Дорога назад була довгою, але тихою. Військо Шео, стомлене нічним маршем та пережитим боєм, рухалося зі змішаними почуттями тріумфу та глибокої скорботи за полеглими. Вони перемогли бога, але втратили друзів. Еребус був знищений, і світ був врятований, але ця перемога мала ціну.
Я йшла поруч з Еріком. Нове тіло, зцілене, але тепер сповнене божественної холодної сили Темряви, вимагало звикання. Мої рухи були легкими, майже невагомими. Ерік не відходив від мене ні на крок, його рука часто торкалася моєї, немов він хотів переконатися, що я справжня. Моє світле волосся, прикрашене чорним локоном, і чорна троянда на плечі стали видимими символами моєї трансформації, і всі уникали прямого погляду, окрім Маркуса.
Коли ми нарешті дісталися маєтку Шео, вечір уже вступив у свої права. Небо вкрилося густою, оксамитовою зоряною ковдрою, а в повітрі завис солодкий запах диму та польових трав. Незважаючи на втому, люди поспіхом підготували величезний бенкет.
На галявині під розлогим, віковим дубом у саду зібралися усі, хто залишився: воїни, маги, мешканці маєтку та Шак, Шео й Маха, які стояли на чолі столу. Запалені багаття і десятки смолоскипів кидали тремтливі відблиски на обличчя, на яких боролися полегшення та глибока печаль.
Перед тим, як свято розпочалося, Шео підняла свій кубок, її голос, зазвичай рішучий, тепер звучав тихо та урочисто.
— Ми перемогли велике зло, але заплатили за це високу ціну, — сказала вона, обводячи поглядом присутніх. — За тих, хто поліг біля Арки, за тих, хто віддав своє світло, щоб настала ця ніч без страху. Хвилина мовчання.
На галявині запанувала повна тиша, така глибока, що було чутно, як тріщить дерево у вогні. Кожен воїн, кожен помічник схилив голову, згадуючи полеглих. Коли хвилина мовчання минула, Ерік підняв кубок.
— За Олексу, яка повернулася до нас! За Темряву, яка вибрала бік миру!
Натовп вибухнув гучними вигуками, і напруга трохи спала. Усі почали пити та їсти, намагаючись знайти розраду у спільному святкуванні життя. Я сиділа на чільному місці, а Ерік не відходив від мене, його погляд випромінював болючу любов. Коли галас бенкету трохи вщух, до мене підійшов Шак. Його велика фігура нависала наді мною, але в очах була лише глибока повага.
— Ти зцілена, це головне. Але твоє відновлення — це диво. Чи немає ціни, крім тієї, що ми вже бачимо? — запитав він, кивнувши на мій татуйований символ.
— Я почуваюся сильною, Шаку. Біль минув. Це моя ціна, але це і моє призначення — контролювати баланс. Темрява тепер далеко, але я її спадок у цьому світі, — тихо відповіла я.
З іншого боку, Маха простягнула мені келих із пряним вином. Її погляд був проникливим і знаючим.
— Твоя жертва була найбільшою. Але тепер ти маєш силу, Олексо. Пам'ятай про Еребуса. Навіть після того, як він загинув, а Темрява пішла, його вплив тут сильний. Ти повинна бути готова, що не всі визнають твій новий статус. Навіть серед нас.
— Я пам’ятаю. І я готова. Я більше не боюсь.
Малий Маркус прослизнув під стіл і висунув свою голову поруч із моїм коліном.
— Олексо, ти тепер як справжня нічна принцеса! — його очі сяяли захопленням. Він заліз мені на руки та обережно торкнувся чорної троянди на моєму плечі. — Що це за квітка?
— Це на згадку, Маркусе. Тепер вона частина мене, — я посміхнулася, і його тепло відігнало холод моєї нової суті.
— Гарна! Я буду її охороняти, наймогутніша принцеса, — серйозно пообіцяв хлопчик.
Шео зупинилася поруч.
— Ми з Махою обговорювали твою зміну. Нам байдуже, що ти тепер напівбогиня чи щось інше. Ти наша Олекса, наша подруга. Але ти тепер контролюєш баланс... Це важка ноша.
— Я знаю, Шео. Але я не буду втручатися в земні справи без крайньої потреби. Я буду навчатися. Мені потрібен час, щоб зрозуміти, як це — бути донькою Темряви.
Все, що відбувалось дещо затьмарило в моїй голові одну важливу розмову, але ось я її пригадала.
— Шео-подруго?! А ти пам’ятаєш про, що ми говорили у наметі? Таємниця? — багатозначно подивилася я на дівчину, і в моєму погляді не було питання, була вимога.
Шео, яка до цього моменту посміхалася, святкуючи перемогу, миттєво зблідла. Вона зрозуміла, що хоча війна закінчилася, найважча правда все ще чекає на свій час. Її очі метнулися до Махи, що сиділа неподалік, та до Маркуса, який вже мирно спав у мене на колінах.
— Я пам’ятаю, Олексо, — її голос став тихим і напруженим. — Ти про Маркуса, Маху та Енліля. Про ту правду, яку ми мусили приховувати.
— Це ти мусила приховувати, а не я, а тепер час розповісти. — Впевнено та спокійно промовила я.
— Олексо, ти не розумієш, яка це відповідальність, — з болем прошепотіла Шео, розгублено озираючись на Маху. — Якщо Маха пригадає, це зруйнує дівчину, а її неконтрольований гнів, спрямований на відсутнього Еребуса, може спричинити хаос.
— Я все розумію, Шео. Саме тому ми обговоримо, як це зробити безпечно, — мій погляд був твердий, як крига. — Ми не будемо зволікати. Як тільки Маркус прокинеться, я почну з нього.
— Але... чому з нього? Він же дитина! — Шео майже скрикнула від жаху, але швидко прикрила рот рукою. — Він не повинен нести цей тягар першим!
— Навпаки. Його дитяча мудрість та чиста віра допоможуть йому прийняти це, і можливо допоможе Масі, — я посміхнулася, відчуваючи, що Маркус готовий до цього. — Але, як ти пропонуєш підготувати Маху?
— Я думала про це, — Шео озирнулася на Маху, ніби перевіряючи, чи та не слухає. — Єдиний спосіб — це почати з м'яких спогадів, натяків, до яких вона була б здатна доторкнутися без того самого шоку, що стер її пам'ять.
— Спогади мають бути пов'язані з місцем або енергією, — промовила я, і мій погляд зупинився на Еріку, що читав щоденник Еребуса. — Енліль, Еребус, щоденник. Чи може він містити ключ до її пам'яті?
— Це ризиковано, — Шео завагалася, потираючи долоні. — У щоденнику багато болю Еребуса. Але, можливо, згадки про Маху чи місце битви можуть спрацювати, як той самий "м'який" натяк.
— Ризик виправданий. Час спливає, — я кивнула на Маркуса, що ворухнувся.
— Поговоримо зранку, Шео. Зараз найважливіше — це дати хлопчику відпочити, — промовила я тихо.
Підхопивши малого на руки, я понесла його до будинку. Його легке дихання на моїх грудях і відчуття тепла від його тіла нагадували про цінність цього мирного моменту, заради якого ми боролися. Я вклала Маркуса у ліжко, ще трохи постояла біля нього, дивлячись на його спокійне обличчя, і лише після того, як переконалася, що він міцно спить, повернулася на галявину маєтку.
На дворі бенкет тривав, але вже з меншим шумом. Чари перемоги не розвіялися, але втома брала своє. Я знову сіла за стіл, поруч із Махою, Шаком та Еріком, які все ще обмінювалися тихими розповідями про битву та плани на відновлення. Я приєдналася до них, слухаючи, іноді посміхаючись, відчуваючи, як затишне тепло багаття та дружнє коло поступово знімають напругу останніх днів. Ми сиділи так довго, аж поки місяць не почав хилитися до горизонту, і більшість воїнів на поляні вже поснули, вкриті плащами просто під зірками.
Зрештою, залишилися лише ми четверо: я, Шак, Маха та Ерік, який досі час від часу поглядав на щоденник Еребуса, покладений поруч. Шак, позіхнувши, підвівся.
— Я піду. Треба відпочити. Втома бере своє, — сказав він, кивнувши нам на прощання.
Коли він пішов, навколо багаття запала тиша, яку порушувало лише потріскування вугілля та шелест листя. Я відчула, як сила Темряви, що залишилася зі мною, стала холодною і безмовною, немов також чекаючи на мій наступний крок. Маха, поклала свою руку на мою та глибоко вдихнула повітря.
— Як добре, що це все закінчилося, — прошепотіла вона, і в її голосі бриніла справжня, не зіпсована радість.
Ерік підняв голову від щоденника і подивився на мене. У його очах не було запитань, лише глибока, мовчазна вдячність. Ми сиділи так ще деякий час, просто насолоджуючись теплом багаття та спокоєм, що нарешті настав. Раптом Маха порушила тишу, цього разу її голос був сповнений дивної меланхолії, що не пасувала моменту.
— Олексо, а ти не відчуваєш? Еребус переможений, війна скінчилася... але мені здається, наче чогось важливого не вистачає. Наче я стою перед порожнім домом, куди маю повернутися, але не пам’ятаю, що залишила всередині, — тихо зізналася вона, стискаючи мою руку.
Я відчула, як її біль резонує зі мною, але мусила стриматися. План був уже в моїй голові: жодних натяків чи сторонніх свідків. Це має бути зроблено раз і назавжди, одразу для обох.
— Махо, ти занадто довго жила в напрузі. Це не порожнеча, це простір для нового початку. Ти втомилася, — заспокійливо промовила я та підвелася, потягнувшись від втоми, і подала знак, що ніч закінчена.
— Усе, досить. Ходімо спати, — сказала я твердо. Маха слухняно підвелася.
Ерік, кинувши останній погляд на щоденник, обережно закрив його. Момент було відкладено. Ми втрьох мовчки пішли до маєтку. Біля входу Маха, кивнувши нам обом та бажаючи доброї ночі, повернула до своєї кімнати. Залишилися ми з Еріком у передпокої. Я відчувала його мовчазну напругу.
— Еріку, — тихо покликала я, зупиняючись біля дверей своєї кімнати. — Зачекай. Зайди до мене, нам треба поговорити.
Він здивовано підняв брову. Це було настільки несподівано і так далеко від нашої звичайної поведінки, що його обличчя виражало суміш здивування та миттєвої надії. Проте, він швидко опанував себе, кивнув і обережно пройшов за мною до кімнати. Як тільки двері зачинилися, він обернувся, готуючись до будь-якої розмови, що могла стосуватися їхніх стосунків або його браслета. Я подивилася на нього, глибоко вдихнувши, одразу перейшла до суті:
— Це не про нас. Це про Маркуса та Маху. Мені потрібна твоя допомога.
— Моя допомога? У чому? — знизав плечима, напруга в ньому змінилася на щиру цікавість. Хлопець сів в крісло, дивлячись на мене. — Здається, ти щось знаєш, Олексо, бо поводишся інакше.
— Я знаю. Є дещо, що приховувалось надто довго, — мій голос стишився майже до шепоту. — Еріку, Маркус — це не просто хлопчик.
— Ну так, наскільки я розумію, він напівбог, як і ми з братом були.
— А тобі не цікаво, хто його батьки та звідки він взявся? — я сіла на край ліжка поруч, близько до Еріка.
— Ну, я про це не думав. У нас тут багато місцевих божеств і богинь, які могли б мати дітей. — здавалось, хлопця не надто цікавила тема.
— А якщо я тобі скажу, що насправді батьками Марка є Маха та Енліль? — я не вимагала відповіді від хлопця.
— Ти так жартуєш? — хлопець застиг, як статуя, та не відводив від мене очей. Було помітно, як кожен його м'яз напружився від шоку, намагаючись опрацювати почуте.
— Ні, я цілком серйозно. — я піднялась з ліжка, відчуваючи його напругу, та пішла до шафи переодягнутись. — І мені, Еріку, потрібна твоя допомога.
— Так, а я чим допоможу? І чому Маха не впі… — Ерік різко запнувся, коли я стоячи спиною до нього обережно зняла сорочку. Його погляд був прикутий до моєї спини, де виблискували нові лінії і символ троянди, що світився від нової сили.
— Маха не впізнає малого, бо вона не пам’ятає. — продовжувала я, навіть не помітивши, що хлопець не договорив, повністю зосереджена на темі розмови. Я взяла чисту, довгу туніку, щоб прикрити плечі.
Раптом я відчула теплу руку Еріка на своєму плечі та здригнулась від неочікуваності.
— Не поспішай, — голос Еріка був тихий, напружений, але сповнений турботи, і він обережно притримував край туніки, яку я збиралася вдягнути. — Тобі не треба ховатися від мене. Я знаю, що ти сильна, але я бачив, через що ти пройшла. Твоя нова сутність... вона не має бути тягарем.
— Це вже не має значення, — я повернулася до нього, відчуваючи, як його тепло контрастує з холодом моєї нової суті. — Має значення лише те, що Енліль — батько Маркуса, і ми повинні сказати правду Масі, доки ця таємниця не знищила її.
— Ти.. ти хочеш, щоб я це зробив? Щоб я сказав їй, що мій покійний брат... — Ерік не договорив.
Його обличчя знову стало білим від шоку та болю, і він похитнувся, як від удару. Він намагався осмислити почуте, але його очі, щойно я обернулася, застигли на моїй напівоголеній фігурі. Його дихання перехопило. Навіть найстрашніша правда на мить відступила, поступаючись місцем близькості, що виникла між нами в цю секунду. Він відпустив край моєї туніки, але його руки обережно, майже благоговійно, лягли мені на плечі.
— Зараз... це не має значення, — прошепотів він, його погляд був прикутий до мого обличчя, а його бажання було пронизане глибокою ніжністю. — Маха, Енліль, Маркус... вони можуть почекати до ранку. Ти ледь тримаєшся на ногах.
Я відчувала його напругу, його потребу у близькості, що була єдиним порятунком від хаосу, який щойно закінчився, і того, що мав розпочатися вранці. Його бажання було чистим; це було бажання підтримати, а не володіти.
— Я втомилася, — тихо погодилася я, усвідомлюючи, що моя сила Темряви зараз потребує людського тепла, а моя душа — його підтримки.
Я відпустила туніку і вона впала на підлогу. Ерік, дивлячись мені у вічі, обережно підхопив мене на руки. Його погляд обіцяв не лише відпочинок, а й втіху. Він поніс мене до ліжка. Ми не обмінювалися новими словами, але у мовчанні цієї ночі було більше відповідей, ніж у всіх розмовах світу. Я знала, що саме тут, у його теплі, я вперше за довгий час відчула, що живу, а не просто існую. Ми лягли, і світло світанку, що пробивалося у вікно, застало нас уже нерозривними.
