Частина 7.
Спогади минулого…
-Доброго дня! А бабуся сьогодні є? - я розкидувала свої запитання всім кого бачила поряд за прилавком ринку.
-Ні! Сьогодні не було! - чулося з різних сторін.
-Вона вдома сьогодні лишилася, - повернулася до мене жінка, вкутана у три светри і підперезана синім фартухом.
-Дякую, - посміхнулася я і швидкою ходою попрямувала до виходу.
В моїх руках гойдався целофановий пакетик де було трохи печива, пташине молоко, макарони і щось із крупи. Я не знала, що саме бабусі потрібно але з пустими руками не хотіла йти, тому трохи піднапрягшись я пригадала, про що ми говорили із нею минулого разу. Через навчання я стала приїжджати додому рідше, бо закінчивши коледж, я вступила до університету і переїхала в інше місто яке було набагато далі від попереднього.
Шлях до бабусі вів двома дорогами, одна пролягала через кладовище, а інша через церкву. Кожного разу мої ноги самі вели мене тією стежкою, яка на їхню думку, була найбільш вдалою. Постоявши секунди три на перехресті я попрямувала через кладовище.
Ви відчували колись як за вами спостерігає ніхто? І ніхто тільки тому, що ви його не бачите своїми очима але відчуваєте присутність. Відчували? Я постійно, особливо, проходячи цим місцем бо воно мало для мене пам’ятку до якої мені було боляче повертатися. Мої ноги вирішили зупинися посеред стежки. Я підняла голову до неба і видихнула клубок теплого пару. Важко… спогади осідають в твоєму серці холодними сніжинками, а потім вони виявляються гострими уламками старого скельця, що лишають криваві рубці. Я не боялася кладовищ але й не могла ступити на цю землю вже декілька років. Боляче… Я повернула голову в сторону німих надгробків, що берегли єдину пам’ятку про померлих - їхні імена та дві дати. І це все, що лишиться? Він був там. Я знаю. Він стояв і усміхався мені.Високий, худорлявий з великою родимою плямою у верхньому кутику високого лоба. Сіра щетина. Втомлені очі. Руки, які обіймали мене, піднімали, всаджували на велосипед і возили із садочка додому, а пізніше, із дому до школи. Ці руки вчили мене малювати, а вуста усміхалися, промовляючи дитячу приказку за столом, щоб ми тихо їли і не розмовляли.
-Привіт, дідусю… - прошепотіла я і злегка махнула рукою.
Я не була на похоронах. Прийти змогла тільки через два роки після його смерті. Я не могла дивитися на дерев’яний хрест який мовчки тримав його ім’я та дві дати бо хотіла, щоб людина яка виростила мене була завжди живою, хочаб у моїх спогадах.
Ще трохи затримавши свій погляд у світі спокою, я попрямувала далі. Мороз злегка розрум’янив мої щічки, і заморозив пальці але думка про теплу грубу гріла мене із середини. Не пройшло й десяти хвилин як я побачила дах, вимощений червоною черепицею і сірий димок, що виривався із високого димоходу. Я вшидко чкурнула за хвіртку, остерігаючись щоб ніхто не вгледів мого силуету в цьому дворі. У старому дерев’яному вікні сиділа рідна постать, читаючи газету з новинами. На її носі були великі саморобні окуляри із товстими лінзами. Двері зрадницьки скрипнули і я влетіла у темну теплу кімнату, яку освітлювала залізна лампа, що стояла на столі біля силуету. Очі, що вивчали букви на газеті здивовано піднялися і я побачила як там проскочила дитяча радість.
-Привіт, бабусю!, - вигукнула я, підійшовши до рідної, щоб міцно, міцно її обняти.
Її зморені часом руки огорнули мене, прихиливши до себе. Я відчула запах дігтярного мила і нескореної старості.
-Коли ти приїхала?, - голосно мовила старенька. Вона погано чула, через що намагалася голосніше сказати свою думку.
-Вчора. Післязавтра вже їду назад! - голосно і чітко сазала я, нахилившись ближче до її вуха.
-А як там Дар’я, а Марина?
-Не знаю. Ми не листувалися вже дуже довго.
-Угу, - зітхнула старенька, опустивши очі на підлогу.
Взявши її руки обплетені стежками важкої праці і нелегкої долі я втупилася у вікно. Ми рідко говорили по душам і частіше за все наша розмова зводилася на спогад за тими хто був дуже, дуже далеко від нас. Я бачила її скорботу за чоловіком якого вона любила але ніколи у цьому не зізнавалася. Я відчувала як їй хотілося щоб уся родина знову була разом як колись. Хоча, інколи, здавалося, що цього “колись” ніколи не було.
За вікном почав падати сніг. У кімнаті, що освітлювалася одним ліхтарем, тихо потріскували дрова. Ми тримали одна одну за руки, ніби між собою сплелися дві зовсім різні стежки. Довкола панувала тиша.
