Нині в українському суспільстві доволі жваво проходить дискусія з приводу переходу на українську. Чому це важливо і нам варто це зробити.
“Заговори, щоб я тебе побачив.” Сократ
Я міг би навести незчисленну кількість цитат про те, що мова це головне надбання нашого народу і про його важливість для сепарації від імперій, що всю історію намагались її знищити, але я обрав саме цю. Вона пояснює важливість будь-якої мови в будь-яких умовах, хоч Сократ скоріше намагався звернути увагу на культуру мовлення і що людина говорить, проте окрім цього, мова є ознакою причетності до культури й народу.
У світі глобалізації всі культури змішуються й запозичують найкраще в інших, це майбутнє людства і саме зараз, коли ще можна вклинитись в цей процес зі своєю культурою, ми маємо це зробити. Хибною є думка, що можна зберегти свою культуру “чистою”, хоч вважаю це слово взагалі недоречним. Бо до нашої культури причетні й інші національності та й мова має купу запозичень, нічого поганого в цьому немає. Навіть навпаки, це чудово, використовувати все доступне, щоб розвити своє. Саме тому треба відкинути маячню про “чистоту” культури й рухатись в напрямі глобалізації.
Проте саме зі своєю культурою в руках, серці й розмовах. Ми всі прираховуємо людину до тієї культури, чиєю мовою вона говорить. Як не хотілось би прибічниками євгеніки в XX ст. всіх переконати, що національність можна визначити за зовнішнім виглядом, ми в це не віримо. А в житті точно ідентифікуємо за мовою, аж ніяк не за зовнішніми рисами. То до якої культури вас би прирахував умовний француз?
Наша цивілізація довгий час була заблокована від інших, що чудово описує Ліна Костенко в тексті “Геній в умовах замкнутої культури”. Там вона наводить концепцію трьох зашморгів, що і блокують нашу цивілізацію й геніїв в ній. Перший це довге знаходження під владою імперії, другий це колонізація України й третій, найжахливіший, це самоцензура та відчуття гніту, що вже передається у спадок. Нині ми змогли позбавитись від перших двох й настав час відкинути третій, щоб світ побачив наших геніїв.
“Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає.” іспанський політик Х.Арце
Саме ці слова дивовижно влучають в український контекст. Як багато ваших знайомих знає українську мову? Як багато нею спілкуються? Отож-бо, ми можемо відговорюватись різним чином, та що зміниться, якщо я розмовлятиму українською? Та я ж не письменник, мої думки не ширяться в маси, яка різниця? Проте така думка нас приводить до того, що й митці/мисткині не творили українською, бо немає аудиторії. Бо всі слухали російський шансон, коли був український рок. Наша мова збереглась й пройшла століття, епохи гніту, саме тому, що стала мовою кухонь, де ти не боявся, де відчував себе вдома. А зараз, до чого ми дійшли? Що сприймаємо мову як батіг, як покарання, що нас примушують до цього. Час дав нам можливість розвити своє й показав наскільки це важливо, показав через найстрашніше – війну.
Кожного разу ми відкладаємо цей етап, навіть коли зрозуміли важливість. “Почну завтра, нікуди ж не поспішаємо”, а завтра в тебе вискакує російська і ти опускаєш руки, переносячи цю справу на завтра. Так от, “Завтра” вже настало, вже нема куди переносити. Тут сенс не відмовитись від чужої культури, а повернутись до своєї, питомої для себе.
Тому важливо говорити українською не лише на роботі, а й в побуті, бо та мова жива, якою кажуть про кохання. Якою передають найважливіше, найпотаємніші емоції й переживання. Створіть простір для митців, станьте їх авдиторією, кажіть про свої почуття українською. Пишайтесь своїм, пишайтесь можливістю пишатись своїм! Ніхто не розвине нашу культуру, окрім тебе й мене. Все починається з нас і нами закінчується, не дивиться на інших, робіть так, як вважаєте правильно. Саме таких слів мені бракувало, щоб позбавитись ярма зросійщеності й упряжки імперської культури. Можливо вони допоможуть вам, читачу, зробити цей крок.
