Старий, плутаний і лайливий текст про наболіле
на есей не претендую (а хотілося б!), лиш гнівні роздуми мої на фоні безкарного громадою вжитку історичних споруд, місцин і інших спадків, як бруківка, фортеці, будинки, і таке інше.
походжаючи іншими містами, значно дальшими від Харкова хочеться підмічати pros and cons рідного міста — і от таке виходить, що pros, якщо прибрати особистий сантимент ще й як менше, ніж cons, що мене триґернуло.
у своїй голові я почула відлуння малоросійства — "ото приїхала на захід, побачила Істинне Українство І Його Архітектуру, ото й дивуєшся", що триґернуло мене ще більше — хіба то Харків менше Україна, ніж інші міста?
вперто відстукуючи вулицю за вулицею, наражаючись то на один, то на другий пам'ятники, я помітила перші ознаки cons:
пам'ятники.
а саме їхня повна бездіяльність і неосмисленість.
глянемо глибше — безперечно, дієві пам'ятники є, як-от бувший пам'ятник жукову, чого ж він спрацював? усе до банального просто — середовище.
район, переважно зведений за часів радянської окупації, станція жукова, що виходить на вулицю жукова й веде до пам'ятника в парку.
жах? а що, не жах? я ж кажу, який жах. отут маховик м'якого впливу і дає свій маленький "погойд", тихо закріплюючи на підкорку безсумнівну глорифікацію різника (а без розбору особистостей на уроках історії, яких у мене не було, стає дедалі сумніше).
але якби ж то у самому жукові була річ — якби ці блядські пушкіни, жукови, горькіє, і т.д. не витісняли Підмогильного, Хвильового, Кобилянську, Домонтовича, Курбаса, і т.д., питання до них би були, але ж то було б менші, а як ми живем не у райдужному світі, а в реальному, то зросійщення по всіх щаблях пробирається, підважуючи вагу культури, висіявши наші поля зневагою до свого навіть на рівні одної країни — отут я намацала болючу точку, й надавила на неї чимдуж.
і от ми знову тут, де мова і культура важливі. після цієї думки я ізнов перепитала себе — ну, так де ж відповідь малоросці?
і чіткої, простої відповіді не знайшлося, лише багатогранна і болюча.
пункт перший — переспрямування злості на невинних, викреслюючи з цього рівняння єдину винуватицю — росію. колискою українства частенько звуть захід, що в деяких формулюваннях виливається у обидлячування сходу — і, (що мене найбільше дивує!), записування себе ж до цієї юрби.
пункт другий — підважена гідність. у своїй голові я ніби програла в якийсь марафон, за що образливо й було то кинуте, ніби мені не було нічого представити на загальній виставці, і я вигадую собі причину, бо мені ж-то хочеться щось показати!
надалі без пунктів — попрошу перепросити сумбурність, як є. зведення культури до шароварщини росією не могло не просочитися в архітектуру, а що найголовніше (і найстрашніше) у голову. більше росії — менше сприйняття книжки, як необхідности, менше споруд, що підточені під індивідуальність, менше ідентичності, бо є якийсь баланс, і як замінити частку української ідентичності іншою — одної просто стане менше.
і от, ми тут, де в історичну споруду пхають аптеку з червоною вивіскою, бо ну а чом би й ні, споруда була й буде, а аптеку треба.
і от ми тут, де торговий дім стоїть запустілий, і от ми тут, де право на бодай ПАМ'ЯТНУ ТАБЛИЧКУ Шевельову треба було виборювати, а тоє само право на відсутність пам'ятника жукову було під питанням.
і от, ми тут, де коли обділяють твоє місто його історичною тяглістю, то ти не відчуваєш це особистим ураженням гідности, бо ти його із собою не асоціюєш.
і от, ми тут, де ти не борониш своє хоча б вербально.
