І
Цятки перед очима, що нав’язливі мухи, яких не підіймається рука відігнати, розпливаються темними колами, які дедалі більшають. Волосся злипається в локони – вважай це своєю зачіскою на випускний, красуне, тільки не запускай в них руки, бо ще виверне, а тобі конче потрібно те, що бовтається в шлунку. Єдине, що лишилось у твоєму виснаженому мозку, це спрага, така неосяжна, якої ти не могла собі навіть уявити за все своє коротке життя. Всього два дні, як ця йобана кімната більше не відчиняється, і твоя межа марення і реальності сколихнулась, пішла тонкими, оманливими хвилями, що ти їх не завше помічаєш. Ти і не думала, що протримаєшся більше – заради чого тобі було про таке замислюватись? Жодна точка твого життя не давала тобі приводів зважити, що буде кращою рідиною, аби усунути нестерпну спрагу – кров чи сеча? Ти не певна, що могла б добутися хоч одного, проте довго ти не протягнеш – день-два, якщо не пощастить сконати раніше. Ти вовком дивишся на батареї, в яких може бути застійна, отруєна часом, але рідина, що зцілила б твою пересушену горлянку. Ти не знаєш, скільки сидиш тут, втупившись у батарею, уявляючи гіркуватий присмак чогось подібного до води, яка могла би в них бути, доки тобі не починає ввижатися постать, що до тебе говорить, навіть кличе на ім’я, але ти цього вже не чуєш, заколисана холодом стіни, що, на щастя, все ніяк не нагріється від твого гарячкового дихання, і ти заплющуєш очі, спираючись усією вагою на рятівну опору.
Ти знову мариш – тільки цим і можна пояснити твою жагу провалитися в дитинство, адже сентиментальною тебе не назвеш, та і згадувати там нема чого, особливо коли ти готуєшся зустріти самотню соромну смерть у закинутій споруді, що раптом не має виходу – не те, щоб ти думала про смерть не як про мить єднання із собою, але антураж і близько не такий, яким ти собі його уявляла. Але залиш екзистенційність собі підлітці, а зараз насолодись тим, чим іще можеш – марення не такі вже і погані, коли дають твоєму мозку відпочити від потреб тіла.
Пригадай запах метро. Свіжі ривки повітря, що колисають твою спідницю, яку ти притримуєш рукою, як вчила мама, пурхають тобі в обличчя приязним свідком нового дня. Вранішнє повітря підняло тебе з ніг краще, аніж нестерпне гудіння будильника, проте натовп людей, що притискає тебе до дверей із написом «Не притулятись», обпікає своїм задушливим теплом сотень легень, що поспішають виштовхнути, викашляти це затхле повітря із усіма його смородами, які ти волієш не відчувати, коли тебе ледь не розморює від тепла тіл і рівномірного стукоту потягу, як вам уже треба виходити, і мама тягне тебе за руку, і ти смикаєшся, коли двері погрозливо грюкотять за твоєю спиною, ледь не прихоплюючи спідничку, коли потяг відправляється далі, суворий двигун, що на твою думку ніколи не зупиняється, навіть вночі відносячи стражденних по їхні сховки, де вони віднаходять спокій після важкого дня, готуючись до тисяч подібних днів, жертовно складаючи клунки, але от ви вже вийшли, піднялись безкінечним ескалатором, з якого ти боїшся впасти і розбити собі голову, від світла над ним тобі болить в очах, але от ви нарешті виходите, проминаєте важкі двері, від руху яких тобі перехоплює подих, і всю твою увагу забирають ряди блискучих вітрин магазинів у довгому переході – усіма голосами до тебе промовляють парфуми, тобі навіть сують шматок паперу, просякнутий одним із них, який ти відповідально несеш із собою в руках, періодично підносячи до носа, ніби хочеш відчути скільки часу стане цьому запаху; тебе заманюють найвигадливіші шоколадки і тістечка, які твоя мама обзиває «цукровою бомбою» і «однією хімією», ковбаса, навіть одяг і саморобний посуд, виставлений прямо на підлозі, лиш на хустинці, покладеній прямо на бетон, і який ти не встигаєш роздивитися, проникнутись його візерунками і вивертами темних глиняних форм, бо там, в кінці переходу лунає гнусавий голос, що повідомляє про прибуття потягу, і ви зриваєтесь з місця, біжучи по сходах ескалатору під такий самий гнусавий вигук, що по ескалатору бігти не можна, але ви біжите, проминаючи останні сходинки, застрибуєте у потяг, важко відсапуючись. Ви їдете лише кілька зупинок, найдовша подорож вже була подолана, мама встигає підтягнути тобі коси, які розпатлались від бігу. Трамвай, що проноситься за твоєю спиною, коли ви чекаєте на світлофорі, тебе лякає, він стучить, наче грім, якого ти так боїшся, і сходить із рейок так часто, що ти думаєш, що він колись зачепить і тебе, але не цього разу, і ви ідете повз скляні споруди прямо до вічного будівництва, яке ти так і не побачиш закінченим, ти проводиш рукою по рельєфному тимчасовому паркану, і мама шикає, бо дядьки розлютяться, що ти тут стучиш, хоча довкола ти нікого не бачиш, крім жаб, але вони не проти, вони чують звуки будівництва цілими днями, зливаючись із ним своїм квакотінням.
У будівлях довкола ніхто не живе, ніхто не хоче топтати піщані насипи, що чомусь звуться дорогою, вертатися темним провулком біля будівництва і таких самих закинутих споруд із виваленими нутрощами крізь темні зіниці вікон, пошарпаними фасадами із цеглою, що потрохи відпадає, де штукатурка кришиться і осипається, якщо неї торкнутися, дерев’яні двері, з яких злізла фарба, западають всередину і скриплять від вітру, і жодна гілка не пробивається із цих розбитих очниць – життя не може торкнутися цих стін, вони його відторгають, їм і без нього добре. Обжиті садиби, звідки визирають набурмосені сусіди, що точно ніколи не віталися б, довіри не викликають, вони нещирі в своїй красі і ви проходите і їх, вже майже прийшли, прямо за стіною плюща, прямо за магазином, який невідомо яким коштом жив, прямо за пильною парковкою – твоя школа.
Рожево-фіолетова із вкрапленнями білого. Принаймні, такою ти її пам’ятаєш. Перед тим, як зайти, ти вловлюєш погляд, спочатку відчуваєш, прям над твоєю скронею, потім прослідковуєш його і бачиш дівчинку, ненабагато старшу від тебе, маленьку темненьку ромку, що ти її періодично бачиш із вікна другого поверху, спостерігаєш, як вони обживають барак своєю великою родиною, перуть одяг, вивішують його там же, вирощують виноград і хміль, якого так багато в цьому районі, як і плюща, наче всі ці люди намагаються сховатись від чогось жахливого в рятівній прохолоді природи, що з часом захопить і їхні будинки, і їхні мертві тіла, але ти не думаєш про це, ти думаєш про ту дівчинку, перевзуваючи свої туфельки, які ти залишиш у найбільш дальному куті роздягальні, справа, твій номерок десять і ти цілий день намагаєшся його не забути, бо як же ти підеш у чистому на вулицю, що ж ти будеш взувати у школу? Мама лишає тебе, вона іде на роботу, не маючи й гадки, що ти могла б заглядатися на барвисту спідничку ромки, коли підіймаєшся нагору, на свій другий поверх, твій клас перший зліва, той, що під літерою «А», де на всю стіну, прямо під стелю, врізана шафа, монструозна у своїх розмірах – ти не раз думала заховатись там, осісти на кілька діб, дізнатись, чим живе ця будівля вночі – чи гуляють тут привиди, про яких ти згадаєш пізніше, чи чутно тут зловісне виття вітру по трубах, чи хтось лишається тут, опікуватись цим осередком життя посеред нічого, чи та дівчинка виходить назовні подивитись на зорі, чи шукає вона очима Велику Ведмедицю, але зараз ти просто вкотре лишаєш всій фіолетовий рюкзачок біля стіни, викрашеної в пам’ятки Лондона, і величезний годинник показує тобі, що вже час іти на ранкову руханку. Ти проминаєш той самий шлях удвічі швидше, наче особисто без тебе вони не почнуть, і ти вже чуєш перший свисток, ти майже на задньому дворі, ти добігаєш до самого початку, хоч рухаєшся повільніше, засапана ще з дороги, вересневий ранок не дає поступок жодному з вас, коли ви гуртом вертаєтесь до класу, мокрі і виснажені. Ви проходите пеньок, із острахом оминаєте його вивернуті вени корінь, що прихистили у себе шершнів, яких не зможуть вигнати до того, як ти випустишся – можливо, вони випустяться разом із тобою; минаєте острівець винограднику, що, наче непідкорна стихія, проріс аж сюди – ти відриваєш собі трохи лози і листок, який ти вкладеш в щоденник, як тільки прийдеш.
Тобі поки щастить. Перші чотири роки не такі галімі, як далі, ти щиро радієш, сідаючи за парту – останню в ряду, за якою ти і лишишся на роки, лише міняючи сусідів – поки до тебе сідає Катря, що частенько кличе себе Оленкою, як кликали її тітку. Ви не перемовляєтесь – на перервах ти розкриваєш черговий підлітковий детектив із романтичними сценами, яких ти не годна розуміти, а на уроках ти сумлінно виконуєш задане, переважно швидше від усіх, за що ви колись посваритесь із Катрею – але облиш це, наступний урок у вас на вулиці, тож, хутчіш туди, де тільки була, біжи із нею наввипередки, сміючись і штовхаючись, у вас ще є час зайняти місця на трубах у затінку, ти навіть не помічаєш шершнів, що ув’язуються за тобою, линуть до твоїх ніг, але ти швидша, ти вже забираєшся на трубу, не зважаючи на траву, що лопоче тобі ноги, відволікає від твоєї відповідальної справи, твого завдання не втратити книжки дорогою. Ти встигаєш, і ви сидите там, наче голуби на дротах, вдаючи уважність, коли довкола вас цілий світ, незвіданий і безкрайній, і ви спостерігаєте за рухом хмарин, ризикуючи впасти назад, за танкóм шершнів, що клубочаться довкола свого дому, за тінями, що поволі видовжуються, доки ви по черзі переповідаєте таблицю множення напам’ять, допоки не дзвонить дзвоник і ви зриваєтесь назад, всередину, і ти хилишся до стіни, занизька, аби вимаститись крейдою, дістаєш дбайливо загорнуте яблучко, що тобі його склала мама, але не встигаєш його надкусити, як тебе задіває хтось старший, що пробігає повз, штурхаючи в плече. Тобі не так вже і боляче, але ти чомусь плачеш, із затримкою, наче зважувала за і проти, доки заходила в клас, але до тебе ніхто не підходить, наче тебе не існує, вони полишають тебе наодинці із нерозумінням цього емоційного спалаху – ти не можеш їх звинуватити, здається, вони тебе теж не сильно то і розуміють. Їм більш зрозумілий хлопчик, твій однокласник, що біг в інший кінець коридору іншим днем, і що лишився передніх зубів швидше за вас усіх – він показував, як вони рухаються під натиском його пальців, пропускаючи залишки крові, яка тонкою краплиною спадає йому на руку, але зовсім не плакав. Ти зарікаєшся бігати коридорами – все ж, стоматологів ти не любиш, і ти збираєшся на останній за сьогодні урок, до класу музики. Тобі не подобається підспівувати, хоч ти і ходиш на хор, але переважно відкриваєш рота, а не співаєш, бо якось тобі сказали, що старатися можна було би і краще, і ти несеш це в собі, імітуючи губами рухи, боїшся спортити загальний ритм щедрівки, яку ви маєте вивчити напам’ять, але ти ніколи сприймала такі завдання всерйоз – якось воно та й буде, – на відміну від Катрі. Вона затримується, їй кортить пройтися пальцями по фортепіано, вдихнути цей запах, кожен раз вона просить вчительку пробігтись по клавішах – і та дозволяє, бачить з-під своїх товстих окулярів її жагу торкнутись, зіграти щось найпростіше, затнутись о заїдаючу клавішу і все рівно продовжити, посунути ноти, аби не впали – і ти виходиш.
Ти її почекаєш, тобі завжди є чим зайнятися, де б ти не була, і ти поспішаєш до бібліотеки, доки вона не встигла зачинитись, аби знов взяти «Алісу в країні див», якою ти не можеш начитатися, а, може, і надивитись на темні полиці, якими оббиті всі стіни, зашиті деревом, окрім однієї, насидітись на м’якому зеленому пуфі, ледь стримуючи кашель від пилу, застояного роками, доки бібліотекарка заповнює твою анкету, вже другу за цей рік – минула списана з двох боків, і тебе пробирав до глибин кісток сором, коли на весь клас виголошували, що ти – найкраща читачка року і на тебе варто рівнятись, але що тобі лишалось, крім книг? Який приклад ти могла подати всім, хто озирнувся подивитись на тебе?
Тобі вже час, і ти біжиш до Катрі, але центральними сходами, у ліву частину третього поверху, як було би швидше, ти ніколи не зайдеш – ти не віриш в чутки про жовтоокого монстра із довгими скуйовдженими пасмами, який мав би ловити дітлахів своїми кістлявими пальцями і затаскувати в свій барліг, свій кут, у якому не вмикали світло жодного разу – скорше за все, там господарча зона, від якої вас намагались тримати подалі, але ти все рівно обходиш, Катря вже зачекалась – ти бачиш, як вона підтискає свої пухлі губи, наче от-от заплаче, але нічого не каже, коли ви ідете у праве крило, і ти не встигаєш за нею, ти кажеш, аби вона йшла сама, а ти зараз підійдеш, просто зайдеш в туалет, у цю місцину сорому, бо до встановлення в них дверей ще якихось років п’ять, і цього ти не застанеш, але ж ти будеш миттю, і вона йде. Ти вертаєшся, знову півбігом, але не можеш відмовити собі в задоволенні проминути сходи не на ногах – у тебе нема килимку, Катря забрала його із собою, тож доводиться сідати прямо на сходи, допомагати собі руками, і ти відштовхуєшся, ковзаючи, наче по горці, підстрибуючи по кожній сходинці, як ви всі робите, коли чекаєте на вчительку танців, поки не ловиш крижаний погляд за ледь прочиненими дверима. Через тебе прочухана отримали всі, але ваші дитячі розуми ще не можуть осягнути, що ви могли переламати свої маленькі ноги, що безпечніше стрибати, доки не провалиться підлога, аніж випробовувати долю так – і цей погляд ти пронесеш із собою ще довгі роки, той погляд, що і досі промовляє до тебе.
Ти прощаєшся з Катрею, що, на відміну від тебе, грози не боялась, стрибала в калюжі, набираючі повне взуття води і намочуючи шкарпетки, опускаючи парасольку, яких ти не визнаєш, і ідеш так, мокнучи, здригаючись від кожної блискавки.
ІІ
Твоє обличчя повністю вкрите потом, у тебе гарячка. Ти прокинулась в іншій кімнаті, більш занедбаній, із вирвами в підлозі і з комахами, що збираються гидкими купками, що перебувають у безперервному русі – тут ще й протікає дах, і ти збираєшся з підлоги, повзеш до калюжі брудної каламутної води, що набралась після дощу, запускаєш в неї руки і п’єш, скільки можеш, ігноруєш нудоту, раз, двічі, на третій раз легше, і ти так і лишаєшся на підлозі, опускаєш важку голову на те, що колись було плиткою. Якби ж тільки ти могла встати, ти би вибралася звідси навіть через дах – цегла випадає, але вона була б хорошою опорою для ніг і рук, що завгодно, аби повернутись додому. Ти бачиш двері – вони щільно зачинені, але вода дала тобі надію на диво, і ти повзеш до них, оббиваючі вже і без того скривавлені рани на ліктях, які ти порізала об уламки плитки, проте це вже будуть проблеми тебе, що не дере нігтями двері, аби перевірити, чи вони замкнені. І вони піддаються. Неквапом, по міліметру, але не переоцінюй силу своїх пальців, радій тому, що маєш. Ти настільки близька до мети, що вже можеш побачити (товщину дверей, ще трохи, і вона прочиниться, ти, наче грайливе кошеня, намагаєшся просунути фалангу в щілину проходу, схиливши голову на підлогу. Ти вже просунула цілий палець – з проходу віє пліснявою, яка, як ти сподіваєшся, не осяде в твоїх легенях, як тут двері ривком зачиняються. Останнє, що ти чуєш перед новим проваллям – несамовитий крик, що рве твою горлянку, і, пізніше, буде боліти не менше, ніж зламаний палець, а поки можеш і далі пригадувати, як ти, уже підліткою, шкребла ложкою по стінках тарілки, поки мама дивиться – ти потім згодуєш усе це собаці. Ти перебірлива дитина, але не цього разу, тобі правда не хочеться, ти не можеш доїсти, хоч і так насипала половину порції. Ти майже не спала, тримаючись на плаву між сном і реальністю, дрейфуючи, ти доспиш потім, протягом дня, будеш ходити, неначе сновида, тінь, відбиток людини, що впихує своє тіло в двері, що вже зачиняються, ти линеш до них усім тілом. Навколишні запахи тебе не проймають, може, ти вже їхня частина, або вони – твоя, тож ти і далі дрейфуєш, пливеш людськими хвилями до своєї станції, тебе не проймають і вітрини, із усіма заманливими пропозиціями, і посуд тобі вже приївся. Гнусавий голос кличе до станції, ти тиснешся до ненависних вітрин, пропускаєш потік повз себе, і навіть не думаєш бігти, тебе там ніхто не чекає, та ти і сама б не приходила, аби знов почути, яка ти негарна й гидотна – ти все ще можеш їх зрозуміти, тобі й самій неприкольно, ти ще зранку усе це чула, і не тільки від себе, і трамвай, що проїжджає за якісь сантиметри, тебе не лякає, ти іноді думаєш, аби він все ж таки зійшов з рейок. Перший урок – фізкультура, теж тобі остогидлий, але ти хоча б зігріваєшся, хоча й від сорому теж – ти не хочеш, аби на твої руки дивились, коли ти знімаєш кофту, тож ти вирішуєш займатися прямо в ній, аби тебе не відправили до шкільного психолога роздивлятись картинки з дощем і райдугою, обирати ту, що найбільш до вподоби, розказувати, як ти прийшла до того, аби різати себе ножицями, лезами, ножами, кусати до крові, встромляти леза і голки прямо у шкіру, а потім поспіхом притуляти до скривджених рук бинт, закріпляючи його, перед тим, як піти спати, сподіваючись, що ти не прокинешся, припікати цигарками, які ти лише почала куштувати, потрохи звикаючи до їхнього згубного смаку, який лишається на твоїх зубах вже після двох цигарок – твій вранішній ритуал, дві до і дві після, ти дихаєш їхнім запахом увесь день, спираючи щоку на руку, відтягуючи комір кофти, згадуючи їхні солодкі випари, що виходять з твого рота. Ти ховаєш цигарки поглибше в рюкзак, під яблуко, яке ти не спромоглася порізати, під серветки, під запальничку, яку ти чомусь не ховаєш, і йдеш у залу, тебе вже кличуть, бо думають, що ти палиш прямо там, псуєш репутацію рейтингової школи, але ти просто задумалась. Ти стаєш подалі в ряду під час ранкової руханки, на витягнуту руку від Катрі, що вже майже не кличе себе Оленкою, і вас розподіляють в одну команду, коли ви стаєте грати у волейбол, у якому ти нічого не мислиш, хоч і з усіх сил намагаєшся встигнути за м’ячем, підбігаєш, впираючись в спину однокласниці, але відбиваєш, одразу вертаючись на своє місце. Останній кидок ти пропускаєш, притуляючи руки до обличчя, зіщулившись, за що вислухаєш у роздягальні ще трохи про те, яка ти незграба, і як було би краще без тебе, що ви йшли один в один, вирішальний м’яч був за тобою. Ти мовчки збираєш речі, і перевдягаєшся у туалеті, на щастя, ці вже мають двері, що ніколи не зачиняються повністю, але тобі достатньо, ти навіть встигаєш підготуватися до свого виступу з геометрії, ти затинаєшся, але все іде ліпше, ніж ти хотіла, якщо не зустрічатись очима ні з ким із присутніх, не знати того, що вони подумки промовляють, проте надовго тебе не вистачає, голоси в класі перекрикують твій, але ти продовжуєш – ти ж так готувалась заради тієї десятки в семестрі, що набираєшся сил, аби самій гаркнути, аби тебе нарешті дослухали, ти не більше за них хочеш стовпичити тут, занадто далеко від твого місця в кінці, проте із тебе лише сміються, ти маєш продовжувати цю ганебну виставу під смішки і дотепи, які будуть краяти твої руки глибше за леза.
Урок мистецтва проходить найкраще, ти почуваєшся рибою у воді, коли малюєш уявну планету із водоспадами, планету-оазис, де рослинність сягає висоти панельок, де люди жили би краще, аніж будь-коли за історію, але на те воно і мистецтво, що цього бути не може, і коли ви виставляєте свої роботи на огляд, то твій оазис здається начерком п’ятирічки на шпалерах, за який батьки її не насварять, але, коли вона виросте, будуть кожному гостю показувати, "як вона вирішила декорувати свою кімнату." Ти ховаєш малюнок поміж підручників, не забиваючи собі голову тим, чи він не зімнеться – уже не до того. Решту дню ти волієш не пам’ятати, ти щось конспектувала, робила вигляд, що вчитуєшся у навчальні матеріали, коли сама читала новеньку книжечку Кінга, яку занесло в місцеву дитячу бібліотеку, і виходиш остання із кабінету – потім ти будеш сміятись зі своєї конспіративної тактики, вийти останньою, зайти за школу на десять метрів, лиш там закурити, на скрипучих зогнілих дошках саморобного містку через відгалуження річки, яку видно в дірках, що ледь жевріє серед сміття і аномальної спеки, що рано чи пізно зжере вас усіх, і ти ідеш трохи далі по сходах, не кращих від містка, і викидаєш там бичок – лише твоїх там назбиралося штук сім, не менше, неоголошена зона анонімних курців, що лишають свій послід до самої зупинки, на якій ти не встигаєш насолодитися другою, бо додому можна і поспішити.
Можливо, ти переоцінила своє прагнення повернутись, бо майже одразу ідеш, не виклавши книжок, бо вкотре ти чуєш, що легше було би без тебе, і ти ідеш, куди глянуть очі, запалюючи ще, бо яка вже різниця, яка кому справа, що за років десять твої легені задубіють, згорять у нікотиновій отруті, якою ти не гидуєш, і гидувати не будеш, і ти лишаєш трохи на своїй руці, на згадку про той злощасний день, коли ти знаходиш собі прихисток. Цей двір завжди дивом порожній, наче його викреслили спеціально для таких невдах, як ти, наче над ним купол, що не впускає в себе чужих, наче все його єство є неприроднім, лише оболонкою, концентровані спогади про приязне дитинство, в яке ви всі повсякчас вертаєтесь, обманюючи себе, але в цих квадратних метрах, в цьому клаптику землі із лавкою, п’ятьма деревами і подобою дитячого майданчика, брехати собі можна, головне не повірити, що його не можна пересікти, дістатись на протилежний край, на дорогу, де вже вирує життя по її чітких контурах, що давній рів біля фортеці, який об’їжджають автівки, навіть вітер не торкається цієї місцини – захожим достатньо негод.
Ти приходиш сюди останні тижні, коли думки про потяги, трамваї, їхні наелектризовані колії стають найбільш відчутні, до дотику, і ти куриш, доки не верне, але ти припиняєш затримуватись саме тут, і ідеш далі, прямо у той прохід, де більше ніхто не живе, в підвал закинутої споруди, сходами, чи тому, що їх формує і просідає під ногами, чвакає і тхне, але не тобі ставити зайвих питань, сонечко, ти теж чомусь сюди прийшла, тож іди далі. Ти не знаєш, що стало точкою неповернення – те, що ти вирішила доєднатись до того, що цю споруду, на твою думку, тримає, кидаючи бичок до загального сміття, чи те, що ти подивилась на переплетіння поєднань жовтушних стін, наче коріння столітнього дуба, що розхристане на всі боки, множиться в геометрічній прогресії, маючи кілька поверхів, закинутих закутків і тупиків, кімнат, із кількома виходами, що забиті дошками і нікуди не ведуть чи замуровані цеглою, і вирішила продовжити свій шлях, вертаючись сюди, чи, може те, що ти засинаєш, задивляючись у темряві на світло частково випавших сузірь, що хтось дбайливо викладав на стелі зірочками, що світяться уночі.
ІІІ
І ось, як бачиш, ти тут. За рік ти вже знала цей дім краще за свій, кожну випавшу шибку, розбите скло, дірки у стінах, даху, несправжні двері і все таке. Ти вже вчишся в інституті, цілий перший курс, кожен вечір якого ти проводиш тут за цигаркою і підручниками, які ти все рівно любиш, як і цей сховок, що прихистив тебе – ти дивуєшся, що досі ніхто його не облюбував, крім тебе, зокрема безхатьки чи інші молоді люди. Принаймні, до цього дня. Тобі б уже варто було оговтатись, бо тебе кудись тягнуть за ноги, ти відчуваєш ребрами сходи, чи їхню подобу, яка зараз не відчувається вже такою м’якою, не коли ти торкаєшся її вже збитими ліктями, не рахуєш їх хребцями, але у тебе нема сил підняти шию з тих пір, як ти заточена тут, без води і їжі – все, що у тебе було, крім цигарок, скінчилось, зв’язку тут не дочекаєшся, і телефон, яким ти підсвічувала собі проходи, наразі спочиває в кишені без заряду – і те, якщо тобі доведеться його врятувати після своєї подорожі вниз, углиб чогось страшного, що тобі так і не доведеться побачити, бо постать змилувалась над тобою, і ти прикладаєшся головою на повороті в черговий прохід, востаннє поринаючи в марення.
