Старий новий пролог

Переглядала я файли по книзі «Окіану приходить кінець» та знайшла іншу версію прологу. В книгу вона не увійшла, але най буде тут. Для фанатів, якщо такі є :D

Дисклеймер: наведений нижче текст не проходив редагування. Лише мінімальну вичитку.

ПРОЛОГ

Всюди лежали тіла людей. Знай вони, що впадуть без духу, тільки-но якийсь незнайомець натисне кнопку в себе в кабінеті, чи пішли б на «вакцинацію»? Чи підняли б бунт? Втекли з острова?

Утім, загинули далеко не всі. Багато хто просто знепритомнів — у їхніх організмах запустилися процеси перезавантаження. Через нього пройшов я сам кілька тижнів тому. А зараз із групою нових товаришів вирушив у місто, щоб знайти тих, хто вижив, і доставити їх на базу.

Задушливий літній вітер віщував грозу і пахнув солоною рибою. Сонце палило шкіру, зазираючи в кабіну вантажівки через вікно. За кермом сидів мовчазний Ян. Трохи за двадцять, коротке світле волосся і сигарета в зубах. Ким би він не був до перезавантаження, але з автомобілем управлявся точно лихий перегонець. Втискав педаль газу, змагаючись у швидкості з вітром, іноді зачіпав розставлені вздовж доріг ліхтарі, наїжджав на бордюри, через що автомобіль здригався.

Я мовчав. У цьому місті більше не існувало знайомих правил. Зате з'явилися нові, встановлені генералом. І слідувати я повинен тільки їм.

З кузова чулися суперечки та лайка. Брати на завдання впертого Річарда й Томаса, який не виносить його, виявилося поганою ідеєю. Гірше тільки рішення надіти черевики, замість звичних кросівок.

Ми їхали вже понад двадцять хвилин. Знайомі пейзажі викликали гостре відчуття туги за чимось нездійсненим. Усюди наче ввижалися примари. Раз у раз долинали голоси... Ще вчора місто жило. Вулицями циркулювали люди, сьогодні вони на них лежать.

Я зітхнув, проводжаючи поглядом човновий магазин, що втиснувся між багатоповерховим арткафе і гуртожитком Академії Мистецтв. Дивно було усвідомлювати, що ти пам'ятаєш місцевість, але не пам'ятаєш себе. Перезавантаження забрало більшу частину спогадів. Так відбувалося з усіма, хто йому піддавався.

— Зупини тут, Яне, — скомандував я, коли попереду замаячила головна площа міста. Окружна вулиця, що рясніла пальмами й тюльпанними деревами, виявилася забита завмерлими автомобілями. Деякі стояли, ще коптячи небо димом.

Ян вдарив по гальмах. Вантажівку сильно тряхнуло, що викликало масу обурення у хлопців у кузові. Річард навіть пригрозив:

— Я надеру тобі зад, Яне! Хто тебе тільки за кермо посадив...

Ян посміхнувся і лише перекотив цигарку з одного кута губ в інший. Провів рукою по волоссю, роздивляючись дорогу попереду.

— Давайте, хлопці. — Я проігнорував слова Річарда і вибрався на вулицю. Перекинутий через плече ремінь з автоматом грюкнув по боці. Відлуння зіткнення підошов черевиків з асфальтом кануло поміж багатоповерхових будівель. Я озирнувся, чекаючи, коли солдати зберуться поблизу.

Вилицювате обличчя Річарда почервоніло від обурення, щойно він зустрівся поглядом із самовдоволеним Яном. Томас закотив очі та заклав за вухо чорний маркер.

 — Перевіряємо кожне тіло. Живих у вантажівку, мертвих мітимо. Вбиваємо, якщо бачимо сліди мутації. Усе як завжди. Нічого складного, так? — Я дістав свій маркер, підбадьорливо посміхнувся, хоча, зізнатися чесно, посмішка вийшла більш ніж вимученою. Хлопці кивнули та розійшлися. 

Річард узяв на себе тротуар праворуч, Томас — ліворуч. Мені і Яну дісталася центральна частина. Сюди ми ще не добиралися.

Світлофор колихався на вітрі. Блимнув червоним світлом, після чого перемикнувся на зелене. На пішохідному переході лежало одразу три людини. Бліді, немов ніколи не знали сонця. І холодні. Мертві. Я опустився навпочіпки, знімаючи ковпачок із маркера. На лобі кожного мерця вивів по хресту. Ян стрельнув у мене поглядом, закурив і попрямував далі. Томас із Річардом уже майже дісталися площі. Незабаром зібралися без діла біля булочної, обговорюючи свіжість випічки, що залежалася на прилавку.

Я відчував їхні косі погляди, але не міг змусити себе поквапитися.

Літня дама з волоссям кольору морської хвилі й татуюванням краба на зморщеному передпліччі. Юний хлопець, навряд чи вісімнадцяти років, зі скейтбордом. І жінка ближче до тридцяти. Не сказати, що мерці справили на мене особливе враження, але щоразу бачачи все нові тіла, я відчував холодок на спині. Немов сама смерть дихала в потилицю. А тепер ще й чорні хрести на їхньому чолі. Вчора я позначив точно більше сотні людей.

— На вулиці живих немає. — Річард підійшов непомітно. — Мутантів теж.

— Отже, йдемо далі. — Я вирівнявся, намагаючись відігнати образ дівчини, що розпласталася на сходах біля кінотеатру. Імовірно, під час падіння вона вдарилася об кут сходинки, і навіть якщо в неї був шанс пережити перезавантаження, фатальна випадковість його забрала.

— З тобою все гаразд, брате? — Річард оглянув мене з ніг до голови. Поклав руку на автомат.

Я кивнув. Засунув маркер у нагрудну кишеню жилетки, накинутої поверх футболки, і ступив за товаришем на площу імені Батлера.

Попереду зліва розташувався універмаг, блискучий у сонячних променях через дзеркальні поверхні стін. Неподалік шумів фонтан, а поруч із ним сиділа дівчина.

Жива дівчина.

Помітивши її, Ян із Томасом і Річардом одразу ж навели автомати.

Я забарився, але швидко опанував себе. Підняв долоню, закликаючи їх опустити зброю.

— Спочатку перевіряємо. Пам'ятаєте? — запитав, озирнувшись на товаришів. Вони знехотя послухалися.

Тим часом дівчина сама помітила нас. Насилу піднялася.

Мляво переставляючи ноги, вона добрела до центру площі, нагадуючи повсталого мерця. Того й гляди захрипить та кинеться на тебе, щоб урвати шматок свіжої плоті.

Попри страх, я обережно попрямував їй назустріч. Річард з Яном і Томасом не відставали.

Утім, коли я опинився поруч, незнайомка не виявила жодних ознак агресії, зате в неї підкосилися коліна. Я підхопив її під руки, допоміг сісти на лавку. У дівчини раз у раз виступали на очах сльози, але тут же висихали. Тремтіли плечі. Пересохлі потріскані губи ворушилися. Вона намагалася щось вимовити, але в неї не виходило.

— Ця, здається, жива, — сказав Ян.

— Капітан Очевидність, — їдко підмітив Річард. — Чи не рано вона прокинулася?

— Мутантка? — запитав Томас. Він нахилився до незнайомки, закривши собою сонце. — Гей, крихітко, ти хочеш зжерти наші кишки?

Я закотив очі та зітхнув. Присів поруч із дівчиною і простягнув їй флягу. Вона невпевнено взяла, спробувала згвинтити кришку, але пальці не слухалися. Потім я перехопив ініціативу. Допоміг їй напитися, а після прибрав пасмо світлого волосся з її очей і пильно в них вдивився. Слідів мутації не видно. Чисті каро-зелені райдужки.

— Говорити можеш? — поцікавився.

Річард, Ян і Томас мовчки трималися поруч, чомусь не наважуючись відійти, наче боялися, ніби дівчина цієї миті перетворитися на чудовисько. Хоча я й не відкидав імовірність цього.

Красномовні погляди дівчини в бік товаришів дали зрозуміти, що така кількість чоловіків поблизу лякають і без того розгублену юнку. Я витер з чола піт і скомандував:

— Перевірте інших. Тут мають бути живі.

— А що з цією німою рибкою? Будеш перевіряти? — перш ніж узятися до виконання наказу, запитав Річард. Від спеки в нього розчервонілися щоки й тепер підходили за кольором до волосся.

— Я сам розберуся. Давай у темпі, Ріку, — сказав. Дочекався, коли солдати розійдуться площею, і простягнув дівчині руку, пропонуючи допомогти встати. Кров заплямувала комір її сорочки й плямами засохла на джинсах. Виднілася навіть у волоссі.

— Мене звати Хіллан.

— Дякую, — нарешті сказала вона, прийнявши допомогу. Від холодного дотику її пальців до своєї руки я мимоволі пересмикнув печами.

— Як самопочуття?

— Огидне... Що тут сталося? — Вона озирнулася. В очах сльозами блищав страх.

— Перезавантаження. — Я вийняв пістолет із кобури. Зняв із запобіжника. Генерал попереджав, що нам на шляху можуть трапитися люди, які прийшли до тями завчасно. І дівчина точно була однією з них.

Вона здригнулася. Злякано відступила.

— Не бійся. Я не збираюся в тебе стріляти... — Я не договорив. Річард, перебуваючи за кілька метрів від нас, першим спустив курок, цілячись у літню жінку. Постріл громом розкотився над містом, злякав птахів, що сиділи на деревах. Я озирнувся на нього: — Якого біса, Ріку? Де твій глушник?

— Вибач, брате. У неї очі вже мутували.

— Наступного разу краще скористайся ножем.

— Зрозумів.

Коли я знову повернувся до незнайомки, вона задкувала назад. На обличчі — маска жаху і безвиході. В очах думка: «біжи».

— Стій, — наказав я, але вона не послухалася. Зняв із кріплення на поясі контролер, схожий на безконтактний градусник, і направив його на дівчину.

Ультразвуковий сплеск заворожив її. Як робив це з усіма, хто пройшов перезавантаження. Вона зупинилася. Я підійшов впритул, простягнув пістолет. Бачив, як тремтять її плечі й пульсує артерія на шиї.

— Візьми, — вимовив якомога спокійніше. Намагався, щоб голос звучав м'яко, ніби ми не стояли в парку, усіяному десятками тіл. Ніби я не простягав дівчині пістолет. І кого тільки намагався обдурити: її чи себе?

Вона взяла зброю і на мить наші пальці знову зіткнулися. Холод її шкіри обпік мою руку. Погнав по шкірі мурашки. Неприємніший дотик тільки до тіла в морзі.

— А тепер стріляй собі в голову, — сказав я.

Очі дівчини набралися сліз.

— Ти ж не чекаєш, що я повторю наказ? — Я опустив контролер. Схрестив руки на грудях. Намагався здаватися непохитним і рішучим. Готовим у будь-який момент вихопити ніж і перерізати їй горло, як робили це всі солдати з тими, хто почав мутувати.

Дівчина уважно подивилася на мене, немов вивчаючи. Про що думала — можна тільки гадати, але вже точно не опиралася наказу. Руки з пістолетом потягнулися вгору, до підборіддя, поки дуло вперлося під нижню щелепу.

Вона заплющила очі. Схлипнула і ледь не натиснула на спусковий гачок.

— Досить. Прибери пістолет. Ходімо, — промовив із полегшенням я.

Зброя тут же випала з її рук і вдарилася об асфальт.

Дівчина зробила крок у мій бік, а потім знепритомніла. І в мене не вийшло привести її до тями.