Я прокинусь… Обіцяю
Розділ 8.
Інколи буває важко…
Важко навіть встати з ліжка і сказати “доброго ранку” бодай собі. Але ти встаєш. Робиш собі каву. П’єш її, втикаючи або в стіну або в телефон і думаєш про що? Та, про все і ні про що. Львів був моїм третім місцем яке я змінила за 1,5 роки війни, а ця квартирка була 5-тою. І я постійно від когось тікала. Бігла, міняючи дороги і плутаючи свої сліди. Летіла! Куди? Туди! Десь туди де інші люди, інший світ, інше життя. Навіщо? Щоб заховатися! Щоб зникнути! Щоб загубитися! Від кого? Від себе.. та тільки он воно як склалося, що втекла я від усьогого, а від себе не змогла… не змогла і не зможу ще дуже довго.
О, як же хочеться завити вовком іноді. Роздряпати свою грудну клітку і випустити вже ту безмежну тугу яка зжирала мене із середини не даючи вдихнути повітря. І закричати хотілося… Хотілося крикнути так, щоб біль який душив моє горло послабив свої ціпкі пальці, що обвивалися немов гадюки. А я… сміялася.
Дивно, як все що було важливим стало буденно непотрібним, а таке постійне стало недосяжно важливим. Інколи мені здавалося, що доля лишень грає зі мною жарт і я просто сплю у своїй кімнаті, солодко позіхаючи, витягуюсь вздовж ліжка і перевертаюся на інший бік. Промені сонця вже бавляться на моїй підлозі, рахуючи кольори на моєму килимку-доріжці. На тумбочці стоїть бабусина ікона і купа м’яких іграшок. Я вдома. Це був лишень сон.
Шкода, що я не чарівниця і не можу втілити своє бажання в реальність… Мої думки стали моїми заклятими ворогами. Я слухала музику щоб не чути їх але вони пробивалися своїми писклявими голосами, нашіптуючи мені кошмарні речі. Я кричала: “Не хочу! Не правда!”, а вони сміялися з мене і продовжували говорити. А я не просила нічого, бодай лишень трохи тиші і побачити хоч трішки свій дім. А вони сміялися з мене, глузували не даючи мені спокою. Та чи душа моя так бажала рідних стін чи мої благання були почуті я все ж побувала там, куди моя нога не ступала вже дуже довго. Тільки все було таким сірим. А мене ніхто не пізнав бо я стала немов чужа. Мене не чекали.
Я сиділа за столом і пила гірку каву, розбавлену молоком. В той день я написала вірш про дім. Я писала його на роботі, сховавшись за бар, увімкнувши музику в навушниках і слухаючи себе. Я написала його, щоб зберегти назавжди той перший політ до рідної хати про рідне подвір’я і таких мені рідних людей. Я знаю що це лишень сон. Треба час. Ще трошки. І я прокинусь. Обіцяю…
