – це єдине яскраво освітлене місце у цьому спустілому та висохлому світі. Єдине місце, де можна відпочити, заспокоїтися і розвеселитися.
Невидимі музики торкаються струн шамісенів і ті тремтять, змушуючи тремтіти нерви глядачів, збуджених довгим очікуванням. Музика розходиться поміж рядами людей, музика плине й тече, ніби річка, так само, як і білий дим. Вона торкається кожного, обережно й лагідно: “спокійніше, дивись уважно, бо ж зараз почнеться”.
І кожна пара очей повертається до сцени, кожен погляд горить жагою побачити виставу.
Ти виходиш задовольнити ту жагу.
Ти сьогодні будеш видовищем для них.
Ти танцюєш, і співаєш, і граєш – а вони, всі вони, не можуть відвести від тебе поглядів. Тож музика тече, вистава іде, іде і іде.
Тобі не потрібні маски, щоб виконувати різні ролі, як це роблять актори театру Но – твого власного обличчя вистачить. Будь-який вираз, будь-яка емоція, будь-які гримаси – ти легко впораєшся з ними.
Тобі не потрібно вчити сценарій – а іноді й самого сценарію не потрібно, бо ти можеш імпровізувати будь-що і ти впевнена, що публіка зустріне це із захопленням.
Колись ти була міко, служницею у найдавнішому храмі поважного божества. Та ти обрала залишити те життя заради сцени, обрала служити цим зголоднілим очам замість богів. Чи може ти покинула свій обов’язок, щоб тобі самій вклонялися як божеству?
Та хто вже зараз знає... Немає тут богів, на цій сцені, серед твоїх глядачів, де світло змішується із пітьмою та хмарками гіркого білого диму.
І ти граєш, ти виконуєш роль, спокійна і впевнена як завжди – якщо, звісно, роль не вимагає від тебе бути іншою.
Ти змінюєш їх, ті ролі. Спокійні та зворушливі, сумні чи веселі, хоробрі чи боягузькі – ти впораєшся з усіма. Ти збираєш їх зі світу навколо, перемелюєш у собі, щоб віднайти головні риси кожного з персонажів, та випускаєш назад у світ через рухи твого тіла, вираз обличчя та звуки голосу.
Вистава продовжується. Вистава не зупиняється. Вистава перетікає з одного сюжету в інший легко, ніби річка що тече у море. Ніби музика. Ніби дим.
Не можна сказати, що час зупинився, і не те, щоб все це відбувалося у неймовірно розтягнуту мить – як деякі речі бувають. Та твоя вистава настільки не зважає на те, що буде потім, що час тут просто не має значення.
Ти ніколи не побачиш, як інші підхоплять твій стиль і будуть збирати власні натовпи глядачів. Ніколи не почуєш, як уряд проголосить твій театр “загрозою суспільної моралі”. І тобі ніколи не заборонять виходити на сцену, як і всім жінкам взагалі, і замість вас в театрі гратимуть молоді хлопчаки – що аж ніяк не допоможе втримати ту ж суспільну мораль...
Ти не знаєш про це. Все, що ти знаєш – це ця сцена, ці глядачі, та ця вистава. Нескінченна. Безсмертна. Вічна.
Ти стикаєшся поглядами з кимось із глядачів – із чорними, незворушними жіночими очима. Вона єдина залишається байдужою. Всі інші захоплено спостерігають за кожним твоїм рухом, вони ловлять кожен твій подих – і лише вона одна... просто дивиться на тебе.
“Ну та й що, – думаєш ти собі. – Не можна ж задовольнити усіх одразу.”
Але ти знов і знов повертаєшся до цих чорних очей, ніби щоб перевірити, чи не змінилося щось у них. Може іскра подиву? Чи зернятко захоплення? Може, трішки хвилювання хоча б?
Ти перевершуєш сама себе – вигадуючи діалоги з найсвіжіших чуток, витанцьовуючи неймовірні рухи, дістаючи голосом неможливі для людини ноти. Ти вкладаєшся у трагедію, випробуєш комедію, відчайдушно намагаєшся зачарувати власною красою – і все це дарма.
Навколо тої жінки глядачі ледь стримуються. Їх очі, завжди жагучі, тепер палають благоговінням. Це вже не ті погляди, якими дивляться на звичайних людей. Це очі, що побачили бога.
То ось хто ти насправді?
Божество цієї миті й місця?
Ти затинаєшся, ти ледь встигаєш зупинитися, щоб не впасти тут перед усіма – і як людина, що висить над прірвою, ти тягнешся за будь-чим, щоб схопитися за це.
І ти знаходиш. Ось воно. Погляд тієї жінки, в її очах нарешті з’являється емоція – щира цікавість.
Вона не каже нічого – та навіть як сказала б, ти б не змогла почути її. До того ж, розмовляти у театрі – це не ввічливо. Та все ж, ти знаєш кожне її слово.
Чи це твої власні думки?
Бо ж ти знаєш, знаєш сама, що кожна вистава, якою б вона не була, має добігти кінця. Кожен персонаж, навіть безсмертні боги, має зійти зі сцени. Інакше як глядачі знатимуть, коли аплодувати? І чим буде вистава без аплодисментів? Вистава без аплодисментів називається “життя” і це зовсім не те, заради чого люди підуть до театру.
Тому ти мусиш.
Музика набирає сили, дим застилає сцену, очі глядачів запалюються очікуванням, стають яскравішими за зірки та гарячішими за полум’я. Ти вдихаєш, вбираючи в себе повітря, потім затримуєш подих і робиш перший крок. Потім ще один. І третій.
Час на останні слова.
001
Сайонара.
