Ті, хто підписан на мене, напевне, помітили, що я прибрав опубліковані переклади історій Лорда Дансейні зі своєї сторінки.
Це наслідки перемовин з видавцем, котрим аж ніяк не ок, щоби тексти знаходились у публічному просторі.
Особисто я подібний підхід аж ніяк не підтримую, але то вже особисте.
Гарна новина в тому, що і “Боги Пеґани”, і “Час та боги” будуть офіційно видані, коли видавець упорядкує питання із офіційними представниками наслідства Дансейні в Англії.
А ось що мене обурило — звістка, що також будуть видані збірки “The Book of Wonder” і “Tales of Wonder” під однією обкладинкою, з зовсім заваленим маркетингом.
Чому видавати ті дві збірки разом — то помилковий шлях?
По-перше, “The Book of Wonder” писалась у 1912-му, а “Tales of Wonder” — вже в 16-му. І річ не тільки в тому, що між ними також була написана “Fifty-one Tales” і зібрання п’єс, а й те, що — “Книга див” — то оповідання мирного часу, де автор, як і у попередніх історіях, створював напівескапічні екзестенційні казки та притчі просто тому що йому це подобалось.
А “Tales of Wonder” — книга часу війни. Дану збірку Лорд Дансейні розпочав писати підчас госпіталізації, на другий рік першої світової війни, і у самий розгар ось того жахливого періоду, який потім назвуть “траншейною війною”, із повним розумінням, що скоро йому повертатись на фронт, і бог його зна, чи вернеться він додому з тієї війни.
У передмові до саме цієї збірки він писав:
“Ебрінгтонські бараки,
16-те серпня, 1916
Я не знаю, де саме я буду, коли ви прочитаєте цю передмову. Виписуючі її цим серпнем 1916-го, сам я у ебрінгтонських бараках, біля Лондонберрі, відходжу від легкого поранення. Але не так важливо, де я сам; мої сни ось тут перед вами на цих сторінках; і, працюючи над оповідками такими днями, коли життя майже нічого не коштує, сни стають для мене іще милішими, ніж бодай щось — і вважаю їх чи не єдиною річчю, яка переживе все.”
Думаю, нашому читачеві не треба пояснювати ані почуття, ані настрій, які переживав автор, працюючи саме над цією книгою, як і не треба пояснень, чому вона має видаватись саме окремою книгою, не дотичною до попередніх.
Історії тут — то перш за все меланхолія та ностальгія ірлано-англійського лорда та патріота своєї вітчизни, який пішов на фронт, і кому його звичка до ескапізму допомогла пережити ті жахіття, із котрими він там зіткнувся, і які писались без знання, коли саме ця страшенна війна скінчиться.
І якщо у “Книзі Дива” він розважав читача своїми снами і мріями, то у “Казаннях Дива” — ескапізм — то спосіб терапії та зцілення, рефлексії пережитого. І воно має йти окремо.
Іще один момент — у офіційному перекладі дана збірка вийде під заголовком “Остання книга дива”, і це також трішки провал: “The Last Book of Wonder” — то не авторська назва. Так її охрестили вже видавці навіть не в Англії, а в Амереці, і не те, щоб та назва резонувала з авторським баченням даної книги.
Спробую переконати видавця або хоча б змінити маркетингову кампанію саме для цієї збірки, або розбити її на дві різні книги, бо, самі бачете: той факт, що обидві збірки написані одним і тим же автором, зовсім ніяк не означає, що їм місце під однією обкладинкою.
Це можна видати однією збіркою, але тоді вже викатити розгорнуту передмову і пояснити, що в такий спосіб можна прослідкувати, як війна впливає на творчість, і що ці дві книги так би мовити “відзеркалюють” одна одну.
Але краще — все ще окремими, хоча б тому що:
— у даних оповідань все ще різні теми
— тільки для однієї з них Сідні Сайм робив ілюстрації (а частина маркетингу спрямована на факт, що ця збірка супроводжується його картинами)
— “Книга Див” сама по собі логічно закриває перший етап творчості Дансейні, у який ввійшли перші його п’ять книг: “Боги Пегани”, “Час та боги”, “Меч Веллерана та інші історії”, “Казання снохідця” та “Книга див” — і саме до цих п’яти Сідні Сайм дійсно малював картини.
А, починаючи з ‘Fifty-One Tales’ і далі — то вже наступні, воєнний та післявоєнний етапи творчості.
Але все ще радію, що перекладам Дансейні в Україні врешті решт бути.
До цього йшли, і того добились. Маленька, але перемога є.
