Дисклеймер
Я, як автор цього довгочиту одразу маю зазначити, що цей текст не варто брати за основу для будь-якого Ґрунтовного дослідження особистості Володимира Винниченка. Ціль цього довгочиту - заохотити читача до особистого ознайомлення з персоналією і його роботами.
Моя задача, як і написано у описі мого профіля - оповідати історії, чим і займаюсь. Оцінка діяльності і детальне дослідження краще залишити за дипломованими спеціалістами, а не за аматорами-оповідниками, накшталт мене :)
Приємного прочитання.
Давати оцінку будь-якій історичній події чи постаті у масштабах довгочиту - справа дещо хибна і, по суті своїй, майже завжди, доволі шкідлива. Адже зазвичай ми розглядаємо ті чи інші моменти історії з перспективи сьогодення, нечасто обтяжуючи себе необхідністю розуміння контексту епохи. Ба більше, дуже часто ми і не можемо знати і розуміти вищезгаданий контекст, адже маємо замало загальнодоступних джерел, які б відображали настрої саме тих часів.
Так, сьогодні я спробую утриматись від оцінки діяльності Володимира Винниченка, адже задля максимальної об’єктивності такої оцінки необхідно мати контекст, який вміщуватиме у себе суспільні погляди не лише в Україні початку ХХ століття, а й у Франції, Німеччині, Чехословаччині тощо. Я ж не маю, нажаль, стільки часу і можливостей, аби дослідити усі друковані видання і збережені документи тих часів.
Тож у цьому довгочиті зоусередимось виключно на огляді біографії і діяльності пана Винниченка, а оцінку його висловлюванням і діям Шановний читач нехай робить самостійно.
Частина 1. Становлення
Народився один з засновників новітньої української державності у місті Єлисаветград (нині - Кропивницький).
Невеличке місто, яке вже у той час було, певного роду, індустріальним центром, сформувало у багатьох аспектах характер та погляди майбутнього політичного діяча.
У ті часи імперією ширився дух революції, який доволі охоче осідав саме у індустріальних містах, бо революція, як відомо, то є справа “низів”. Масові народні повстання поляків, скасування кріпосного права і, буквально, одночасно з цим Валуєвський циркуляр. Доволі стрімкі зміни і неспроможність царату зрозуміти населення його західних і південно-західних володінь заклали доволі міцний фундамент для розвитку підпільних рухів. Як українських так і ненаціональних. Все ж, у ті часи комунізм був доволі новим віянням, яке багатьма сприймалось як справжня утопія.
Так само ці віяння сприймав і Винниченко. Знаходячись та навчаючись у гімназії, непосидючий парубок часто брав участь у зібраннях революційних гуртків. Любив він про революцію не лише казати, але і писати. Нажаль, мені не вдалося знайти його перших робіт, часів навчання у гімназії, втім, до його любові до слова і пера ми ще повернемось трохи пізніше.
Поки ж зазначимо те, що Володимир Винниченко був повністю відданий ідеям революції, за що був виключений з університету, де навчався та не раз і не два потрапляв до царської буцигарні, з якої, втім, кожного разу тікав (що нам доволі промовисто говорить про “уважність“ царських жандармів). Після кількох подібних потраплянь, під загрозою довічної каторги, Винниченко вимушений емігрувати. І перебрався він до Львову, що у ті часи був частиною Австро-Угорщини.
В еміграції він налагоджує зв’язки з іншими відомими українськими діячами, такими як Михайлом Грушевським та Симоном Петлюрою. Там же Винниченко продовжує свою кар’єру письменника. Так, у рамках часопису Михайла Грушевського “Промінь” Володимир видав оповідання “Баришенька”, п’єсу “Пригвождені” тощо.
Частина 2. Центральна Рада
А, тим часом, на дворі був вже 1917 рік. Невдачі у 1-й Світовій війні, повальна бідність і абсолютне нерозуміння потреб простого люду стали основними передумовами для того, аби розпочалася революція, результатом якої стало зречення Миколи ІІ престолу і фактична ліквідація царату.
А що ж у цей час робив Винниченко? А він вже доволі довгий час жив у Москві під чужим прізвищем (згадуємо ще раз про виключну “уважність” імперських жандармів :) ). Будучи на той момент вже доволі впливовим суспільним діячем, Володимир перебирається у Київ, де вже незабаром приєднується до Центральної Ради і бере участь у створенні Генерального Секретаріату, у якому отримує посаду генерального секретаря внутрішніх справ (аналог відповідного міністерського портфелю у сучасній політичній системі).
Чим же запам’ятався у ті часи Винниченко? Своїм тотальним антимілітаризмом. У той час, як Центральна Рада намагалася провадити політику українізації військових частин і займалася творенням хоча б якогось кістяка майбутньої армії (структура пропонованої автономії у Універсалах УЦР не пропонувала обмежень на володіння власними збройними силами, чим і користувалися посадовці і військові - прим. автора), Винниченко виступав категорично проти цієї ідеї, пропонуючи на заміну регулярним військам воєнізовані поліційні підрозділи. Тут вчергове у знаки дається крайньо-соціалістичні, фактично, комуністичні погляди Винниченка, за які він потрапив у немилість до багатьох представників Центральної Ради, які мали націоналістичне спрямування, в тому числі, до Симона Петлюри.
Тим часом, у москві на зміну безхребетному і слабкому тимчасовому уряду прийшли більшовики. Вони не розглядали Україну ні у якій іпостасі, окрім як частину великої комуністичної росії. Ні автономії, ні розвитку національної культури, нічого, окрім всеосяжного полум’я комуністичної революції.
Усвідомлюючи усю небезпеку червоного режиму, Генеральний Секретаріат почав думати, як же уникнути війни, адже армія сформована до кінця ще не була і на шляху її формування було чимало перешкод. Однією з них була і позиція Винниченка, який вимагав розпочати перемовини з більшовиками. Втім, як ми вже знаємо по подальшим подіям, ці переговори ні до чого не привели і більшовики розпочали наступ на Україну.
Далі був відступ Українських сил, підписання договору з німцями, прихід до влади Гетьманату і увесь цей час Винниченко не припиняв своєї політичної діяльності. Лише влітку 1918 року він ненадовго заліг на дно на невеличкому хуторі, де займався, здебільшого, літературною діяльністю. Втім, за часів Гетьманату пережив Винниченко і черговий арешт, але тривалого ув’язнення він знову зміг уникнути завдяки своєму авторитету. Але саме ці дії гетьманату як по відношенню до нього, так і по відношенню до його соратників, змусили його відновити активну політичну діяльність.
Частина 3. Директорія і еміграція
Як відомо, гетьманат заледве протягнув 8 місяців після чого був скинутий. І саме Винниченко стояв у авангарді повалення Гетьманату. Так, до влади в Україні прийшла Директорія. І, так, саме Винниченко став головою нового органу управління УНР.
Якщо подивитися на її склад, то можна одразу побачити доволі сильний ухил нової влади саме у сторону соціалізму, втім, навіть тут були суперечності стосовно чималої кількості питань, як от питання підтримки більшовиків, знову повстало питання організації армії (щоправда, тут тепер все було легше, адже як би хто не оцінював часи Гетьманату, але саме пан Скоропадський побудував доволі сильний кістяк української армії, багато з принципів якої відроджуються нині у наших Збройних Силах).
Не припинилася і відверта неприязнь між Винниченком і Петлюрою, яка переросла, згодом, у кулуарну ворожнечу. Всі ці умови, а також тиск з боку більшовиків, білої гвардії та новоствореної Польської Республіки негативно сказалися на настрої Винниченка і вже через кілька місяців після початку правління Директорії, він склав свої повноваження і покинув територію України.
В еміграції Винниченко пише ряд доволі цікавих, з історичної точки зору, робіт, у яких чітко прослідковується його політична позиція. Він доволі сильно симпатизував більшовикам, про що неодноразово писав на сторінках своїх видань. Втім, мріяв він не про вогнище революції, а про комунізм з, таким собі, національним колоритом. Себто, саме про український комунізм.
Як бувший голова вищої влади бувшої Української Народньої Республіки, Директорії, я вважаю своїм обов’язком заявити:
1. Такої форми української державности, яку представляють ці люде (мова про залишки Дирекроії і її дипломатичні місії - прим. автора) і яка називається “Українською Народньою Республікою” більше не існує. Під цією формою державности немає ні одного метра теріторії.
Дійсною формою сучасної української робітниче-селянської держави є Українська Совітська Соціялістична Республіка.
2. Ці люде, які назвиають себе “Правительством Української Народньої Республіки” не мають на це ні юридичного ні фактичного права і їх можна кваліфікувати, як самозванців і узурпаторів…
З отвертого листа до клясово-несвідомої української інтелігенції. В. Винниченко, 1920 рік
Як можна побачити з цитати вище, Винниченко не схвалював діяльності Директорії і не визнавав її права на керування державою. Більше того, він хотів повернутися у совітську Україну, про що активно домовлявся у ті часи з більшовиками.
І вже незабаром Володимир Винниченко повернувся. жив він у Харкові і у москві, де спілкувався з більшовицькими колами і, навіть, майже став заступником голови раднаркому УССР. Втім, ознайомившись зі станом справ в Україні і росії, він відмовився від цього і вже невдовзі вирушив закордон. Це був його останній візит в Україну.
Далі було навернення до більш проукраїнських позицій, лобіювання українського питання у Чехословаччині, Австрії та Франції, видання чималої кількості художніх та публіцистичних творів. Намагався він і побудувати міцну українську силу в еміграції, втім події української революції витисли все, що було можливо у українських діячів закордоном і вони були явно не готові до масштабних об’єднань з людьми інших ідеологій. Пережив Винниченко і Другу Світову, відсидівши у концтаборі за небажання співпрацювати з німцями.
Помер один з творців української державності у 1951 році. В еміграції.
Підсумки
Дуже рідко, насправді, в історії нашої держави трапляються настільки неоднозначні особистості, як Володимир Винниченко. Крайній соціаліст, в якийсь час, навіть, прихильник більшовиків, завдяки якому, втім, сьогодні існує українська держава, яка опирається певною мірою на його здобутки. Люди у школах вивчають його твори, хтось надихається його талантом до слова і діла.
Оцінку цієї персони я, як і обіцяв, залишу читачам. Але, щоб ваша оцінка була максимально об’єктивною, залишу нижче список літератури, на яку спирався я і на яку раджу звернути увагу Шановному Панству.
Пам’ятайте, що у історії немає білих і чорних відтінків, бо історію пишуть люди. Люди різні і неоднозначні. Пишімо нашу історію разом і пам’ятаймо історію, написану нашими попередниками.
До зустрічі у новій оповідці!
