Останнім часом все більш голосно чути про те, що росіяни - не слов’яни, а фіно-угри чи що білоруси - це балти, а не слов’яни. При чому якщо голоси про росіян ідуть здебільшого з вуст українців і білорусів, то голоси про балтів і литву у Білорусі звучать саме з уст самих білорусів, які спираючись на те, що їх кликали литвинами в першій Речі Посполитій, бо вони справжня литва. Ігноруючи той факт, що литвин має закінчення -ин, яке позначає відношення когось до литви (Аналогічно син Василя - Василин син, Василин двір, тощо). Тому логічно, що підданих Литви, але не саму литву, мали би звати литвинами.
Формування слов’ян
Почнемо ми із Зарубинецької культури, що існувала у 3 ст до н.е - 2 ст н.е. Обрали її за відправну точку, тому що є колискою відверто слов’янських археологічних культур Антів і Венедів. Жили представники Зарубинців у Середньому Подніпров’ї, межували із Сарматами, балтами і вандалами. Варто відзначити, що пшеворська культура також включала в себе племена слов’ян, адже після відходу вандалів, там виникає відверто слов’янська культура. Зарубинці заселялись на лівобережжі і на північ по Дніпру.
У 2 столітті на терени Східної Європи приходять готи і вони покоряють інші племена на своєму шляху до Причорномор’я і формують вельбарську культуру.
Далі у 3 ст. готи рухаються безпосередньо у Причорномор’я і формують там свою державу Ойюм, якій відповідає Черняхівська археологічна культура. Готи посувають сарматів у степах, а також покоряють слов’янські племена антів, що жили в середньому Подніпров’ї.
В цей час зарубинецька культура розділяється на дві культури - Прото-празьку у басейні річки Прип’ять і Київську на Лівобережжні Дніпра у басейні і у районі витоку Десни. Крім того, Київська культура активно колонізує мало-заселені райони на схід і балтійські території на північ від Десни.
У 4 ст. приходять зі сходу племена Гунів, які зсовують готів далі на захід, руйнують їхню державу і союзниками гунів виступили слов’янські племена.
На зламі 4 і 5 ст вандали, готи і лангобарди практично повністю покидають свої території (Пшеворська і Черняхівська культури) і на їхньому місці виникають слов’янські археологічні культури - Суково-дзедзіцька (предки лехітів), а також празько-корчацька і Київська рухаються на південь і захід, колонізуючи покинуті території і змішуючись з населенням що там залишилось після германців. Київська рухається також і далі на північ по Дніпру. Залишки Київської культури знаходять і на півдні сучасної Псковщини.
В кінці 5 століття, на початку 6 ст, слов’янські культури активно розширились по території сучасних Польщі та України.
Суково-Дзедзіцька розселилась по Померанії, відтіснюючи германські і балтійські культури.
Празько-корчацька перетнула Карпати і почала розселятись на Південь, колонізуючи Паннонію (сучасні Угорщина і Трансільванія) і рухаючись у бік Балканів, а також заселяючи територію сучасної Чехії.
Київська культура еволюціонувала у Колочинську, а також у Псковську довгих курганів, до формування якої долучились і слов’яни із Суковсько-Дзедзіцької культури.
Також на лісостеповій території між Дністром і Дніпром виникає Пеньківська культура, що відображає племінний союз Антів. Культура рухається на захід між Карпатами і Дунаєм.
Також у 6 столітті приходять авари/обри, які створюють свій каганат, покоряють частину венедів і антів і осідають в Паннонії.
У 7 столітті приходять Булгари і осідають за Дунаєм, створюючи Перше Болгарське Царство. Створюють вони це царство на території культури Іпотешть-Киндешть, яка виникла через міграцію антів на південь. Інша частина Антів під тиском булгарів мігрують на північ на територію Колочинської і Корчацької культур.
Колочинська культура продовжує свою експансію балтійськими землями на захід і схід від поверхів’я Дніпра.
На півночі з мігрантів Київської/Колочинської культур і лехітських племен сформувалась культура новгородських сопок, що співпадає з племенем ільменських словен.
Празько-Корчацька культура рухається далі на південь до Адріатики через Паннонію, а також остаточно розділяється на Празьку і Корчацьку.
У 7-8 столітті Колочинська культура розділяється на Смоленсько-полоцьку культуру, що є предками кривичів, Борщівську - вятичі і Волинцівську - сіверяни. Остання сформована як суміш Корчацької, Пеньківської і Колочинської культур.
Корчацька культура еволюціонує в Лука-райковецьку, яка рухається в степи на схід і південь, займаючи покинуті Антами землі і частина племен опиняється під владою Болгарів.
У 8-9 ст уже сформовані основні групи східно-слов’янських племен і через історичні джерела ми приблизно розуміємо імена племен і їхнє розташування.
В цей же час через степи проходять мадяри, як іспочатку осідають в причорномор’ї, а пізніше рухаються в Паннонію, яка була заселена слов’янами і обрами.
Таким чином ми бачимо, що територію сучасної України заселяли переважно дві культури - Лука-Райковецька (на захід від Дніпра), яка була родичем чехам, словакам і словенцям, та Волинцівська, яка виникла як суміш Колочинської та антів.
Колочинська культура ж у свою чергу дала плоди у вигляді кривичів, вятичів та сіверян.
Східні слов’янські племена та Русь
У 9 столітті з’являється Рюрик, який підкорює ільменських словен і стає їхнім правителем. У степу ж тим часом набирає сили Хозарія, тюркська держава із впливом іудаїзму. Хозарія поступово зробила своїми данниками племена полян, сіверян і частину вятичів.
У 882 році Олег рухається на південь по річках і перейшовши на Дніпро досягнув Києва, де він захоплює владу і переносить сюди свою столицю. Протягом наступних років він покорив Деревлян, Дреговичів, Сіверян та Радимичів, а також був союзником з Тиверцями та Уличами у боротьбі з Хозарією.
Також Олег ходить походами на Візантію з метою збагачення, а також з метою укладання торгових договорів.
У 10 ст Ігор продовжує походи Олега на Візантію, а також збільшує данину з підкорених племен через що і гине. Його дружина Ольга славиться своїми адмінітративними рішеннями, що допомагають укріпити державу. Також Ольга приймає християнство і укладає торгові договори з Візантією.
Після Ольги правив Святослав, прославився своїми походами. Він покорив вятичів, хозарів, аланів, здійснив два походи на Візантію, покорив Візантію, ходив аж до Андалусії (Скоріше за все торгова експедиція), а також переніс свою столицю Дунай заснувавши місто Києвець.
Після Святослава правив Володимир, який поширив свої володіння на території Волинян, Білих Хорватів, Вятичів, а також Весь, Мерю і Мещеру.
11-12 століття відомі роздробленням Русі на удільні князівства і відсутністю єдності. Спочатку ключовими були - Київське, Чернігівське, Переяславське, Полоцьке і Новгродське. Пізніше вони ще більше розділились і у 13 ст. найбільший вплив мали наступні князівства - Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське і Новгородське.
У середині 13 ст. приходять монголи, спустошують 60-70% територій руських князівств, обкладають даниною і утверджують свою владу. Єдиними князівствами що не втрапили монголам у лапи були - Новгородське (стало республікою), Полоцьке і Новогородоцьке.
Після навали монголів, починається зростання впливу Польщі, Литви та Новгорода на території колишньої Русі. Новгород - багатіє економічно, але експансує більше на північ. Польща - намагається грати династичну гру і в результаті доб’ється того, що Королівство Руське стане його частиною, а пізніше будуть створені унії з Угорщиною та Богемією. Литва ж була найбільш активною. Спочатку вона захоплює землі Полоцького та Городненського князівств, а далі поширює свій вплив на південь та схід.
У 14-15 столітті відбулось наступне:
- Польща почала контролювати Галичину і Поділля,
- Литва - всі Землі теперішньої Білорусі, Смоленщину, Полісся, Волинь, Правобережжя і Лівобережжя Дніпра, а також Причорномор’я між Дністром і Дніпром
- Новгород абстрагувався від руських справ і просто собі торгував і колонізував північ Європи
- Москва активно і нагло поширювала свій вплив усіма доступними методами, а також створювала свій міф про об’єднання земель Русі
Формування сучасних східно-слов’янських мов
Вважається, що саме 14 століття є точкою розподілу єдиного руського народу. Що в Литві та Польщі русини стали раптом “западными русскими”, а в Московському князівстві та у Новгороді - “северо-восточными русскими”.
Дивлячись на Карту племен, а також археологічних культур з яких вони вийшли, ми можемо припустити, що були такі основні групи:
- дулібська група: Від Закарпаття до Дніпра і від Полісся до Бессарабії
- сіверська група: суміш антів та колочинців
- кривицько-вятицька група: вихідці з колочинської культури
- ільменська група: суміш ранніх колочинців, лехітів і місцевих фіно-угрів
Перші дві групи і третя частково (кривичі+ західні вятичі) були у складі однієї держави тривалий час - спочатку Русь, а далі ВКЛ і Річ Посполита, а далі у складі Російської імперії. Ільменська група була обосібно, доки існувало Новгородське утворення. А частина східних вятичів рухалась далі на схід, колонізуючи фіно-угрів.
Так як перші дві групи і частково третя розвивалась в складі одної і тої ж держави, то ми можемо відкинути цей фактор розділення мов.
І справді, якщо подивитись на діалекти української мови та на білоруську мову, ми можемо побачити, що вони дуже схожі: лексика на >95% схожа, але відрізняється вимова. При чому вимова відрізняється рівновіддалено що в Києві, що на Галичині, що в Білорусі.
Такич чином можна сказати, що дулібська, сіверська та кривицько-в’ятицька група були дуже і дуже близькими одна до одної. То як же так сталось що російська так сильно відрізняється?
Відповідь лежить на поверхні: вплив церковно-слов’янської мови, яка була створена на основі діалекту Болгарської мови і є південно-слов’янською.
Церковно-слов’янською ж володіли попи і попи насаджуючи православ’я, насаджували і церковнослов’янську мову. А через те що вятичів у московському князівстві було мало, а основу складали племена мері, мещери, муроми, ерзі, то відповідно їх і асимілювали таким чином, навчаючи саме церковно-слов’янській.
Якби не тотальне насадження церковнослов’янської, то ми скоріше за все мали би зараз ще мінімум дві східно-слов’янських мови (або діалекти, все залежало б від політичної кон’юктури) - новгородська, як суміш лехітських, колочинських та фінських елементів, а також вятицька, як суміш колочинських та фінських елементів.
Без церковно слов’янської, сучасна мова наших східних сусідів могла би мати нашу лексику з домішками фіно-угризмів та тюркизмів, а також зі своєю вимовою.
Прикладом мені згадується древнє порівняння лексики української, старомосковської та сучасномосковської.
Висновок
Як висновок, можу сказати лише наступні речі:
- сучасних білорусів звали литвинами, лише через їхню фізичну приналежність до Литви в складі Речі Посполитої
- білоруси за кров’ю можуть мати трохи балтійського коріння, але за мовою вони справжні русини
- росіяни за кров’ю є сумішшю різних племен, але за мовою вони дуже близькі до болгарів
- предки білорусів та росіян - це і наші предки, які з різних причин вирішили шукати кращої долі на півночі.
- білорусів чи новгородських/тверських/чорноземських росіян від кубанців відрізняє лише те, що вони на 1.5 тисячі років раніше відділились від нашої спільноти
- якщо дивитись з точки зору родства чи історії, то головніші тут є русини, а тобто сучасні українці з білорусами
