5 травня 1907 року дім вчителя з Чернівців Дмитра Макогона пронизав дитячий крик. Власне народилась його перша та єдина донечка – Дарія Макогон.
У родинному домі дівчинка не почувала себе самотньою – у неї було ще два брати, Орест (учасник УВО), котрий пізніше виїхав до Німеччини, та Богдан, котрий був учасником СС «Галичина». Після війни він виїхав до США.
У 1918 рідну землю Дарини окупували румуни. У 1922 році вона вступає навчатись у чернівецьку гімназію, проте суцільна румунізація робила життя нестерпним та майже неможливим. Батька дівчинки, директора школи в Луковиці, два рази арештовують за «антидержавну діяльність» за анонімним доносом. Рік потому, тобто у 1923 Макогони вирішують тікати переїхати до Івано-Франківська. Тоді він лежав у межах Другої Річі Посполитої та носив назву Станіславув. Мати дівчинки якраз була понімеченою полькою, а її батько зміг знайти роботу вчителем у містечку. Пізніше батька заберуть на війну – коли він повернеться, його впізнає лише пес Циган.
У новому місті Дарина вступає до Українського педагогічного товариства, де знаходить товаришку на все життя – Дарію Цвєк, теж відому авторку. Саме у цей час вона починає писати свої перші твори і ще за часів навчання Макогон друкує свій перший твір у тижневику «Український голос» у Перемишлі 1926 року. Воно носить назву «Марічка».
Після закінчення ліцею Дарія іде до Львівського університету на гуманітарний відділ – вивчала славістику та германістику, підробляла приватними уроками. Там вона знаходить коло однодумців та вступає у позауніверситетський гурток україністів. Його члени виступали на мовознавчі теми, писали та обговорювали власні твори. На другому курсі майбутня письменниця переїжджає до Академічного дому на вулиці Михайла Коцюбинського, що тоді називалась Супінського 21. Саме там вона знайомиться із майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком, активним учасником українського національного руху та знайомим Степана Бандери. Об’єднувало їх не лише це – вони також разом були скаутами «Пласту». Пізніше наречений отримав диплом лісного інженера та був направлений на роботи в Самбір, що у Львівській області.
Коли ж чоловік врешті прийшов до Адольфіни Макогон просити руку доньки, то чесно і щиро господиня роду сказала йому просто в очі: «Пане інженер, ви зовсім голову стратили, що просите руку Дарки? Та вона зовсім нічого робити не вміє, тільки б скакала і сміялася». А весільним подарунком від Євгена Дарині стала друкарська машинка. Тоді пара переживала не найкращі часи у фінансовому плані, тож на таку, здавалося б, зовсім не весільну річ Полотнюку довелось довго накопичувати.
1930 року проукраїнська позиція вилазить Дарині боком. Під час пацифікацій Юзефа Пілсудського дівчину не допускають до сесії та виключають із університету. Офіційною причиною стала несплата за гуртожиток. Їй нічого не залишається окрім повернутися до Івано-Франківська, де у тому ж році вона стала працювати вчителькою, та коли-не-коли писати оповідання до журналів.
Два роки потому Дарина перебирається до Коломиї. Там вона працює вчителькою та редакторкою журналу «Жіноча доля» з 1933 до 1939 та додатком до нього «Світ молоді». При цьому активно пише та таємно публікує свої твори до газет та інших часописів. Навідується до Пласту, організації українських скаутів.
1934 року письменниця закінчила свою першу повість «Вікна наростіж», котру буде видано лише п’ять років потому. А у 1935, публікуючи «Метелики на шпильках», Дарина вперше приміряє на себе псевдонім, що залишиться з нею назавжди – Ірина Вільде. Того ж року вона пише продовження - «Б'є восьма».
Чому письменниця вирішила іменувати себе Вільде – невідомо, адже вона ніколи не коментувала свій псевдонім. Втім, можливо дівчина вже тоді передчувала свою долю та нурт у письменництві?
Героїнею оповіді стає дівчинка Одарка Попович, що тільки-но закінчила вісім класів школи та мусить вступати у гімназію. Вільде змальовує дорослішання вдалині від люблячої родини та старих друзів, пізнання свого тіла та себе, а головне – перше кохання. За сюжетом Даринка закохується у Данка, здібного у музиці хлопця, хоча йому, здається, дівчина зовсім не до вподоби. Ця історія має під собою реальну основу – першим коханням письменниці став Олександр Омельский, син директора веренчанської школи Діонізія Омельського. Закохані переживали розлуку двічі – коли сім’я Ірини Вільде переїхала та коли сам хлопець виїхав до Америки у 1935 році. Так цей зв’язок і обірвався, проте до нього ми ще повернемося. Адже письменниця ніколи не змогла забути свою першу закоханість…
Наступний рік стає тріумфальним для письменниці. Вона отримує премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка, при цьому обійшовши двох інших популярних претенденток. Ця нагорода викликала довгі дискусії – серед такої кількості патріотичної прози обрали психологічне оповідання про дівоче дорослішання! Втім, не дивлячись на критику, талант Ірини називають європейським, і окрилена, вона друкує збірку оповідань «Химерне серце» та починає писати роман «Сестри Річинські». Та це не всі сюрпризи, що приніс їй 1936. Жінка народжує свого первістка, сина Ярему.
1939 рік відзначився для родини не тільки початком Другої Світової Війни. Євген Полотнюк, який працював лісничим на Прикарпатті, потрапляє у відому польську катівню Березу-Картузьку за підозрою причетності до ОУН. Визволили його звідти радянські війська. Цим і пояснюється майбутня прихильність Вільде до радянської влади. Також у тому ж році повісті «Повнолітні діти», «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» складають повноцінний цикл «Метелики на шпильках» та виходять друком. 1940 Ірину Вільде приймають до Спілки письменників УРСР. Проте бурхливі сорокові на цьому не закінчуються. Євгена Полотнюка, її чоловіка, скеровують до Микуличів на посаду лісничого угіддя, але там також діяла школа для підготовки командного складу вояків УПА. І хоча 1942 року письменниця народжує другого сина, Максима, жінка старається допомагати чоловіку та підтримувати його, як може.
Коли у 1943 року розпочинається «Карпатський рейд» — 100-денний 2000-кілометровий рейд партизанського з'єднання, - подружжя налагоджує контакти із Сидором Ковпаком. Проте після доносу місцевих поляків Євгена Полотнюка забирають гестапівці. Дарина із двома дітьми мусить втікати до брата Бориса, що мешкав у селі Добрівляни. На жаль, її чоловіка розстрілюють у селищі Ворохта. Письменниця до кінця життя буде гадати, де поховано її чоловіка, але тільки її сину Яремі вдасться знайти могилу батька. Згодом його перепоховають у Надвірній.
Так, у 36 років Ірина Вільде стала вдовою. У «Окрушинах» вона напише:
«Коханий мій, обмий мені мої наболілі ноги, візьми мене на руки, занеси на постіль, обтули пуховою ковдрою, щоб я знала, що ти любиш мене", — говорить щовечора жінка чоловікові, який ще з сорок третього року в землі.
Тема для антивоєнного плаката».
Влітку 1944 року вона знову переїжджає до Ходорова, що у Білорусі, а вже восени – до Львова. Там вона мешкає разом з Ольгою Дучимінською, теж письменницею. Проте за сприянням давнього приятеля та водночас відомого критика, Михайла Рудницького, у 1946 Ірина отримує своє житло на вулиці Кривоноса 33. Тоді вона вже працює спецкором газети «Правда Украины». У 1947 році за сприяння Сидора Ковпака жінка стає депутатом Верховної Ради Української РСР, але творчу діяльність не кидає. Два роки потому виходить збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми. Тоді ж починаються перші невдачі у житті письменниці. Її та вже відомого нам Михайла Рудницького звинувачують у націоналізмі, що для того часу було не тільки ганебно, а і вкрай небезпечно. Втім, все стихає після того як у 1950 році Ірина одружується на полковнику КДБ Іванові Дроб’язку, який раніше був її охоронцем. Ходили чутки, що його спеціально приставили до Вільде. Колишній інженер будує для нової родини дім у селі Дора біля мальовничого міста Яремче. Письменник Остап Сливський описує домівку письменниці так:
«То була богемна резиденція, арт-салон на ґруні біля потоку, осередок всякого вільнодумства і веселої химерії. Старші доряни дотепер згадують маскаради, які тут влаштовувала Ірина Вільде зі своїми гостями, переважно молодими літераторами, переповідають, як лякала побожних місцевих геловінськими походами з гарбузами й запаленими свічками»
Тоді ж син Яреми виїжджає до США, захопившись східними мовами і східною літературою. Згодом він стане мовознавцем та перекладачем та час від часу буде навідуватись до матері.
1952 року з-під пера письменниці виходить роман «Повнолітні діти», а у 1955-1956 роках у часопису «Жовтень» друкується перший том «Сестер Річинських». Окремим виданням він вийде тільки два роки потому. Проте подружнє життя із другим чоловіком у Ірини не ладиться. 1960 року вона застає Івана Дроб’язка із іншої жінкою і їх же квартирі та подає на розлучення. Молодшого Максима виключають із комсомолу та університету – за організацію спілки «Чорна стріла смерті». Кілька разів його арештовує КДБ – щоб поновити репутацію сина, Вільде погодилася засудити діяльність поета-дисидента Ігоря Калинця і написала статтю в обласну партійну газету. Максима поновлюють в університеті. Втім, вже після одруження у чоловіка знаходять зброю та саджають за ґрати. Дружина іде від нього, а з ким залишається маленька Даринка – названа на честь бабусі – невідомо.
Втім, письменниця продовжує жити далі та підтримує активні контакти із письменниками та літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, Дмитром Павличком, Романом Кудликом та Романом Гораком. Ірина стала настільки їм близькою, що друзі стали кликати її «нанашкою». Часами у своїй квартирі на вулиці Максима Кривоноса чи у богемній віллі під Яремче Вільде влаштовує літературні вечори чи маскаради чи візити київських поетів. Знайомі згадували, що коли Вільде вмикала радіо, то слухала лише українське – російське демонстративно вимикала.
Серед гостей письменників було також декілька шістдесятників – Іван Драч, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше його буде заарештовано за його вкрай неоднозначні антирадянські погляди. Особливу бучу здійняла його публікація «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Також, коли мистецтвознавця та письменника Богдана Гориня судили «за антирадянську діяльність», Ірина разом із іншими знайомими просила віддати його на «поруки». Та не тільки люди пера та слова заходили до Вільде – одного разу до неї у гості завітав хор Григорія Верьовки та Ніна Матвієнко.
1962-го року Ірині Вільде випадає рідка та несподівана нагода – полетіти в Америку. Письменницю прийняли у делегацію на далекий Захід, адже іншої можливості виїхати тоді не було. Там же вона планувала зустрітися зі своїм першим коханням, Олександром, та так і не змогла. Вдалось тільки поговорити по телефону.
“Проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.»
1964 року виходить другий том «Сестер Річинських». Рік потому за нього письменниці присуджують Шевченківську премію і у цьому ж році Ірина стає на чолі Львівської організації Спілки письменників України. Вільде пропонує цікаву ідею - в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік. Традиція прижилась та отримала назву «Остання сторінка».
Наприкінці 1970-х Ірина оселилась у двоповерховому котеджі у так званій професорській колонії на вулиці Чумацькій у Львові. Тоді це була незабудована частина міста, та і зараз доволі занедбана. Свою хатню працівницю Ірина звела із сином письменника Андрія Чайковського Миколою.
Останні роки перед смертю Дарина хворіє на розсіяний склероз. Письменниця поволі втрачала пам’ять, часами забувала навіть вдягатись та так і блукала Львовом. Додому жінку приводили небайдужі люди. Її син Ярема змушений був повернутися до матері та цілий час тримати її в будинку.
І одного дощового дня, 30 жовтня 1982 року письменниця відходить. Після звільнення молодший син Максим влаштувався на роботу у морг, тож саме він займався бальзамуванням та похоронами матері. Ховають Дарину Полотнюк на Личаківському цвинтарі. На жаль, її пам’ять увічнює лише скромний нагробок у вигляді важкої книги, що зробила Теодозія Бриж – так вона хотіла підкреслити тягар письменницької долі. Та й дім письменниці наразі знаходиться у занедбаному стані. Хоча… як згадували сучасники Ірину, на зустрічах зі своїми читачами вона прагнула не виділятися з-поміж них ні бесідою, ні одягом, ані манерою. А з 2008 року в Івано-Франківську, у музеї Прикарпаття на вулиця Лепського, висить меморіальна дошка письменниці, виконана Орестом Івасютою. Будівлю образили не просто так – письменниця навідувалась сюди за життя.
Нині багато людей стверджує, що Ірина Вільде була заядлою комуністкою. І справді, вона була членом партії, була заміжня за працівником КДБ, у своїх творах доволі позитивно висловлювалась про соціалізм та нову радянську владу. Навіть звела наклеп на невинну людину. Та все ж, уважно дослідивши всі аспекти біографії письменниці, можна сказати, що вона вела подвійне життя. Хіба стала б впевнена фунція спілкуватися із майбутніми шістдесятниками та влаштовувати для них богемні зустрічі у своїй віллі? Хіба стала б витягувати їх з-за ґрат та неприємностей? Чи прихистила б у себе двоюрідну сестру Степана Бандери, Мирославу Антонович? Познайомились вони випадково – Ірина Вільде шукала жінку, котра могла б доглянути за її стареньким батьком, Дмитром Макогоном. Після його смерті письменниця знайшла Мирославі квартиру та влаштувала на роботу, і при тому вона знала, ким була Антонович, що вона робила, та ким був її брат. В кінці-кінців, її чоловік товаришував із Степаном Бандерою. Вільде врятувала Ростислава Братуна, якому загрожували каральні санкції за підхмелений на новорічній вечірці виступ проти «катів-беріївців», потім збирала підписи щоб звільнити щойно заарештованого журналіста Богдана Гориня. 1967 року головним редактором львівського журналу «Жовтень» став письменник-ветеран, полковник у відставці Микола Романченко, який не цурався ставити питання «Доки буде очолювати Львівську письменницьку організацію дружина розстріляного націоналіста»?
Врешті-решт, чи писала б Ірина Вільде письмо Сталіну на захист української мови, якби була прихильницею радянщини?
Часи були такі, що письменник або пише, що хоче влада, або пише що влада не хоче – тоді його або розстрілюють, або просто нещадно пресують. Багато митців ішли із професії, не витримуючи диктату над літературою. Ірина Вільде, хоч із трудом, цей тиск витримала, ще і примудрилась якось допомогти іншим діячам із антирадянською позицією. Сестер Річинських, до прикладу, довелось переписувати десяток разів через цензуру. За дозволом на друк доводилось декілька разів їздити зі Львова до Києва.
Я не виправдовую її, адже і справді, у її біографії були темні плями. Та все ж, не треба забувати і про добро та вклад у літературу, що письменниця зробила.
«Ірині Вільде» - Микола Петренко
У Львові на Максима Кривоноса,
Пізніш – не там, тож знатимуть не всі
Ту жінку, що в росу ступала боса,
І посміхалась втісі та красі.
Життя болюче, мов при хлібі злидень,
Вже так вертіло: то мороз, то сквар,
Вона ж уміла так сказать “Добридень!..” –
Що посміхалось небо з-поза хмар.
І кілька фраз – неначе щиру вістку
Про щось жадане, мов роса з трави, -
Так підбирають синові невістку,
А чи ладнають зайду до вдови.
Світилася - хоч якось так, без блиску, -
Якимсь теплом чи відгуком тепла:
Ось те добро, мов бараболя з приску,
Що напекла і вбогим роздала.
Чи скорше - тим, що мали душу вбогу,
Що розгубили віру в щось нове.
І це усе снувалося в еклогу:
Поезія і кредо життєве.
Та вулиця колишнього трамваю
За скільки літ - неначе та й не та.
І та роса - вона була, я знаю!
Вона ще й досі в пам‘ять обліта!..
ТВОРЧА СПАДЩИНА
Ірина творила не тільки для України – її твори перекладалися польською, німецькою, російською, румунською та угорською мовами. Жінка також захоплювалась відомими польськими письменницями Зофією Налковською та Марією Дамбровською. Яскравим прикладом значущості її літератури також є те, що ЮНЕСКО внесло її у список відомих людей ХХ століття та другого тисячоліття. В Україні пам’ять письменниці відзначили постановою 2006 року «Про відзначення 100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде» та Всеукраїнською літературною премією, що була встановлена у 2007 році.
За словами літературознавиці Віри Агеєвої, у 20–30-х роках минулого століття Львів виконував роль культурної столиці України з трьома зірками літератури на чолі: Богданом Ігорем-Антоничем, Юрієм Косачем та Іриною Вільде. Письменниця створила місток між сучасною та класичною літературою. Вона стала новатором у своїй творчості. У творах Ірини можна відчути широкий діапазон емоцій та внутрішніх станів героїнь письменниці – тривоги, жалю, незбагненної туги, прагнення щастя, кохання та «всевибачливої усмішки над іронією долі...». Деякі праці носять автобіографічний характер – наприклад, трилогія «Метелики на шпильках», де головна героїня Дарка Попович бореться проти румунів (нагадаю, рідна Буковина Ірини Вільде була окупована Румунією).
А ще специфіка творів Ірини Вільде полягає у часах, коли вона жила. Вона писала про приватні інтимні речі, дорослішання дівчини, розкривала тему сестринства та жіночої дружби – у її творах головні герої переважно жінки, які разом долають різноманітні перешкоди. Ранні тексти письменниці виразно феміністичні. У статті «За природне право жінки» (1933), вона пише, що боротьба за рівноправність уже позаду, далі — «боротьба за природне право жінки». Молода письменниця провокує дискусію про роль жінки у суспільстві та пропонує поміркувати, що обирати: роль незалежної та емансипованої жінки чи тої, яка може стати матір’ю та реалізувати свої природні потреби. Героїні її текстів впевнено чи боязко, але таки обживають усілякі виміри публічного простору, що донедавна вважалися виключно чоловічими. Так, у романі «Сестри Річинські» після втрати авторитарного батька родини шестеро жінок мусять самі давати собі раду — п’ятеро сестер та мати розпочинають самостійне життя. Втім, у прозі молодої Ірини Вільде героїні цілком вкладаються у стереотипи уявлень про жінок, що тоді панували у західноукраїнській літературі.
Знову ж таки, цей напрямок популярним не був, а особливо у буремні часи Вільде. Після Жовтневої Революції, коли Дарина робила свої перші кроки у письменництві, література була направлена у ідею національного визволення, політичний радикалізм та партійну закраску. Пізніше настрої змінились на те, що радянська влада називала «буржуазією» та «неприпустимим націоналізмом». Після Другої Світової Війни писали лише те, що наказувала влада - тобто під копірку. Ви справедливо зауважите, що у тих же «Сестрах Річинських» повно вставок під настрій радянщини. Так, Ви праві. Але треба взяти під увагу, що після закінчення війни під тиском нової влади Вільде почала міняти всі свої твори, додаючи у них частини, які прямо вихваляли новий лад, і «Сестри Річинські» добрий тому приклад.
Я вірю, що за життя письменниця не змогла розкрити свій талант до кінця. Її творчість була здеформована залізними лещатами Радянського Союзу. Їй судилося бути прип’ятою до підставки нової влади. Бути метеликом, призначеним веселитися та веселити світ, однак назавжди бути прив’язаним до шпильки.
Друзі Вільде згадують і те, як вона писала. Прокидалась вдосвіта, стелила на підлогу ковдру, клала подушки та так і писала – лежачи. За якийсь час вся підлога вкривалась списаними аркушами. А коли було занадто спекотно, то письменниця відчиняла вікна – від найменшого протягу вся її робота розліталась на всі боки. І якщо вона забувала пронумерувати сторінки, то завжди казала – більше дурною такою не буду!
