У темному, темному будинку жив сірий, сірий чоловік. У збитій пухом куртці, він начищав лопату, поточену іржею, сідав в подертий часом свій фіат, старший від нього вдвічі, живий лиш на своїй відданості справі.
О, сірий, сірий чоловік — провідник в інші світи, служка ні бога й ні диявола — смерти, якою вона є!
Кожен свій день він творить прихисток нещастю — вдіває його в кращії одежі, пиляє дрова одвічної його оселі.
Володар трун, володар мертвих — не відає він свої влади, і не обходить його поміч у біді.
І так продовжувалось до того визначного листопада, у який він завітав у свій дім.
Небіжчик, заручник свого тліючого тіла, зайняв свій горизонтальний трон. О сірий, сірий чоловік — спіткало горе твій самотній дім!
Як на одну душу зменшало — чия ж вона була? Він жив один, не терпить його халабуда візитерів — чи не терпіла, ні в кого дізнатись, мрець не зронив ні слова, уп'явшись в стелю сірими очима — не кліпнув, як чоловік дійшов впритул, уп'явшись в свої же сірі очі.
У ліжку лежав він же, сірий, схолоднілий, прикритий ковдрою по груди, так ніби він спочив у мирнім своєм сні. На вигук: "хто ж ти, сучий сине?" — мовчить, ховає відповідь углиб своїх очей. О сірий, сірий чоловіче, до чого ж ти дійшов у своїм страху? Така низька межа твоєї люті?
О, він направду розлютився, кида лопату взад до свого тіла, і тисне він на газ, зчепивши зуби. І кладовище бачить його пониклий стан вдруге вже за день, коли у темряві навпомацки викреслює він межі ями, в яку вкладає свій безвольний труп.
І знов в своєм барлозі з'явився чоловік, в серцях копнувши кволі двері — він має все за лихий жарт, за грубу витівку, що заважає йому спати, ділити ліжко з тим, що заважає спати — ті його сірі очі.
І новий день зустрів його тим самим, лиш скинувши те відчуття омани, той сірий, сірий чоловік побачив все те саме — те ж ліжко, небіжчик, що лежав у ґрунті, немов ожилий, усмішкою сяє.
"До біса," — мовив він у люті, узяв те тіло й прикопав надворі, і сам упав в глибокий сон без сновидінь. Аби ж він знав, що ті тіла його і доконають.
Той листопад минув, як страшний сон, і от прийшов суворий грудень. Сніги, метіль, вмирають люде — і він вмира, щоправда, все рідше й рідше знаходить він в своїй халупі сліди померлих візитерів.
Сконав той день, і віки вже тяжіють, лопата за підпорку не витримує ваги — і падає той сірий чоловік у викопану яму,
і засинає мирним сном
без жалю
без туги
