Коли Маруся йде до школи сама, то вона оминає залізничну колію, чимчикує в обхід. Це 40 хвилин пішки. Навколо багато цікавого, тому, буває, що дорога займає цілу годину.
Ось біля свого будинку грає на скрипці молодий музика.
А поряд чоловік продає морозиво. Маруся його знає. Той живе по сусідству. Він сам виготовляє морозиво. Завантажує його на візочок та везе на людну вулицю Плеханівську. Тут продає всім охочим.
Морозиво виглядає так: на одну вафлю кладуть кружечок морозива і зверху придавлюють іншою вафелькою. Тримай так, щоб не вислизнуло. А одного разу морозиво все ж таки в Марусі впало прямо на землю. У руці залишилися самі вафлі. Дівчині шкода, а Павлусеві смішно.
Ех, смакота те морозиво! Жаль, що рідко коли можна собі дозволити!
Порозглядавши все це, Маруся нарешті збігає з мосту. Ще 5 хвилин — і вже буде у школі. На зустріч біжить однокласниця Роза Пільдуш.
— Маруся, вже час? — Розка ховає пачки цигарок.
Щойно вона кричала:
«Есть заначка,
рубель пачка!»
Роза торгує цигарками неподалік від входу на завод. Живе поруч: через дорогу похила хатка. Зараз вона збере свій нехитрий скарб, забіжить додому, ухопить портфель — і до школи.
На день Червоної Армії клас вишиковують у колону і ведуть у 69 полк. Там обов'язкове частування. 69 полк шефствує* над Марусиною школою. Усі дружно аплодують, коли вчителька природознавства відплясує гопак з одним військовим.
* Шефство — явище за часи СРСР. Одна трудова організація (підприємство, військова частина) брала на себе відповідальність за іншу — школу, колгосп і т. ін. “Шефи” організовували для «підшефних» культурні заходи, допомагали з ремонтом і т.ін.
Маруся товаришує з Нюрою Батий. А взагалі Марусі легше з хлопцями. Мабуть, тому, що в неї старший брат. Хоча з Павлом вона часто свариться. У Марусі довгі нігті й вона іноді запускає їх в брата. Одного разу Павло помстився: поки сестра спала, він зрізав їй нігті.
І взагалі Павлуся люблять більше, ніж Марусю. Він первенець. Хворіє весь час. Його жаліють. Коли щось дуже небезпечне, Маруся (сама) їде до бабусі в село. Чого тільки в брата не було — тиф, скарлатина. Через хворобу він пішов до школи в 9 років, а потім ще залишився в першому класі на другий рік. Знову через хворобу.
Павлусь вигадав і тепер майструє якусь складну систему, нібито телефон, між будинком та сараєм. Бере в матері пусті котушки від ниток, пригвинчує до стін і протягує між ними провід. Мріє налагодити зв'язок між будинком та сараєм.
Половина родичів батька з матір'ю проживає в селі. Ніяких телефонів і близько немає. Вся інформація поступає через «поїзників». «Поїзники» — це люди, які живуть у селі й кожного дня їздять до міста на роботу. В електричці один такий «поїзник» передає потрібну інформацію іншому, той переказує третьому, а, при необхідності, і четвертому, котрий уже передає адресатові. Ланцюжок довгий, але все точно і вчасно. Все одно, що подзвонити.
