Автобуси

Зранку на міській автостанції одразу зрозуміло, хто тут бувалий, а хто новачок. Перші бігають із платформи на платформу у пошуках автобусів з табличкою потрібного маршруту, двадцять разів на хвилину перевіряють, що написано у квитку, перепитують похмурих водіїв, коли приїде потрібний рейс, на що отримають не дуже привітну відповідь утомленного керманича, яка тільки погіршить настрій. Другі спокійно стоять із кавою чи гортають стрічку соціальних мереж, щоб вбити час, та точно знають, що автобус приїде саме в те місце, де вони стоять. 

Із початком повномасштабного вторгнення я стрімко просунувся з категорії новачків до пасажира, що вже вітається з водіями та знає їх сімейні проблеми. Ніколи не думав, що так станеться, завжди любив потяги. Але війна нав’язала інший ритм роботи: редакційне завдання може прийти за день до зйомок, що змушує шукати альтернативу поїзду.

Поїздки на автобусі до бабусі у Луганську область, ще на початку 2000-х, завжди викликали жах. Погані дороги, відсутність нормальних стоянок, та й сам автобус, у якому тобі доведеться сидіти 12 годин, не в кращому стані. Все це не надихає на гарну подорож. Зараз же автобус став моїм основним видом транспорту Україною. Від Рені до Курахового, від Одеси до Харкова, а звідти в столицю — і це тільки за місяць.

Звісно, як документаліст, я почав звертати увагу й на те, як змінилися автобусні сполучення за 30 років Незалежності, і як змінилися люди за два роки вторгнення. 

Молодий хлопець у формі з шевроном 126-ї бригади ТРО нервово стукає запальничкою по столу поряд зі мною;

в іншій руці — кава з логотипом мережі АЗС та цигарка. Поряд з ним кладуть баули ще два юнака і кажуть, що все буде гаразд. Мені стає цікаво, що ж сталось, але я не лізу в розмову до незнайомців і дивлюся на бессарабський степ, що нерухомо тріщить від серпневого сонця. 

Ось-ось має приїхати мій автобус, який відвезе з Ізмаїла до Одеси. Очікування змушує вагатись, купити на заправці каву чи чекати, щоб не пропустити рейс. 

Для автобусів, що їдуть з-за кордону, це нормальна практика — підбирати людей на об’їзній дорозі на першій заправці за містом, а не на автовокзалі, як це роблять сполучення всередині України. 

Мої думки знову відволікає розмова військових:

— Сказав, що автобус тримають на кордоні, а виявляється, він не з Ізмаїла, а проїздом з Румунії, — хлопець показує сповіщення від перевізника на телефоні.

— Жесть, нас командир уб’є, якщо не встигнемо! Там ще й по місту незрозуміло куди треба їхати!

На цьому моменті я вже не міг стриматися і спитав, куди саме їм треба в Одесі — може я допоможу якось, проведу чи таксі викличу. Виявилось, що їм треба далі на поїзд.

— Залізничний вокзал через дорогу від автостанції, навіть якщо на дві години автобус затримують, ви все одно встигаєте, — заспокоїв я хлопців.

Автобус прибув на годину пізніше, ніж планувалось, але цю годину я провів у розмовах. Військові дуже цікавилися історіями про Одесу, яку хотіли відвідати під час відпустки. Питали про цікаві місця, про те, чи багато людей зараз, чи багато зруйновано після обстрілів.

Двоповерховий «Neoplan» сповістив про своє прибуття гучними гальмами та шипінням пневматичних систем. Ізсередини спочатку вийшов водій, піднімаючи вгору руки та вигинаючи поперек; біла сорочка, на диво чиста, але зім’ята після довгої дороги, вилізла з брюк, оголивши величезний живіт. За ним вибігли троє дітей різного віку, їхня мама та ще з десяток жінок. 

— Мааааам, хочу морозиво!

Водій подивився на дітей, заправляючи сорочку назад у брюки, підійшов до їхньої мами й попросив не їсти в салоні морозиво, щоб не засрати крісла — саме так, не добираючи виразів.

Я показав квиток і вирішив зайти останнім, щоб довше побути зовні та сісти на вільні місця, коли всі повернуться до автобуса.

Останнім звідти вийшов чоловік років двадцяти п’яти, одягнений за трендами інстаблогерів. Виходити він не дуже хотів: спочатку подивився у всі вікна, роззирнувся, коли вже зійшов на землю, та попросив водія відкрити багажник. У багажнику вони перевіряли його коробки, здебільшого з якоюсь технікою та взуттям. Чоловік впевнився, що все ціле, ще раз роззирнувся й зайшов усередину. 

Тим часом діти, які обіцяли не засрати салон автобуса, вже доїли морозиво, і водій гучно крикнув, що за хвилин вирушаємо. 

Першу годину дороги я проспав. Узагалі я часто сплю в автобусі, коли втомлений. Якщо заснути не вдається, читаю книгу або дивлюся кіно. 

Постійна наявність інтернету дуже відрізняє сучасні поїздки від досвіду, який я отримав на початку 2000-х — переживати довгу дорогу стало куди легше.

Мене розбудила вібрація спинки крісла спереду — дивні нерегулярні вібрації. Трохи вихилившись, побачив, що жіночка на цьому кріслі щось дивилася, та сміялася: саме це й потурбувало мій сон.

У спробах перелізти на сусіднє крісло, щоб зручніше вмоститись, зрозумів, що жіночка дивиться російські комедійні шоу з  найбридотнішими путінськими пропагандистами. Доволі типова ситуація в автобусах, які їдуть із курортних міст Європи в Україну. Російська музика, фільми, книги. Якби попросили описати термін “какая разніца”, я запросив  би в такий автобус, і все стало б очевидно. 

Голову заповнили думки про зраду, і всі надії на сон зникли. Ще й  навпроти підсів малюк із планшетом без навушників, грав у якусь гру, гучно коментуючи те, що відбувається на екрані. 

Добре, що поруч вікно і можна відволіктися на степові пейзажі; вони вже почали сохнути, але все одно мали прекрасний вигляд на фоні блакитного неба, в якому літали великі хижі птахи.

Ці пейзажі так зачарували, що мені вже марилося відчуття запаху степових трав, сухої землі та лайна… 

Коли почало різати очі, стало зрозуміло, що запах лайна не уявний. Навряд чи телефони вже передають сморід і суть російських телешоу від жіночки, що сидить спереду. До речі, вона вже почала затуляти ніс футболкою, але продовжувала дивитися на московських коміків. 

Це точно він! 

Я повернувся ліворуч. Малюк продовжував з кам’яним обличчям грати в планшет, але його ногами крізь шорти вже стікало лайно. 

З нього точно виросте професійний геймер! — подумав я і спробував переключити нюх на якісь інші відчуття, розглядаючи пейзажі у вікні та слухаючи в навушниках White Ward.

За якийсь час матір, що сиділа в іншому кінці автобуса, все ж вирішила перевірити, де її син, і зіткнулася з цією картиною. Я зробив музику гучніше й не чув її слів, але вона щось дуже емоційно говорила й забрала малого на процедури очищення подалі від мене, що не могло не радувати. 

Але все ж таки вказівку водія малюк виконав: жодне крісло не забруднили морозивом. 

За знайомими краєвидами Нижньодністровського національного парку зрозумів, що ми проїжджаємо транзитну зону через Молдову — такий собі місток між Бессарабію та Причорномор’я. Під час повномасштабного вторгнення це місце стало відомим завдяки історіям про блокпости з ТЦК та покинуті автомобілі людей, що тікають через кордон у Молдову. 

На шляху в бік Причорномор’я майже нікого не перевіряють, а ось у бік Молдови та Румунії — інша справа. Раніше я їхав тим самим маршрутом на автобусі в Ізмаїл, і дійсно, нас зупинили і висадили всіх чоловіків для перевірки документів. 

Нас було двоє. Перший хлопець не дуже розумів, що від нього хочуть прикордонники, дістав з кишені паспорт та показав їм.

— А, італієць? Волонтер? Добре, гарної дороги.

— Доброго дня, можна документи, будь ласка? З якою метою їдете і куди?

Нетипове питання для довоєнного життя, але логічне для сучасної дійсності. На цьому маршруті можна легко вистрибнути з автобуса в кущі і спробувати перебігти до Молдови, або доїхати до кордону з Румунією і намагатися перепливти Дунай, в якому вже не раз потонули люди.

Я дістав усі документи, паспорт України, акредитацію ЗСУ й прескарту та передав прикордоннику. 

— Угу, по роботі їдете?

— Так, на два дні в Ізмаїл.

        — А до кого? 

— До аграріїв, знімати сюжет про зернові угоди.

— Військових не плануєте знімати?

— Ні, тільки аграріїв.

— Добре, гарної дороги.

Прикордонник підійшов до нашого водія, мовчки показав у напрямку руху, і ми поїхали.

А зараз ми навіть не зупинилися. Прийшло відчуття, що я вже вдома і їхати зовсім трохи. За годину ми нарешті опинилися на автовокзалі в Одесі. Я показав військовим, із якими познайомився на зупинці, де їхній потяг, попрощався та втомлено пішов уздовж автобусів різних напрямків. Коли проходив, помітив знайомі кольори “Автолюкса” і згадав, що через два дні на ньому треба їхати в столицю.

— Із вами все гаразд? Ви якась сумна.

— Що? Так, усе гаразд! Я просто боюся трохи, я з Одеси нікуди не їздила вже десять років, і от тепер страшно, що в автобус ракета влучить чи щось таке…

Сивий чоловік років шістдесяти перебирає великі дерев’яні кульки з різними східними символами на браслеті та хитро дивиться на жінку, що сидить поряд. 

— Не бійтесь, це майже нереально. А чого ви в Київ вирішили їхати?

— Знаєте, я ще до війни познайомилася з жінкою в інтернеті, і вона до мене в Одесу приїжджала, а я до неї ні. І ось вона мене мотивувала приїхати погуляти на вихідні, щоб відволіктися від війни. 

Чоловік похилого віку продовжував ставити різні питання жінці вдвічі молодшій, а вона була й не проти відповідати сусідові за автобусом.

Хоча вона й виглядала на років 30–35, але одягнена була у стилі набагато старших людей — наче вийшла зі світлин кінця 80-х, які робили вуличні фотографи. Нічого особливого: чорна куртка, якісь спортивні штани, шкіряне взуття, але кожна річ не підходить до кольору та фасону іншої, наче придбані в часи дефіциту, просто з того, що було в наявності. Пізніше вона розповіла, що має декілька “точок” із одягом на ринку, можливо, вдягається в те, що не продається.

Чоловік був повною протилежністю у виборі одягу: так наче шістдесятирічного одягнув двадцятирічний хіпстер для відвідування модної кав'ярні. Купа аксесуарів, ідеально підібраних до одягу, сучасного, але під класику. Усе це нагадувало злодіїв-інтелектуалів із британських детективів.

Спершу мені здавалося, що вони обмінюються невеликим обсягом інформації, щоб було комфортніше їхати поряд з людиною, про яку ти хоча б щось знаєш; але цей діалог тривав сім годин. Усі мої мрії прочитати книгу в дорозі були знищені. Радувало тільки те, що я нарешті встиг зайняти місце біля панорамного вікна та розглядати пагорби, річки й птахів на київській трасі під тематичні пісні Casa Ukrania.

У якусь мить нескінченного діалогу жіночка заплакала, бо її сусід по кріслу виявився доволі розумним маніпулянтом-езотериком, що самостверджувався, знайшовши жертву, яка легко піддається його психологічним прийомам. Чоловік довів її до думки, що її життя не потрібне, не несе ніякого сенсу, і що всі її роки марно прожиті у спробах знайти матеріальне благо, яке її розчарувало. Далі він почав розповідати про різні виміри, чакри, егрегори та аури — мабуть, із метою завербувати в секту чи впарити якесь чтиво, курси, аксесуари тощо.

Частина мене хотіла втрутитися в розмову, але це була ситуація, схожа на фільми про диких тварин. Хижак пожирає свою жертву, що виявилася набагато слабшою, а я тут тільки спостерігач і фіксую те, що відбувається. Якщо я буду відволікати хижака, завтра з’явитися інший і зробить свою справу.

Далі вже не слухав їхню розмову, але зрадів, що на автовокзалі Києва жінку зустріла подруга і відвезла подалі від дивного супутника, якого, сподіваюся, вона ніколи більше не зустріне.

Можливо, раніше я втрутився б у розмову, але зараз став помічати, що не хочу розмовляти з людьми в дорозі, навіть якщо вони  намагаються почати діалог. Можливо, тому, що зараз можу слухати музику і дивитися кіно; можливо це профдеформація, і хочеться тільки спостерігати та робити нотатки. Але це одна з речей, які змінились не тільки в мені, але й загалом. Люди почали менше говорити з незнайомцями в дорозі, бо можна всю дорогу спілкуватися з друзями онлайн або займатись абичим на телефоні чи планшеті.

Загалом, на автобусних маршрутах можна зустріти доволі багато шахраїв різного ґатунку, але найбільше мені запам’яталися роми на вокзалі Кривого Рогу. Зараз об’єктом їхньої атаки стали забобонні військовослужбовці. Уявіть собі: ви повертаєтеся з ротації у відпустку, виходите на зупинці випити кави і розім'яти ноги, але між автобусом та кав'ярнею у вас врізається жінка і починає кричати, що бачила уві сні, як вас вбили! І знає, як це було і як цього уникнути. Велика частина людей реагує на таке сміхом, агресією, ігнорує, але знаходиться саме той, хто побіжить до банкомату і зніме “бойові”, щоб віддати шахраям у пошуках знань про своє майбутнє. 

Бувають простіші методи. Наприклад велика група ромів просто перекриває вихід з автобуса й починає кричати, що має амулет, який захистить у бою. Водії ганяють це збіговисько подалі, а охорона вокзалу та поліція відвертають очі.

Здивувала ще одна ситуація, коли жінка приїхала з Дніпра до Кривого Рогу спеціально, щоб конкретна дама з надприродними знаннями заговорила їй монету на покращення фінансового становища, і віддала їй пачку готівки — на вигляд тисяч із десять гривень.

Маршрути моїх поїздок із початком повномасштабного вторгнення стали доволі однаковими — столиця або прифронтові регіони. Якщо якимись я і їздив раніше, то зараз вони сильно змінилися. Десь робиш гак, бо стара дорога знищена КАБом, десь їдеш швидше, бо побудували нову бетонку. За розповідями місцевих жителів, нові бетонні дороги збудували на випадок аварійної посадки винищувача F-16, хоча кількість стовпів та дерев на узбіччі не складають в уяві картинку посадки літака.

Кожну поїздку я почав помічати цікаві деталі, читати про історію населених пунктів, у яких робили зупинки. І якось мимоволі закохався у крихітні автостанції, які навіть важко такими назвати. Зазвичай вони схожі на кишеню на трасі, яка знаходиться біля сільських будиночків. Тут обов'язково має бути старий залізний ларьок, де продаються пиріжки та “МакКава”. В голові завжди починає грати “Валька” від Курган & Agregat. Біля ларька стоїть іще один будиночок з написом “Каса”, у ньому ж туалет. 

У цих місцях завжди тиша, химерна тиша й нерухомість. Пасажири виходять викурити цигарку або купити каву, а я почав переходити дорогу й дивитися на все це здалеку, мов на сюжет містичного фільму або на якусь живу діораму. 

Особливо живописно все виглядало влітку. Автобус стоїть на місці, люди стоять на місці, літній вітерець ганяє довкола них пил та пакети. Над дорогою майорить розжарене повітря, додаючи у запах трав із полів нотку гарячого асфальту. Все здається несправжнім. Відчуваєш, ніби зараз відбудеться щось дивне, але за два роки дива так і не сталося.

Деякі водії не заїжджали на такі автостанції, а зупинялися на великих заправках до або після, чому я не дуже радів. Звісно, комфорт і обслуговування на АЗС вище, їжа безпечніше, але подорож втрачає емоції від колориту різних регіонів. Це як проїхати тисячі кілометрів і замість відвідування локальних закладів інших країн ходити в “МакДональдс”.

На щастя для мене, біля багатьох таких АЗС через дорогу місцеві жителі все ж встановлювали свої точки продажу, де можна поговорити з дідусями на роверах, що, повертаючись із рибалки, заїхали на склянку домашнього вина, або з фермером, який зупинився, щоб двигун його “москвича” охолонув і довіз додому. Тут можна спробувати місцеву кухню — бутерброд із м’ясом невідомого походження. Погодьтеся, товщину хлібу, кількість масла та вид м’яса теж можна віднести до місцевого колориту, бо кожна господиня робить по-своєму. Ці смаколики мене ніколи не лякали, але інколи підводили. Та краще вже отруїти шлунок, ніж мозок, прослуховуючи перелік всього, що тобі пропонують на WOG, коли ти просто хотів випити чаю.

Якось у 2010-му ми їхали в похід в Олешківські піски автобусами Одеса–Херсон–Цюрюпинськ–Раденськ. Це був один з випадків, коли я теж експерементував із придорожніми делікатесами. 

Поїздку з Одеси до Херсона ще можна було витримати, бо “мерседес віто” хоч і тісний, але швидкий. Цей маршрут славився зупинкою у Коблево біля чебуречної, і після зупинки всередині автобуса стояв приємний домашній аромат низькосортного м’яса та олії, яку не змінювали три доби. Попри розвиток придорожньої інфраструктури, ці чебуречні досі працюють і мають неабиякий попит.

Не знаю, з якої причини, але ми це їли. Може, це така собі традиція подорожі, може, дійсно було смачно. На жаль, той раз став фатальним для мого шлунка. Всю дорогу від Коблево до Херсона мені було дуже погано від чебурека: друзі казали, що я був блідо-зелений і сильно пітнів. У голові склав план, що як тільки приїду до Херсона, одразу ж побіжу в аптеку або лікарню і, скоріше за все, поїду додому, щойно трохи полегшає.

Свій план я не озвучував, бо боявся відкрити рота у автобусі.

Дорога складала дві години, але серпнева спека, погані дороги, відсутність нормальної вентиляції зробили цей відрізок вічністю.

Склалося все трохи краще, ніж я сподівався, і наша поїздка до Олешківських пісків була успішною. А все завдяки бридотній вбиральні автовокзалу Херсона. Порушуючи свій план, я відразу побіг до вбиральні, і те, що я там побачив, зробило з мене нову людину, яка вже повністю зцілилася. 

Не знаю, чого я очікував, але там мене зустріли найгірші картини з фільмів про в’язниці та концтабори, у яких заставляють прибирати зубною щіткою тотальне місиво, зігріте літнім сонцем. Обшарпані стіни вміло обмазали фекаліями та приклеїли туалетний папір, а серед усього цього майорили різнокольорові теги “майстрів” графіті та просто написи в стилі “Вася+Діма”. Під імпровізованою галереєю валялися використані шприці, обпалені, мутні пластикові пляшки та банки від пива. 

За скільки років це зібралось, теж було для мене загадкою. Я не встиг побути в цьому приміщенні й десяти секунд, як чебурек із Коблево, моя душа та взагалі все, що мене наповнювало, вилетіло просто на вході.

Мабуть, я став тоді новою людиною: стара вмерла від огиди побаченого і не хотіла залишатися у цьому світі. Але це пішло на благо, бо варто було звідти вийти, побачити чисте небо, наповнити легені повітрям та випити пляшку води, і мені стало краще. Навіть не засмутило, що далі наш шлях триватиме на старезному ГАЗ-53, який ритмічно трясеться піщаними дорогами через села Херсонщини і тхне паливом. 

На щастя, в які хащі не заїхав би зараз, такого більше не зустрічав. Навпаки, інколи дивує сервіс та різноманіття послуг навіть на зупинках у найменших селах.

Неочікуваний дзвінок телефону перервав моє неспішне поїдання крилець  KFC.

— Алло, прийдіть раніше на двадцять хв, ми поспішаємо, це водій маршрутки!

Гарно поїсти на вокзалі в Дніпрі не вийшло, а хотілось, бо думав, що так буду міцно спати на нічному рейсі після тижневого відрядження до ЛБЗ.

Вночі все по-іншому. Комендантська година, темрява у вікні, перепади температури. Все це створює дискомфорт. Найгірші випадки — це поїздки зі втомленими водіями, що працюють у дві зміни, а їхні роботодавці заплющують на це очі.

Бусік “мерседес спринтер” Дніпро–Одеса заповнений димом від цигарок, вікно водія відчинене і створює протяг холодного повітря. Пасажири почали від цього прокидатися і скаржитися.

— Ви чо!? Хочете, шоб я заснув і всі розбилися? — хрипким голосом сказав водій.

Після цих фраз хочется ще більше сперечатися, але ти десь на трасі під Миколаєвом  о другій ночі і дуже хочеш потрапити додому, а не стояти в полі, бо пішов на принцип і посварився з водієм. Усе одно було єдиному пасажиру, що, як виявилося, спав під своїм кріслом у стані сп’яніння.

Доїхавши до Миколаєва, ми натрапили у ще одну проблему: на блокпості заборонили проїзд через місто до п’ятої ранку, хоча 90 відсотків наших пасажирів були військовими, що їдуть у відпустку чи на лікування. Година сварок і аргументів у вигляді військових квитків та відпускних документів не дала ніякого ефекту. Частина хлопців, що їхали до Миколаєва, подзвонили рідним, щоб ті приїхали до блокпоста на власних машинах і забрали додому. Родичі військових теж висловили все, що вони думають про працівників блокпосту, і нагадали, яка ціна кожної години короткої відпустки, тим паче якщо вона перша за два роки. Всім іншим довелося чекати до п’ятої, щоб поїхати далі.

На Київській трасі таких ситуацій ніколи не виникало, бо просто їдеш шість годин прямою дорогою з зупинками на АЗС. Найбільша проблема таких поїздок — це зрозуміти, що відбувається, коли тебе розбудили серед ночі і сказали, що зупинка триватиме десять хвилин.

Найчастіше я виходив зробити фото футуристичних конструкцій АЗС серед поля, підсвічених уночі неоновими вивісками, і заходив далі спати в тісному кріслі.

Ранкові прибуття теж додавали дискомфорту. Спляче місто зустрічало відсутністю громадського транспорту, тож доводилось або викликати таксі з потрійною ціною, або йти пішки чи чекати, коли почнуть працювати прокатні самокати, які в Одесі вимикають на час комендантської години. 

Біля вікна завжди цікавіше. Швидкий рух стрічки лісосмуг вздовж узбіччя траси заворожує, очі чекають розваги у вигляді прогалин, де можна побачити щось цікаве. Кургани, комбайни, птахів, селян на різних видах транспорту від велосипеда до коней, якийсь неочікуваний предмет або залишки захисних конструкцій. Завжди цікаво обирати музику під конкретну погоду та пейзаж, щоб усе змішалося в гармонії. Але навіть такі спостереження втомлюють після тисяч кілометрів одними й тими самими маршрутами. Інколи доводиться перемикати увагу на те, що відбувається в автобусі.

Пасажири, їхні розмови й поведінка у воєнний час стали зовсім іншими. Люди, які їдуть за кордон, майже ніколи не розмовляють про війну чи актуальні новини. Часто слухають російську музику та дивляться російське кіно. Коли підсідають військові — замовкають і бояться дивитися на них. Можливо, відчувають, що розповсюджують російські наративи та культуру, й не хочуть, щоб хтось із військових зробив зауваження. Повне нерозуміння, що військовий — це звичайний зріз суспільства, який ще вчора працював на своїй звичайній роботі; багатьом із них геть немає діла до розваг та думок інших громадян.

Люди, що їдуть проїздом по Україні, частіше обговорюють обстріли, жертв, донати, родичів та друзів в армії. На відміну від перших, вони не хочуть вдавати, ніби все нормально, й обирають допомогу країні замість поїздок за кордон.

Одного разу, вже майже на під’їзді до автовокзала у Кропивницькому, почув розмову людей, яким точно було не до закордонних поїздок.

— Мам, ось троллейбус червоний, а ось жовтий! Таких у нас в Маріуполі нема! —- казав хлопчик років шести, дивлячись у вікно автобуса.   

—- Звикай до таких, сонечко. В Маріуполі більше немає ніяких.

Обід, початок вересня. Над соснами біля траси летить велика зграя граків та галок. Саме час для міграції. На узбіччі траси наш автобус, що везе групу людей з навчального центру до військової частини. Салон щільно забитий камуфляжними баулами, наплічниками та просто пакетами з АТБ, в яких лежать Талани, сухпаї, вологі серветки та будь-що що може знадобитися в армії.

Під капотом колупається водій: старий ПАЗік зупинився через двадцять кілометрів після виїзду і став просто посеред дороги.

—- Хлопці, вибачайте, воно старе, погане, але ж безплатно!

—- В якому сенсі?

—-Ну, трофейний, ми його ще в АТО у сепарів віджали, користуємося, поки їздить.

Нарешті мєхвод захлопнув залізну кришку капоту, витер руки ганчіркою, що заздалегідь лежить для таких моментів. Автобус почав гарчати та диміти, й віз нас уже без зупинок всі 600 кілометрів до ППД. Але це вже зовсім інша історія.