Як помирають гіганти і чому це - не погано. Історія ČKD

Уявімо. Ранній весняний ранок. Ви прокидаєтесь у своєму ліжку, дивитесь на годинник. Поспішати нікуди, бо сьогодні вихідний. Ви сьорбаєте горнятко чаю чи кави, дивлячись ранкове шоу, одягаєтесь та виходите з затишної квартири, аби просто прогулятися яскравими вуличками Києва, Львову, Кривого Рогу, Дніпра, Харкова, Одеси, чи, ба-навіть, Праги. В усіх цих містах ви помічаєте невимовно гарний квіт вишні, усміхнені парочки, що прогулються парками... Але ще ви просто не можете не помічати звичайні трамвайчики. Біло-червоні, Біло-жовті, чи жовто-червоні, вони без поспіху їдуть коліями. Десь - потерті, десь - застарілі, але вони - символи. Символи нашого дитинства, юності, сьогодення наших міст. Але ще вони - символи історії. Історії про талант, успіхи, невдачі та конц.табір, після якого було все і нічого.  Це історія Еміля Колбена. Та історія ČKD - гіганту, який помер, аби переродитись.

Завод, що пережив занепад Австро-Угорщини, проголошення Чехословаччини, повоєнне просперіті та кризу, цехи, що памʼятають нацистські танки та страту їхнього творця, за помилування якого, попри весь антисемітизм маріонеткового протекторату Богемії та Моравії, просило вище керівництво цих земель, люди, які не покладаючи рук працювали по кілька змін у часи празької весни і радянського вторгнення - це все разом подарувало нам символ, який вже не змити з памʼяті наших міст. трамваї "Татра Т2" та "Татра Т3" стали обличчям та візитівкою. Для когось - відгомін совка, для інших - голос незламності та змін, тихий свідок історії непересічного єврейського інженера та його мрії електрифікувати увесь світ.

Але... чому ж ČKD опинився закинутим? Насправді, тому ж, чому сьогодні в Україні вже немає заводу ЛАЗ та транспортного відділу заводу "АН". Бо мрія - не вигідна. Бо у мрії були конкуренти, які просто робили все це краще, швидше, дешевше. Але... смерть ЧКД - це, насправді - новий початок. Ці цехи не зносять. Їх реставрують роблячи коворкінги або музеї. Та, ба-навіть, звичайні магазини чи склади, але завдяки цьому ці будівлі - живі. Вони житимуть.

Житимуть, щоб і далі майоріти в районі Височан і вулиці Колбенова та розповідати тим небагатьом урбан-туристам, що до них дійдуть, історію про мрію звичайного єврейського інженера, яка, в результаті, все ж справдилася. І плодами якого, навіть десятиліття потому, користуються і люблять.