Я регулярно порушую питання: чому література перестала сприйматися як мистецтво? Чому настільки активно йде спрощення текстів, навіть у дитячій літературі? І одну з причин такого явища я зараз назву та звинувачу американську освітню систему.
У США практикують поділ книг за лексичним рівнем, що давно викликало в мене подив. Я ніколи глибоко не вивчала це питання, лише натрапляла на згадки на сайтах або чула від учнів. І от в одній дискусії з’явилося знайоме поняття — Lexile.
За даними англійської Вікіпедії: “Lexile Framework for Reading — це освітній інструмент, який використовується у Сполучених Штатах і застосовує показник під назвою «лексайл» (Lexile) для відповідності читачів до текстових ресурсів, таких як книги та статті. Читачам і текстам присвоюється оцінка за шкалою Lexile: нижчі значення означають тексти, які легше читаються, і нижчий рівень читання в читача.
Оцінка Lexile присвоюється на основі окремих слів і довжини речень, а не якісного аналізу змісту. Таким чином, оцінки Lexile не відображають багато рівнів змісту тексту або зрілість матеріалу.
Загальнодержавні освітні стандарти США Common Core рекомендують використовувати альтернативні якісні методи для відбору книг для учнів 6-го класу й старших.
У США показники Lexile щорічно повідомляються на основі освітніх програм і оцінювання. За даними компанії LightSail Education, близько половини учнів з 3 по 12 клас щороку отримують оцінку Lexile”.
Цей підхід, створений у 1989 році компанією MetaMetrics, широко впроваджено в американських школах. Є купа сайтів з рекомендованими книжками за рівнями.
Видно, цей поділ літератури на рівні підхопили й в нас. Причому у формі “чув дзвін та не знає звідкіля він”.
У чому проблема Lexile? Оцінка Lexile не враховує емоційної, моральної, художньої складності тексту. Наприклад, роман "Повелитель мух" може мати нижчий Lexile-рівень, ніж енциклопедія про жаб, бо в ньому коротші речення, простіші слова — хоча зміст твору набагато глибший і важчий для сприйняття. Це — головний предмет критики. Так, у журналі The Atlantic була опублікована стаття «The Problem With Reading Levels», де автори зауважують, що надмірна залежність від таких систем обмежує дітей у доступі до багатої, змістовної літератури. Тексти починають обирати не тому, що вони цікаві чи корисні, а тому що "підходять за рівнем".
Але головне для мене це: критики вказують, що система Lexile призводить до «розрізання» літератури на технічні частини, відриваючи текст від його змісту, стилю, підтексту й інтелектуального виклику. Й тут варто згадати так зване функціональне читання, яке дуже зараз пропагується й саме його перевіряє PISA.
Мій особистий досвід, навпаки, говорить про здатність дітей сприймати складний текст, якщо їм надати контекст або пояснення. Ми, наприклад, читали з 4-річною дитиною казку братів Грімм «Три пряхи» — складну, з ткацькою термінологією, старими сюжетами. Було видно, що дитині важко уявити процес. Але учениця сама сказала: «Ти читай, а я тебе перепитаю». І ми прочитали. І вона зрозуміла. Я не бачу сенсу уникати складних текстів заради формального «відповідного рівня».
І ще один момент. У дискусіях звучала думка, мовляв, «чим складніше увійти в читання, тим важче потім підійматися». Тобто не треба починати зі складного. Але саме для цього й існує навчання, супровід, контекст. Ідея функціонального читання мені близька, але невже його не можна розвивати на уроках біології, історії, географії? Навіщо заради цього викреслювати художню літературу, спрощувати, обрубувати живий текст? Мені було страшно читати погляд вчителя, орієнтованого на американську систему читання, коли вона вимірює книжки про Гаррі Поттера — “з 650 по 870 по lexile” або каже, що “література — вид мистецтва, будь-яке мистецтво вимагає часу для переведення почуттів у думки, це потребує часу на роздуми. Шкільні курси на це більше не розраховані”.
Система Lexile (мабуть, є інші подібні системи) — інструменти, а не універсальні відповіді. Вони мають сенс, коли застосовуються зі здоровим глуздом. Але коли вони починають витісняти справжню літературу з життя дітей — ми отримуємо не грамотного читача, а функціонального користувача мови, що не має уявлення, що таке літературна глибина, метафора, підтекст, краса стилю.
І, можливо, саме тут і починається занепад літератури як мистецтва.
