(за тиждень до початку роботи Лесі над книгою)
– Що ми знову зробили не так? – сива жінка років 50 повернулась до Лесі. Вони сиділи за барним столиком в стилі лофт й дивились крізь панорамне вікно кав’ярні на руду новобудову, яка височилась через дорогу від ТЦ.
– Це не те, що я мала на увазі. Я просто хочу рухатись далі, вперед. Сама, – відповіла дівчина, акцентуючи інтонацією увагу на останньому слові.
– Не час зараз «рухатись вперед», не ті обставини у нас.
– А які у нас обставини? У мене все добре, я здорова… майже здорова, працюю, заробляю, типове життя дорослої людини.
– Ну ти ж знаєш. Не змушуй мене казати це.
– Я нікого не змушую нічого робити, просто намагаюсь донести, що мої обставини дозволяють мені жити самостійно.
– А гроші? Хіба тобі вистачатиме? Ти ж перейшла на половину ставки.
– Якось справлюсь, буду більше працювати поза роботою, та фрілансі, – дівчина подивилась вниз на свої напружені пальці, якими охопила коліна. Розпрямила долоні. Видихнула. – Мам, все буде добре, прорвусь якось, завжди проривалась, не хвилюйся.
Тетяна Пилипівна з недовірою подивилась на доньку крізь товсту лінзу вузеньких окулярів. Шкіра худорлявого обличчя була ніби стягнута до вух, біля яких пролягли глибокі зморшки. На відміну від доньки вона робила макіяж. Втім, він був ледь помітним. Її сиве волосся під каре сховалось в горловину темно-сірого вовняного светра з дещо розтягнутими запраними рукавами. Сьогодні вона вдягнула його вперше.
– Справа не в вас, а в тому районі, в тій квартирі, мені там погано, я відчуваю себе ніби відстороненою від світу, втомленою, я не можу там нічим займатись, мені постійно хочеться спати. Думаю, ще трохи та у мене знову може початись депресія.
– Порадься про це з лікарем, або запишись до психолога.
– Не буду я ні з ким радитись, що мені лікар скаже? Це не у хворобах справа, а в місці, не в вас, правда, не засмучуйся. Той район з мене ніби енергію тягне, почуваюсь напівживою. А як я напівжива зможу зробити нас мільйонерам та купити квартиру в тому гарному домі, еге ж? – дівчина схиливши голову до плеча з веселим усміхом подивилась на матір і очима показала на новобудову у вікні.
– Навіщо тобі бути мільйонеркою, просто працюй спокійно і все, – пробурчала в горловину свого светра Тетяна Пилипівна.
– Я подумаю. Хочу тістечко взяти, ти будеш?
– Залишиш мені від свого шматочок.
– Добре.
******
– Знову світла не було, світлофор не працював. Ми як біля військової частини повернули, так і пропало певно. Бо на зупинці, на Заболотного було, – сказала Лесик, вішаючи куртку на плечики.
– От ви гульони.
– На відміну від тебе, – усміхнулась Тетяна Пилипівна, знімаючи верхній одяг, – ти куди сьогодні ходив, знову тільки за водою?
– Ви поки гуляли я на ринок з’їздив, купив вам сиру, тому не треба мені тут.
– О, це у тої жінки в береті?
– У тої, у тої, страшної.
Тетяна Пилипівна з Віктором Івановичем пішли на кухню роздивлятись сир, а Лесик – до себе в кімнату, двері якої знаходились прямо біля шафи просторої прихожої.
З кухні почулись сварливі нотки «Це не той сир, що я казала», «Я зʼїм! Все тобі не так!». Гупання важких кроків по скрипучій підлозі. Удар дверей батьківської кімнати. «Придурок!»
Закрила хутко свої двері, залізла в ліжко, поставивши ноутбук на зігнуті колінка, відкрила Word, сіла редагувати, витративши на це більше години.
– Зберегти…Надіслати!
Після повторного прочитання рецензія на сольний концерт відомої української стендаперки Поліни Дорошенко здавалась завершеною. Концерт Лесі сподобався, втім вона не була артисткою чи навіть досвідченою глядачкою, щоб спиратись суто на свої враження. Тому і надіслала текст «на перевірку».
Але точно приємно тішила якість фільмування – професійне світло, обробка, композиція кадру, динамічний монтаж – все це було свідченням того, що українська творчість потрохи починає виходити на рівень з американською та європейською. Мрійлива натура дівчини вже потрохи наперед раділа за краян чиї матеріали попадуть на Netflix. «Якщо це і станеться, – думала вона, – то певно з тими, хто вже відомий на момент 2024. Можливо, це навіть буде Поліна Дорошенко. А я тоді точно пишатимусь, що писала рецензію на її концерт».
Вимушена одинокість від роботи з дому часто підштовхувала юнку до роздумів, найчастіше про творчість. Свою. Чужу. Їй подобався процес творчості, розмови про творчість, творчі люди. В епоху споживацтва все це здавалось ковтком, хай і дещо архаїчного для когось, але свіжого для неї повітря. «Створити», «мистецтво», «написати» – ці слова мерехтіли в її очах барвами змістовності життя.
Повідомлення від Павла, колеги по рецензійному цеху, на плечі якого лягала роль «людини з індустрії» та цензора Лесиних рецензій: «Почитаю пізніше і відпишусь, дякую».
Павло часто дякував Лесі. Колись вона навіть подумала, що це його слово-паразит.
«Як твій сьогоднішній концерт?» – написала Павлу, паралельно думаючи чим би зайнятись далі. Сподіватись, що він швидко відповість не варто було. Але на диво відповідь надійшла майже одразу.
«Я не сильно готувався. Але записав, може колись намонтую і викладу. А як твоя робота?»
«Все добре. Це все ще та, про яку я розповідала минулого разу, майже два місяці працюю вже».
Лайк.
За декілька днів до концерту у них сталась розмова, що досі її бентежила, хотілось якось вивести на неї, але виснажена рецензією фантазія не давала жодних ідей. «Ну добре, я трошки потерплю. Захоче – сам повернеться до цієї теми, а як ні – тоді шукатиму момент».
Сьогодні вона буде малювати метелика.
