Пам’ятаємо, не пробачимо

Оригінально публікація на ЖЖ від 02.03.2021.

1 березня 2014 року російські засланці захоплили Харківську ОДА .

Того горезвісного дня я на власні очі побачив увесь той навезений тлум, що курсував по середмістю у незмозі відрізнити театри від адміністративних будівель, чув гомін із чужинським акцентом. Я зупинився під Кобзарем. Неподалік монументу Шевченкові ридала дівчина — була переконана, що під час штурму ХОДА загинув її друг. Згодом, на щастя, стало відомо, що жоден із побитих не помер. Повз мене проходили озброєні палицями і битками юрби. «Сколько время? По-нашему семь» — перекинулися між собою молодики у смугастих стрічках. Була п’ята година зимового часу за Києвом. А от у Москві, котра тоді жила за цілорічним літнім, — дійсно вже сьома.

І це був Харків, у якому тільки-но, 22 лютого, багатотисячним мітингом харків’яни зірвали сепаратистський з’їзд, злякали особисто Януковича, який засів у заміському готелі «Суперіор». І ось за тиждень Росія втопила місто в своєму бидлі — везла звідусіль: і з сусіднього Бєлгорода, і з далекої Вологди, — та хвиля відхлинула наступного ж дня. Місто і країна встояли. Кремль прорахувався: можливо прислати москвича підняти російський прапор над державою адміністрацією, але втримувати той прапор потрібні місцеві, а місцевих дурнів, на щастя, забракло.

Дурні, звісно, були. Саме вони, вже ізольовані від Росії, вчинили квітневий заключний акорд. І тоді всі побачили невідповідність цієї «сили» масштабові міста-мільйонника, а тим паче масштабові української держави.