Сандра Ґрімм “Непосида Кноп. Книга 1. Пригоди в Маленькому лісі”
Ми тут з дітьми казки Сашка Лірника нещодавно читали. Я переглядала його інтерв*ю й за таке зачепилася: “А щодо дитячих книжок, то я не можу назвати автора, який гарно пише. Вони переважно сюсі-пусі, білочки, зайчики, котики, жучки для малюсіньких”. Так це про Сандру Ґрімм! Вона автор 200 книжок для дітей. Але просто неймовірні сюсі-пусі, патока ллється зі сторінок. Після перших сторінок у роті починає в*язнути. Зацінити можна на скрінах. Ілюстрацію також “доставляют”.
Отже, є істотка Кноп. У всіх істоток повинен бути талант (тут дуже толерантно, обережно, щадливо. Хоч прати, хоч пироги пекти. Всі рівні. Всі радіють. Ні в кого ніяких рефлексій. У Кнопа нічого не виходить, багато шкоди він приносить, хоча й не спеціально, але всі весело, підтримуючи сміються. Тут мені пригадується серія із “Скали фреглів”, в якій Уемблі шукав свій талант. Наскільки талановитіше в “Скалі”!). А у Кнопа таланта немає, не виявляється. Але ніхто не засмучений. Кноп не турбується, батьки підтримують, однокласники закидають “Ти молодець!”, “В тебе все вийде!” Мармелад на мармеладі. Й тут стає страшне — ураган. Правда, цей ураган нічого важливого для сюжету не дав, але ладно. У пошуках таланту Кноп відправляється до Зимового села разом зі своєю подружкою Лізбет й двома тваринками-помічниками. Йдуть-йдуть, нічого особливо-пригодницького. Я б, на місці дитини, вже б заснула від нудьги. Одна тваринка, Жабка, така талановита, так допомагає, що взагалі питання, навіщо все інше, вона всі питання може сама вирішити. Жителі Зимового села зустрічають Кнопа на площі й вітають як один: “ласкаво просимо!” “ми раді” й тому подібне. Зворушення та розчулення в одному флаконі. В цьому селі Кноп знову не знаходить свого таланту. Взагалі ці пошуки якісь рандомні. Але Кноп все одно не журиться.
Й далі все таке ж однакове. Ось є істотка, в якої талант — знаходження корисних каменів. Але золото їй не треба. Навіщо воно? Корисніше знайти сіль. Й начебто все ж правильно. Але воно так прісно й очевидно.
І який же талант в Кнопа?Він всю книгу балакав з тваринами й лише у самому кінці зрозумів, що вміє балакати з тваринами! Опа-на, відкриття!
Так, тут є шлях героя. Але це все одно, що прочитати Гобіта, в якому гноми відправляються до дракона, щоб із вдячністю дати йому ще золота. Дорогою їм допомагають гобліни та тролі. А Горлум сам віддає кільце гобітові й бажає доброї дороги.
Ну й з гумором, як завжди у таких книгах, проблемка. Герої весь час сміються, але немає нічого смішного для читача. Тобто, можливо, весело героям, але це їх жарти та настрій, він не передається читачеві.
В кінці, коли автору вже було зовсім складно вигадати, як викручуватися героям далі, з*явився рояль в кущах — велетень.
Я розумію, що на кожний товар свій покупець. Нічого поганого не станеться, якщо дитина раз таке прочитає, але складати бібліотеку виключно з такого не дуже гарна ідея. Просто тому навіть, що це не література. Кожна людина із середніми здібностями подібне може вигадати. В чому сенс?
Я в читацьких групах понад 20 років. Останні років 5-7 із рекомендацій майже пропали мумі-тролі, Гаррі Поттер, навіть Ліндгрен мало. Шукають книги, в яких важливі сенси, позитивне/навчальне/мотивуюче.
Мабуть, річ у тому, що ми у 21 столітті геть виписалися. Й чомусь (чому? Не можу відповісти на це питання) повертається мода на душещемне, як це було на початку дитячої літератури у 19 ст.
Подібна література це про користь-користь-користь для дитинки. Річ у тім, що художня література це не про користь. Може бути навіть про шкоду (хлопці, начитавшись про пригоди в далекій Америці, збігали туди, щоб стати вождями індійців, а дівчата чекали свого принца з туфелькою), може бути про розвагу й, зрідка, про користь.
