Це вже доволі стара історія, стара і мабуть не сильно особлива для більшості, хоча для мене вона була саме такою. Це було коротеньке побачення з малознайомою, але особливою для мене дівчиною. Ми сиділи в цьому ж кафе, на цьому ж місці… і перебуваючи тут, і тепер… я бачу її образ прямо перед собою.
Бачу її милу посмішку, бачу як вона вдавано ображається і непідробно турбується про мене. Пригадую, як звичайні дотики рук та обійми набували такої інтимності, що при згадці перехоплювали подих…
— Ти завжди все так романтизуєш? — з усмішкою запитав друг, та я його проігнорував.
Відмахуючись від трішки набридливого приятеля, інсайтом в моїх думках пронеслися рядки одного старого вірша.
А за вікном мів сніг, тихий та спокійний,
Він холодом збивав думки, заморожував свідомість.
Такий жаданий крок у порожнечу...
Його блокують тихі, одинокі очі і так нестерпно заставляють жити.
“Чому я це згадав? Точно.. тоді ж і мів сніг, це навіть кумедно і..”.
— Я відтворюю ті події в своїй голові і це було чудово, але ще чомусь.. сумно? Думаю цей сум не пов'язаний з нею, просто мені, в цілому, було сумно.
— Це просто припущення, але, чи не шукав ти в тих стосунках вирішення своїх проблем..
— Це не так, я не вимагав від неї нічого!
Співрозмовник зробив ковток чаю щоб зволожити горло.
— Може й так, та ти сподівався що тобі стане легше.
— Але що тут поганого, на неї ж я не впливав?
— Може й так… але в результаті це ж і стало причиною твого розриву з Лізою, чи не так?
Раптом я неначе розрплющив очі. Ще один ковток чаю і я продовжив згадувати.
— А далі… а далі… ми йдемо вечірнім, засніженим містом, довкола немає ні душі, лише ми та автомобілі. Здається тоді сильний снігопад позаганяв людей у свої нірки.
Ми йшли неспішно та безтурботно вели розмови, але щось було не так. Наче на фоні нашого спілкування виднівся якийсь сумний, неприємний епізод. З ним, хвилини мовчання в діалозі хоча й не були незручними, але не були й позитивними. З ним не виходило сконцентруватися один на одному і час-від-часу в розмовах підіймалися дивні теми, такі що псують настрій.
— Гаразд-гаразд, — ввірвався в мій монолог приятель, — як тоді ти себе взагалі почував?
— Може це буде пафосно, але мій настрій можна описати рядками вірша, — легко розсміявся я.
Я з втомою борюся щоденно, мене виснажують думки та образи безпечних днів (минулих вже давно).
А я й надалі так бажаю утекти...
— Якщо так, то можливо ти справді бажав закрити стосунками з нею свої потреби та проблеми.
— Це просто вірш, не перебільшуй.
— Ну гаразд, а чим скінчилося це побачення?
— Чим скінчилося… здається я провів її додому, ми пообіймалися і я пішов в гуртожиток. А потім о п'ятій годині ранку вона написала мені, що не хоче продовжувати стосунки.
Співрозмовник не знав що сказати. Здається, що я його заплутав. Я випив ще трохи чаю, він був просто нескінченним.
— І все-таки, чому?
— Вона сказала, що їй потрібен хтось кого можна використовувати як опору, а я такий ж як і вона, маю купу власних проблем.
Друг допив свій чай, подумав і мовив:
— Чудово!
*** *** ***
А за вікном мів сніг, тихий та спокійний,
Він холодом збивав думки, заморожував свідомість.
Такий жаданий крок у порожнечу...
Його блокують тихі, одинокі очі і так нестерпно заставляють жити.
Я з втомою борюся щоденно, мене виснажують думки та образи безпечних днів (минулих вже давно).
А я й надалі так бажаю утекти...
Я закриваю очі поступово — і більше відчаю не бачу,
Я закриваю вуха, — і тиша знов наповнює свідомість.
Я вириваю серце — я більше не живий.
... лиш тихий сніг спокійно падає на землю.