Чи навряд вам треба пояснювати, хто такі К. С. Льюїс, Толкін, Говард Лавкрафт, Роберт Говард, бо, якщо ви любити та читаєте фентезі, обов’язково якщо не читали, то точно чули про цих авторів. І, звісна річ, хоча й прийнято вважати, що фентезі як жанр розпочалося саме з них — і з Толкіна особливо, одначе — ні.
Коли мовляємо про англомовне європейське фентезі, то перш за все треба згадувати двох: Вільям Морріс та Лорд Дансейні.
Перший писав, здебільшого надихаючись скандинавськими епосами, любив та захоплювався історією і з часом, так би мовити, просто історичних хронік здалося мало. Так з’явилося «Казання про дім Вольфінгів», «Коріння гір», «Колодязь на краю світу» — і це якщо згадати тільки його найвагоміші твори. Особливість історій Вільяма Морріса в тому, що він — коли брав доволі типові героїчні сюжети — сповнював свій світ дивом. Його герої мешкали поряд з напівбогами, створіннями лісу, гномами, тролями — і персонажами таке сусідство сприймалося як щось буденне, така ж сама частина знаного світу, не більше, не менше. Одначе саме його «Лісом у позамежжі» надихався Клайв Льюїс, коли писав образ злої Чаклунки для «Нарнії». Саме мешканцями середньої марки із дому Вольфінгів надихався Толкін, коли витворював Рохан — і то не дивно. Бо, змішуючи героїку та диво, сам того не усвідомлюючи, автор у такий спосіб створив щось по-справжньому інше: це вже не були казки чи перекази легенд, але ж і історичним романом подібне вже не назвеш. І ніби історія відбувається у більш-менш реальному, натхненному фактичними подіями сетингу — а притому тут ходять і тролі, і гноми, і напівбоги поряд з людьми. І можете собі уявити, наскільки те вражало на свій час.
Та я вже чую питання: до чого я говорю про Вільяма Морріса, коли есей присвячений Дансейні?
А саме для того і мова, аби ви також розуміли і те, що передувало його історіям — і те, в чому саме вже він просунув та й так саме утворив разом із Вільямом Моррісом новий жанр.
Коли ми говоримо про Вільяма Морріса, то говоримо про сетинг у чітко окресленому періоді раннього середньовіччя — будь це на території Англії, або ж — серед земель Скандинавії. Це завжди історія про героя, котрий або: захищає свій дім від нападників, або йде в подорож, і — чи задля оборони рідного краю, чи на шлясі до мети шукання зтикається та поєднує сили із створіннями не людських племен. Але загалом це наш світ, зрозумілі нам часи та устої.
Коли ж згадуємо спадок Дансейні — то, перш за все, згадуємо Пеґану — геть інший світ, геть інші боги, а часи — якщо їх порівнювати із нашими — нас відносять до епох, коли й боги ще не постали на Олімпі, і Аллах, і Елохім не були Аллахом та Елохімом: щось зовсім прадавнє, за часів не те що забутої, а незнаної старовини. Світ, де чи не в кожному місті є власні жерці та пророки, є царі, які шукають розуміння наднебесних богів. Є істоти — коли із відомих нам мітологій — кентаври, пегаси, та й однороги — а є і такі, яких ми не знали: хоча б ті ж гноли, або ж йози, і багато чого іще. І саме такого до цього ірлано-англійського лорда в літературі якщо і робили, то здебільшого філософи, а не письменники, і тим більш не для забавки. Його геній в тому, що — в своїм бажанні, як він сам писав, поділитися історіями з країн та світів його снів, він не тільки доповнив ще тоді навіть не сформувавшийся жанр, а його розширив. Показав власним прикладом: так, автор, якщо бажає, може відкинути усі існуючі мітології, знаний світ — а натомість створити власний.
Читаючи його перші п’ять збірок оповідань — а усі вони були авторськими, і, якщо їх із чимось порівнювати, то з музикальними альбомами: історії, поєднані спільною темою, у заданій автором послідовності, і кожний так чи так він намагався завершити словом «Кінець» — перед нами розгортаються коли казки, коли притчі, коли навіть повноцінні міти та легенди інших земель, країн та світів.
Але!
По-перше, я вже про це писав, по-друге — це все стосується саме раннього Дансейні, і саме його збірок «Боги Пеґани», «Час та боги», «Меч Веллерана та інші історії», «Казання Сноходця» та «Книга див».
Після «Книги Див» Дансейні як автор не те, щоби дуже, але змінився, і тому були причини.
По-перше — це все він писав до 1914-го. А в 1914-му, як ми пам’ятаємо, почалася Перша Світова. І Дансейні, звісна річ, як вірнопідданий англійської корони, узяв у ній участь. Вже в збірці «Казання див» (Tales of Wonder) 1915-го ми бачимо, як змінилися його мотиви: на місце іронічних, трохи фаталістичних, а іноді і декадентних вимряїних світів прийшла меланхолія та туга за домом, мотив надії. Історії усе ще напівказкові, але наближені до реального світу, до рідної Англії і до Лондона. Це все ще історії, в яких є місце і фантазії, і дивам — але відбуваються вони у сучасні йому часи, у знайомих його сучасникам місцях та землях, і все менше це фентезі, і більше місцями навіть вже магічний реалізм.
З часом крім збірок оповідань він починає писати романи — і це вже зрілий період творчості. І вже від автора, який здобув добру славу письменника у малій формі та автора купи маленьких п’єс (власне, сучасники знали Дансейні більше за п’єсами, ніж за оповіданнями). І в романах він знову вертається до мотивів віддаленого, романтичного, фантастичного дива — одначе, не світотворчого.
Перш за все я тут кажу про чотири його перші книги: «Хроніки Дона Родріґеза», «Тінь Покоївки», «Благословення Пана» та «Донька Ельфійського Короля». Саме у такій послідовності, бо саме у такій послідовності вони писалися.
Як людина, котра займається перекладами його творів, звісно річ, я читав їх усі і в оригіналі (тим більше, що «Тінь Покоївки» та «Благословення Пана» не перекладалися навіть російською).
І навіть тут, у порівнянні з Вільямом Моррісом, він спромігся витворити нове. Так, у цих творах Дансейні не створює інакший світ, не заграває з мотивами інакших богів, однак робить інше: поєднує історії так, аби одна кінчалася там, де починається наступна, аби зберегти певну провідну низку. Зараз слідкуйте — і, попереджаю, — спойлери.
«Хроніки Дона Родріґеза» — історія із «золотого віку Іспанії», щось на кшталт переосмислення Дон Кіхота, і про героя, котрому-таки вдалося і віднайти своє щастя, і здобути справжню лицарьску славу, зустрітися із чарівником — і вернутися в рідні землі, відвоювавши на славетній війні. І кінчається вона на ноті процвітання лорда Долини Тіней та земель навкруги його володінь, потойбічного графа, котрий свого часу допоміг герою.
«Тінь Покоївки» — розпочинається через кілька поколінь і в тій же самій місцевені. Але історія про учня чарівника: сина не те, щоб багатого дворянина, якого батько віддає чорнокнижнику на навчання, аби той зотворив зілля, за допомогою якого сестра зможе влюбити себе потрібного їй чоловіка. І все було б добре, але чорнокнижник у якості плати за навчання просить у парубка його тінь. А парубок, у свою чергу, бачить: чарівникові слугує стара покоївка, у якої тіні нема. І жінці від того сумно і боляче, і живе вона так вже багато, занадто багато літ.
Ця історія вже читається і відчувається саме як кльове, живе, з яскравими образами міське фентезі, і ти навіть забуваєш, що ця книга була написана у 1920-хх. Ба, навіть той факт, що все проходить у витвореному, небувалому «золотому віку Іспанії», який автор саме витворив, додає відчуття «це зовсім інакший світ, який тільки де в чому нагадує наш».
І закінчується вона тим, що старий чаклун, огорнувшись у накидку та узявши з собою сопілку, залишає свою стару вежу, грає на тій сопілці і уходить із місцевини Долини Тіней, а за ним та музикою його сопілки разом з чарівником уходять і чари, і золотий вік.
«Благословення Пана» починається у сучасному англійському віддаленому поселенні, і перше, про що ми знаємо — кілька юнок, котрі випасали овець, у повітрі над вечір почули дивну приємну музику, як ніби хтось, хто наближався десь з-поза боку найвіддаленішого пагорбу, грав на сопілці. Цю музику чує і місцевий пастор зі своєї обителі, головний герой історії — і він розуміє: вертається стародавній бог. І це вже не героїчна історія, як то було із Доном Родріґезом, не міське фентезі, а деінде навіть хоррор. Хоррор і кльове протистояння християнського священника із невпинним наближенням та проявом сили, яка була задовго до його бога — і буде ще довго після. Самотність пастора, його розуміння, що мешканці чим далі, тим більше дослуховуються до тієї музики, що серед них знайшовся юнак, котрий зробив свою власну сопілку та, натхненний Паном, грає для всіх на ній — і що йому, Пастору, колеги у інших містах не вірять. Він намагається викликати сюди єпископа, але той відмахується і каже, що подібного і бути не може. Він шукає правильних промов у богословів минулого — але зтикається з тим, що їхні промови надихалися античними філософами, котрі, звісна річ, так чи так, а славили саме Пана. Він розуміє: люди відходять від священної та доброї віри в чорне, темне язичництво — але нічого поганого з ними геть не стається, та й більш того: вони з тим щасливі. Але, замість того, щоби антагонізуватися, чи збоживоліти — так чи так, хоча й переступивши через себе, він приймає старовинну віру, і знову вертається до своєї пастви — але тепер не як пастор, а саме як жрець. І славить Пана, який вернувся у рідний дім.
І більше про те поселення ніхто не чув, і знаходилося воно серед пагорбів, у низині, дуже, дуже далеко від цивілізації. А з поверненням Пана, зробилася там навкруги земля чарів.
І ось тут ми приходимо до початку «Доньки Ельфійського Короля».
В англійському поселенні землі Ерл — що в низині посеред пагорбів, і про яке не написано жодних історій, і про котре не чув цивілізований світ, дванадцятеро парламентаріїв збираються у довгій просторій залі старого лорда і жаліються, що живуть вони тут вже довго, і давно вже не ставалося тут анічого нового. І просять старого лорда, аби сталася в поселенні землі Ерл магія, і аби правив ними магічний лорд. Старий лорд прикликає до себе свого сина Алверіка та наказує йому перетнути поля, знані нам, до Країни Ельфів — а вона як раз на межі із землею Ерл, аби одружитися на доньці Ельфійського Короля.
Думаю, ви прослідкували зв’язок між цима романами: від «золотого віку Іспанії», Лорд Дансейні все ближче і ближче підводить мотив землі чарів до рідного краю, і «Донька Ельфійського Короля» — ні, аж ніяк не останній, але один із найвагоміших його романів — історія, де автор зовсім відійшов від власного світотворення, і розміщає події у рідній англії та спирається вже саме на англійський фольклор. Так, це все ще один із моїх найулюбленіших романів. Це все ще одна з найкращіх любовних історій, які я хоч колись читав. Це все ще місцями і кльова сатира, і гірка, дуже гірка іронія, і як є гімн думці «диво — є, і воно ось тут». Однак — це не Дансейні, котрий творив світи. Не той Дансейні, котрим захоплювалися і Лавкрафт, і Толкін. Так, звісно — це напрочуд поетична історія; це все ще книга, де автор здебільшого оперує статикою, пейзажною лірикою, саме творить картини словом. Одначе — це вже саме книга, яка натхненна знаним йому та його сучасникам фольклором, зі зрозумілими та знайомими образами та мотивами.
І, знайомлячись з нею, ви познайомитеся саме з пронизливою, яскравою історією в англійському сетингу; сумною та палкою історією кохання безвічної ельфійки та звичайного смертного; відьмою, яка жила і жити буде; трагедією вічного Ельфійського Короля — і вона все ще прекрасна сама по собі, і її варто читати та варто знати.
Одначе, саме Дансейні як Дансейні — з віддаленими, незнаними нам часами та світами, іншими богами, королями, котрі дошукуються війни супроти Часу або ж відходять у подорож в позамежжя, казаннями про героїв старовини та мореходів у незанесених на мапах морях та океанах тут нема — і не варто очікувати. Все це стосується саме перших його робіт, коли він здебільшого писав задля забавки та ділився історіями та казаннями про світи, що побачив у своїх снах та якими марив, і котрі ще були незаймані пережитою війною, і котрих ще не торкнулася ані туга за домом, ані жах від втрати побратимів на фронті, і поки він ще не здобув славу автора дивних, одначе кльових історій у малій формі та коротеньких театральних п’єс.
І тут перш за все цікаво прослідковувати як змінювалася його творчість впродовж життя, які мотиви в його історіях були раніше, що полишилося, а від чого, з часом, коли він вже став саме професійним письменником, він відійшов. Навіть настільки, шо, коли порівнювати його перші збірки оповідань, та ту ж «Доньку Ельфійського Короля», ти розумієш: ніби і стиль схожий, ніби і художні засоби тобі знайомі, і ніби тут саме його іронія, саме його осмислення «чим є диво» — але розумієш, наскільки же він вже інший. І, якщо той же Вільям Морріс, та й той же Лавкрафт, Толкін — вони у своїй творчості були більш-менш консістентними, та крайні та зрілі твори не те, щоби тематично і сетінгово відрізнялися від того, з чого вони починали, то Дансейні у своїй творчості поступово змінювався. І, говорячи про нього, завжди треба поточнювати — «про який період творчості мова», бо різні книги та збірки оповідань, написані у різний час, залишають геть різні враження.
