Автор: Allesagna
Політико-правову ситуацію в Японії можна охарактеризувати як досить нестабільну у період окупації. Головним аргументом цього слугує часта зміна Прем’єр-міністрів та їх парламентів. До прикладу, Шігеру Йошіда, який у результаті стане чи не найпопулярнішим японським реформатором, зокрема за впровадження політичних, економічних та інших реформ та його подальшої доктрини, яку буде розглянуто у майбутніх довгочитах, покинув свою посаду після одного року після обрання (1946-1947 рр.). Така тенденція спостерігалася до 1948-го року, допоки після всього п’яти місяців перебування на посаді, Прем’єр Ашіда Хітоші, у зв’язку із корупційним скандалом, передав свої повноваження до рук вже знайомого Шігеру Йошиди, з чого й почалася епоха під назвою «Епоха Шігеру Йошиди».
Також варто згадати й перейменування двох повоєнних японських партій, Сейюкай та Мінсейто, вони були реорганізовані у Ліберально-Демократичну партію та Прогресивну партію (слід зазначити, що остання у подальшому стала Японською демократичною партією).
Задля подальшого розуміння контексту та механіки зміни влади, слід згадати про перші вибори 1946 року. Вони широко висвітлювалися у ЗМІ, адже це були перші демократичні вибори в Японії, у них брали участь жінки та чоловіки від 20-ти років. За даними національного архіву США явка на вибори склала приблизно три чверті від 36 мільйонного населення, яке мало право голосу. На представлених виборах Ліберальна партія Японії отримала більшість, а саме – 141 місце серед 466 можливих, друге місце зайняла Прогресивна партія Японії з 94 місцями, а третє місце посіла Соціалістична партія Японія – 93 місця, у той час як комуністи, проти яких у той час починали боротися американці, зайняли усього 5 місць. Залишок місць розділили між собою менш популярні серед населення партії та незалежні кандидати.
Як вже було згадано раніше, головою Парламенту став Шігеру Йошида. Однак слід зазначити, що другі вибори до нижньої і новоствореної верхньої палати, а також до місцевих асамблей і виконавчих органів відбулися роком пізніше, 25 квітня 1947 року, за декілька днів до прийняття Конституції Японії 1947 року. Після оголошення результатів виборів Прем’єр-міністром став Тетсу Катаяма, який перебував при владі до 1948 року.
У результаті можна зробити висновок, що післявоєнні вибори були більш як випробувальним майданчиком для адаптації населення до встановлених механізмів виборів. Як результат, новий уряд не часто залишався при владі більш, ніж на рік, після чого проводилися нові вибори. Однак, через фактичний контроль США над майже всіма інституціями до 1948 року – це не завдало удару по стабільності прийняття та втілення реформ.
Вибори 1 жовтня 1952 року були ще більш складними, не зважаючи на стабілізацію політичного режиму та отримання японським урядом повноти влади шляхом завершення американської окупації. Вибори 1952 року супроводжувалися багатьма подіями, які необхідно було враховувати політичним силам. Перш за все це зовнішньополітичні фактори, такі як відносини Японії зі Сполученими Штатами, Китаєм і Радянським Союзом, питання переозброєння і перегляду статті IX Конституції для забезпечення правової бази для переозброєння, Сан-Французький договір і внутрішня фінансова політика. Представлені вибори важливі для подальшого розгляду економічного розвитку Японії, адже саме з них почалося формування політичної сили, яка буде забезпечувати подальше втілення економічних реформ.
Японський виборець також був стурбований складнощами ведення внутрішньої політики та неоднозначністю передвиборчих кампаній кандидатів.
Не зважаючи на панування уряду Йошиди (під впливом пануючої партії було 285 з 466 депутатів), він розпустив нижню палату парламенту, очікуючи виборів, які потенційно могли продовжити його перебування на посту. Вибори 1952 року також супроводжувалися розколом одних з основних партій – правлячої Ліберальної партії та Соціалістичної партії.
Розкол першої можна описати як боротьбу за крісло прем’єр-міністра. У цій боротьбі зійшлися дійсний на той момент Прем’єр Шигеру Йошида та колишній президент партії Ічіро Хатоямою, який у майбутньому займе крісло прем’єра у 1954 році. Розкол виник через бажання Ічіри Хатоями повернути собі вплив, якій він втратив після позбавлення посади у 1951 році. Поділ партії вплинув на вибір прем’єр-міністра, який, згідно японського законодавства, обирається шляхом внутрішніх партійних дебатів та міжпартійних переговорів, на кшталт виборів у Британії.
Водночас, Соціалістична партія також зазнавала політичної кризи, однак у більших масштабах, у результаті поділившись на дві, різні за ідеологією та ідейним втіленням партії, Праву та Ліву соціалістичні партії.
Права соціалістична партія виступала за втілення протекторату від Організації Об’єднаних Націй, однак у той ж час не позиціонувала себе як антиамериканська політична сила. Також праві соціалісти виступали проти переозброєння, яке лобіювали США після початку війни у Кореї. З приводу позиції щодо комуністичного табору, то праві вели досить опосередковану політику, вони не пропагували об’єднання як це робили комуністи, однак закликали до відновлення торгівельних відносин з СРСР та Китаєм.
Ліва соціалістична партія була більш радикально налаштована проти американського впливу та саме члени цієї політичної сили спровокували поділ партії на два табори. Ліві соціалісти пропагували відхід від домовленостей з США та перегляд Сан-Франциського договору, який був підписаний роком раніше, 8 вересня 1951 року. Представлений договір передбачав кінець американської окупації та умови японської капітуляції. Детальніше цей договір буде розглянуто пізніше. Як аналог ліві просували підписання альтернативного мирного договору з Китаєм та США та активно пропагували поновлення та поглиблення торгівельних відносин із цими країнами. З приводу внутрішньої політики, обидві партії виступали за базовими соціалістичними та популістичними ідеями, такими як зниження податків для бідних верств населення та більший ступінь державного контролю над економікою.
Ідеологічно близькі до соціалістів, Комуністична партія Японії була найбільш радикально налаштованою до Заходу. За їх політичною програмою Сполучені Штати мали бути викреслені з усіх верств японської політики, а всі укладені договори мали бути скасовані. Японська економічна модель переходить на планову із торгівельної орієнтацією на Китай та СРСР. Усі, на той час, сформовані резерви національної поліції мають бути розформовані, а оборона Японії мала б будуватися на засадах народної армії, по прикладу Швейцарської армії.
Стосовно другої за кількістю обраних членів парламенту Прогресивної партії Японії, вона поділяла основні ідеї Ліберальної партії, однак з натяком на те, що вони зможуть втілити їх вдаліше за партію Йошиди. Вони виступали за переозброєння, однак на відміну від лібералів, без часових обмежень. Прогресивну партію підтримували невдоволені члени Ліберальної партії, що тільки додало їм політичної сили.
Не зважаючи на політичну нестабільність, вибори пройшли без явних порушень, окрім як агітаційних. У результаті виборів Ліберальна партія утримала свою більшість у парламенті, отримавши 240 місць, що на 45 місць менше, причиною цього стала криза всередині партії. На противагу Ліберальній партії, Прогресивна партія Японії отримала на 18 місць більше, і провела до парламенту 85 своїх кандидатів, Популярність здобули соціалістичні партії, їхні місця збільшилися в середньому у два рази, порівняно із минулими виборами. Праві отримали 57 місць у парламенті, що на 27 місць більше, у свою чергу Ліві пройшли із результатом у 54 місця, що на 38 більше. Комуністи не змогли провести до Парламенту ні одного кандидата, у підсумку втративши 73.5% виборців порівняно з 1949 роком.
Підсумовуючи, вибори 1952 року стали визначними та остаточно затвердили Ліберальну партію Японії як монобільшість. Вона зберігалася до періоду під назвою «Система 1955», яку буде розглянуто у подальшій частині цього розділу. Також необхідно враховувати збільшення впливу соціалістами, однак згідно дослідженню Пола Далла, цей факт не є критичним, адже свою роль у цьому зіграли декілька інших факторів, таких як: незадоволення урядом, відсутність у багатьох ліберальних кандидатів чіткої позиції, а також голосування на ґрунті популізму, а не на базі політичного аналізу.
Витіснення комуністів з парламенту стало великою подією, це сталося на тлі переформатування ідей комуністичної партії у більш соціалістичний бік та невдалі спроби створити коаліцію з соціалістичними партіями. У результаті чого комуністи стали в опозицію до всіх правлячих сил, включно із соціалістами. Також тодішнім японцям не подобалася ідея поширення комунізму та дружньої політики СРСР з приводу Далекого Сходу. За результатами виборів 1952 року Японія остаточно визначила свій вектор розвитку, обравши США як стратегічного союзника, розбудовуючи економіку з ухилом на Захід, фактично Японія стала підрядником США у регіоні, допомагаючи впроваджувати демократизацію політико-правового життя країни. Монобільшість Ліберальної партії також дала можливість розглядати правки до вже згаданої статті 9 Конституції Японії.
Через декілька років, а саме у 1955 році сталося об'єднання двох партій - Демократичної та Ліберальної.
Демократична партія Японії була на чолі з Хатоямою, партія була створена у 1954 році, після відділення Хатоями від лібералів на тлі конфлікту 1952 року. Представлена політична сила згодом привела останнього у крісло прем'єра. Дві партії об'єдналися на тлі зростаючого конфлікту між бізнесом та робочим класом, який підтримували соціалісти, та створили діючу на даний момент Ліберально-Демократичну партію Японії, яка перебуває при владі в Японії до сьогодні, винятком може слугувати кризи 90-х років, її буде описано у подальших довгочитах (можливо). У додатку, соціалісти теж об'єдналися, не зважаючи на поступове збільшення свого впливу, після початку Корейської війни - настрої на підтримку соціалістів змінилися, що у результаті призвело до того, що Ліві, як на той момент сильніша сторона соціалістів, почали втрачати підтримку профспілок, що у результаті призвело до об'єднання двох партій. Необхідно зауважити, що конфлікт, через який було створено Ліберально-Демократичну партію Японії стосувався сфери промисловості та бізнесу. Підприємці та кланові нащадки "Заібатсу" тиснули на уряд, щоб він продовжував налаштовувати зв'язки з Вашингтоном та проводив консервативну політику задля подальшого розвитку економічної могутності Японії та її промисловості. Цей період згодом був названий дослідниками як «Система 1955».
Перехід до економічно орієнтованої політики почався після заворушень 1960 року. За кабінету Кіші (1957-1960) було проголошено "нову еру в американо-японських відносинах", під час якої був ратифікований новий безпекових договір, який прийшов на заміну Сан-Франциському мирному договору. Він мав назву "Договір про взаємне співробітництво та гарантії безпеки між США та Японією", цей договір забезпечував стабільність відносин з США та гарантії безпеки Японії та її економічного зростання.
Сам перехід до максимального розвитку економіки як вже було згадано, трапився на тлі заворушень, які понесли за собою підписання вищезазначеного договору. Уряд Кіші подав у відставку та на його заміну прийшов кабінет Ікеди, який і проголосив економічний напрямок. Відтоді міжпартійні заворушення зникли та конкуренти в особі соціалістів та консерваторів заморозили конфлікт на підґрунті своїх платформ. З цього моменту почалося економічне диво Японії.
