Іллінденське повстання 1903 року стало поворотною точкою в історії македонського народу, який заслужив собі славу одних з найбільш завзятих терористів в Європі. Зважаючи на гучність й важливість подій Ілліндену, воно було висвітлено в практично усій європейській пресі того часу, в тому числі й у виданнях Російської імперії. Вивчення історії македонського народу початку ХХ століття сьогодні набуває особливої актуальності, оскільки Республіка Македонія нині є одним з найбільших союзників України у війні проти російського агресора; окрім того, історію македонців важко назвати поширеною тематикою у вітчизняній історіографії, тому минувшина македонців й в наші дні залишається здебільшого білою плямою для наших громадян та навіть наукового світу.
На шпальтах газети «Киевлянин» македонський революційний рух в особі Внутрішньої Македонсько-Одринської Революційної Організації (виникла у 1893 році) зазвичай висвітлювали як креатуру болгарського уряду, хоч це не відповідало дійсності, однак подібне ставлення до діяльності ВМОРО можна пояснити тодішнім мейнстрімом списувати усе на «софійських авантюристів». В дійсності революційний рух ВМОРО був доволі неоднорідний й далеко не завжди мав проболгарську орієнтацію, що, зокрема, розкрито й у вітчизняній історіографії [2]. Османська імперія в свою чергу постійно дорікала саме болгарській стороні за підбурювання нестабільності в Македонії, про що повідомляв в своїх донесеннях Хільмі-паша, головний інспектор балканських територій [1]. Недовіра обох держав один до одного настільки загострилась в 1903 році, що навіть ходили чутки про підготовку турецького наступу, які змусили болгарський уряд мобілізувати військовослужбовців із запасу [3].
Кореспонденти сербської преси передавали, що 27(10) червня 1903 р. мусульманське духовенство в Салоніках готувало місцеве турецьке населення до антихристиянських погромів, на що «день від дня» очікували й самі християни (етнічні македонці, болгари, греки, європейські іноземці) [1]. На щастя, тоді різанині вдалося перешкодити, однак сам випадок доволі показовий, бо він демонструє атмосферу критичної напруги в суспільстві трьох балканських вілаєтів. Отже, в переддень Іллінденського повстання македонське християнське населення готувалось до найгіршого.
Македонські активісти вже багато місяців обговорювали питання дати початку повстання, але політичні умови на Балканах, що склалися наприкінці червня – на початку липня 1903 р. спонукали до більш активних дій. Аби уникнути подальшого погіршення зносин між Болгарією й Туреччиною, обидві держави погодились піти на певні поступки один одному, фактично зініціювавши нормалізацію відносин. 27(10) червня було оголошено про припинення ворожнечі між Софією й Константинополем, що супроводжувалось взаємним відкликанням військових частин з кордону й обіцянкою з боку Туреччини (яку представляв Фарух-бей) дати дозвіл відкривати болгарські школи й церкви, а також амністувати македонців, які потрапили під підозру [6]. Окрім того, 30(13) червня передається новина про можливу зустріч князя Фердинанда із султаном Абдул-Гамідом ІІ, а також проект болгаро-турецької комісії щодо врегулювання проблеми болгарських біженців (в це число входили й македонці, яких тоді по традиції вважали частиною болгарського народу) [4]. Тоді ж стало відомо про згоду турецького уряду зменшити тиск на болгарське духовенство й освітню систему, питання про які подавалося на обговорення Ради міністрів Османської імперії 24(7) червня 1903 р. на тлі ескалації на болгаро-турецькому кордоні. Врешті-решт обіцянка припинити переслідувати болгарське духовенство була виконана [5]. Болгарія в свою чергу зобов'язалась припинити допомагати повстанцям в Македонії, а її уряд навіть заявив, що буде «зупиняти будь-які дії з боку повстанців» [5]. Про стабілізацію дипломатичних відносин свідчили й німецькі журналісти з видання «Nаtional Zeitung», які писали, що «в турецьких урядових й дипломатичних колах вважають безсумнівним загальне покращення відносин між Болгарією й Туреччиною» [8]. Дружні дипломатичні ноти надходили також від Греції, де нещодавно прем’єр-міністром знову став Д. Ралліс, відомий тим, що вів переговори з турками після поразки Греції у війні 1897 року [12]. Отже, македонцям не слід було очікувати військових дій й з грецької сторони. З одного боку ситуація на Балканах мала тенденцію до політичної стабілізації на певний проміжок час, але з другої сторони в період затишшя від активістів ВМОРО можна було очікувати чого завгодно. Цілком зрозуміло, що після нещодавнього вбивства Г. Делчева, очільника військових сил ВМОРО, повстанці не думали складати зброю, бажаючи довершити заплановану справу. Ще 2 січня 1903 року Центральний комітет ВМОРО в Салоніках постановив про підготовку весняного повстання, а 2 травня на з’їзді в селі Смілєво було вирішено перенести початок повстання на літо. Тоді ж був обраний Головний штаб для координації повстання [9, с. 71-72].
Повстанські наміри не були відкладені, а міжнародна ситуація лише більше підштовхувала до дій через безперспективність війни болгар проти турків. Тиша була порушена самими македонськими революціонерами, які напали на турецькі війська близ міста Монастир 4(17) липня. Чета македонських бойовиків складала 30 осіб, 12 з яких загинули в сутичці, завдавши втрат туркам 4 вбитими й пораненими [7]. 6(19) липня в окрузі Тиквеш сталася ще одна сутичка, впродовж якої бойовики підпалили 3 будинка й вбила двох мешканців [8]. Характерно, що жертвами стали саме македонці, оскільки ВМОРО використовувала тактику покладання відповідальності за свої злочини проти християн на турецькі війська, таким чином одночасно виправдуючи себе й підбурюючи населення проти турецької влади [9, с. 69]. В Болгарії також активізувалась македонська діаспора, яка співчувала справі повстанців. Це співчуття могло бути як просто вербальним, так й цілком реальним: наприклад, 5(18) липня в Софії, столиці Болгарського князівства, місцевий збройний майстер допоміг невідомим (скоріш за все, це були повстанські функціонери) викрасти зі складу саперного батальйону 60 гвинтівок моделі Mannlicher [10]. Вже 10(23) липня повідомляється про спробу декількох чет повстанців перейти болгаро-турецький кордон, що їм не вдалося. Місцевий воєвода на ім’я Саракінос був арештований, чому посприяли болгарські прикордонні війська. Паралельно з цим поблизу містечка Кратово стався бій македонських повстанців проти турецьких вояків із застосуванням мінної вибухівки: в результаті турки понесли втрати великою кількістю поранених [11].
Ще одним чинником завчасного початку повстання, на нашу думку, могли стати європейські розслідування вбивств мирного населення в Македонії. Ймовірно, що в комплекс причин початку повстання саме в липні місяці входило небажання організації бути дискредитованою в очах населення, авторитетом серед якого вона користувалась, та світу.
Формально повстання почалося 15(28) липня 1903 р. з оголошення Головним штабом ВМОРО «Декларації до великих європейських держав», в якій революціонери коротко озвучили свої наміри та причини, які їх викликали. Цей документ свідчить на користь тези щодо ключового впливу міжнародного становища балканських країн на діяльність ВМОРО, оскільки в посиленні переслідувань місцевого населення революціонери звинувачують саме європейську спільноту, чиї «невдалі паліативні заходи […] призвели лише до посилення мусульманської нетерпимості й тиску з боку держави» [13]. Повстанці ставили дві вимоги задля припинення кровопролиття: призначення намісника-християнина та встановлення міжнародного контролю над регіоном. Безумовно, головною причиною повстання слід вважати неефективне втручання європейських країн в македонське питання. Обіцянки турецької сторони щодо культурних поступок місцевому населенню мало що означали на практиці, оскільки турки прибігали до двояких рішень, які формально виконували вимоги європейських консулів, однак завжди була присутня певна умова, яка нівелювала ту чи іншу реформу. До прикладу можна згадати те, що османська влада дозволила відкривати християнські школи, однак з тією умовою, що педагогічні штати будуть утверджуватись лише за спеціальним дозволом чиновників [18]. 16(29) липня прогули перші вибухи повстання 1903 року: біля озера Аматон турецькі війська зіткнулись з повстанською четою кількістю в 30 осіб, 3 з яких було вбито та ще 3 – полонені [15]. З метою запобігання повстанню, про підготовку якого турецька влада була проінформована, до м. Призрен було передислоковано 7 батальйонів [16, c. 189][17].
Хоч на перший день повстання виступи вже почалися в Монастирському вілаєті, македонські революціонери ще збиралися із силами. Паралельно зі збором сил (тоді з Болгарії прийшли ще дві озброєні чети) повстанці вчиняли рейди на навколишні села, де переховувались турецькі агенти та співчуваючі османській владі. Таким чином 21(3) липня в селі Капарі, що поряд з м. Монастир, було вбито 10 «селяков» за їх підтримку турецької армії. Повстанці провадили й економічну кампанію, закликаючи відмовитись від сплати податків. Варто зазначити, що повстання почалося зі зруйнування головних комунікаційних ліній (мостів й телеграфів) як в самій Македонії, так й близьких до неї провінціях. Колишній голова воєнного суду в Салоніках Едіб-паша відвідував Дедеагач, де він виявив дві зруйновані переправи [19].
Вже 23(5) липня передається новина про бомбові вибухи в м. Салоніки, після чого в Македонії почалися ще більші безпорядки [20]. Ймовірно, що це був сигнал до активних дій, про які йде мова вже в наступному випуску «Киевлянина». Так, того ж дня повідомили про велику кількість повстанців поряд з містами Дедеагач, Серес та Монастир, які стали воювати з турецькими залогами. По всій Македонії вибухали мости та залізничні лінії, які знищувались або динамітом (як це намагались зробити на станціях Ескісу та Баніца), або звичайним перерізом [21][22, с. 35]. За підрахунками османської влади, в Ускюбському та Монастирському вілаєтах тоді ж з’явились 16 нових чет. Сьогодні нам відомі кількість та ареал діяльності цих чет. За підрахунками македоно-канадського історика Р. Стефова в районах повстаннях діяли чети поблизу Смілєво, Джавато (650 осіб), Крушево (400), Кічєво (350), Бітолі (250), Охриду (880), Ресни (450), Деміг-Гісару (420), Преспи (300), Костуру (700), Леріну (450) [23, с. 25-26]. Усі ці чети за своїм походженням були загальномакедонськими, оскільки комплектувались з людей, які походили з різних частин Македонії. В газетах навіть повідомлялося про випадки, коли македонці з грецької діаспори просили прем’єр-міністра Греції про дозвіл перейти кордон, аби збройно допомогти своїм співвітчизникам у боротьбі з османською владою, однак той, з очевидних причин, відмовив їм в цій послузі [24, с. 3].
Отже, хоч повстанців з ВМОРО часто зображали на сторінках «Киевлянина» як порушників тиші в регіоні та противників «благих» намірів турків, але разом з тим тут можна прослідкувати історію великої жертовності та героїзму македонського народу в боротьбі за свою свободу. Газетний матеріал дає чітко зрозуміти, в яких міжнародно-політичних умовах розвивався початок згаданого повстання: це був період тимчасової стабілізації, що стало форс-мажором для самих повстанців й чинником до активних дій. Суспільно-адміністративні реформи в Македонії, які турки обіцяли провести, на практиці були малоефективними й не влаштовували місцеве населення. Постійні конфлікти на релігійному ґрунті також підтримували напругу в Македонії, що в свою чергу вплинуло на початковий успіх повстання. Також не слід забувати, що Іллінденське повстання було справою не просто однієї організованої групи (ВМОРО), а й усього македонського народу, що ми також можемо побачити на сторінках газети «Киевлянин».
Список використаних джерел та літератури
1. Киевлянин №176, 28 июня 1903
2. Песоцький М. Національно-визвольні змагання македонського народу останньої третини ХІХ – початку ХХ століття за оцінкою Стрельчук В. В. Молодий вчений. 2017. №6 (46). С. 65-69
3. Киевлянин №177, 29 июня 1903
4. Киевлянин №178, 30 июня 1903
5. Киевлянин №180, 2 июля 1903
6. Киевлянин №179, 1 июля 1903
7. Киевлянин №183, 5 июля 1903
8. Киевлянин №185, 7 июля 1903
9. Миколенко Д. Македонське питання у 1878-1919 рр.: навчальний посібник до спеціального курсу. Харків, 2011. 119 с.
10. Киевлянин №188, 10 июля 1903
11. Киевлянин №189, 11 июля 1903
12. Киевлянин №191, 13 июля 1903
13. Декларација на ЦК до владите на Големите сили за причините за кревање на Илинденското востанието
14. Киевлянин №194, 16 июля 1903
15. Киевлянин №195, 17 июля 1903
16. Shukarova A., Panov M., Georgiev D. at al. (2008). History of the Macedonian people. Skopje
17. Киевлянин №196, 18 июля 1903
18. Киевлянин №198, 20 июля 1903
19. Киевлянин №200, 22 июля 1903
20. Киевлянин №202, 24 июля 1903
21. Киевлянин №203, 25 июля 1903
22. Yosmaoğlu İ. (2013). Blood ties. Religion, violence, and the politics of nationalhood in Ottoman Macedonia 1878-1908. New York
23. Stefov R. (2008). Very short history of the Macedonian people from Prehistory to the Present. Toronto
24. Киевлянин №211, 2 августа 1903
