– Чуєш щось?
– Ні, а ти?
– Здається чую…
– Де?
– Там.
– Там це де?
– Зліва від тебе.
Хлопець увімкнув ліхтар та посвітив ліворуч. Білка блискавично зникла в кущах, налякана неочікуваним світлом.
– Ти впевнена, що це в цій частині парку? Ми вже пів години блукаємо, а якщо спалять? Комендантська ж, не хочеться попастись.
– Ти менше ліхтарем світи та й не спалять.
– Давай ще раз звіримо дані. Що казала та твоя подруга-відьма?
– Казала «шукайте дзюля в парку Леонтовича, коли його ніхто не бачить, він любить хвойні дерева та воду».
– То може це в іншій частині парку?
– Ні, точно тут. Бачиш – вся площа в ялинках – це хвойні, а он фонтан – це вода, ніхто не побачить його коли? Вночі. Де ще в цьому парку вода і сосни в одному місці? Це точно тут. Може біля сцени?
Вони продовжили блукати круглою площею, заглядаючи під кожне дерево й обстежуючи великий, мовчазний фонтан. Парк спав, як і все місто. А от Артем та Софійка полювали на дзюля. Це маленька, за їхніми здогадками, істотка міфологічного походження мала величезне значення для обох.
Роза – подруга Софійчиної родини – була відьмою і неодноразово розповідала Софійці ще з дитинства легенду про дзюля, що мешкає у вінницькому парку Леонтовича. Сама вона його ніколи не бачила, але чула від людей, які теж від когось чули.
Казали, що дзюль цей – дуже добра та мудра істота, яка виконує бажання. Але ховається майстерно.
– Може завтра ще пошукаємо?
– Ні, ти забув? Пізно буде, завтра вже у мене іспит, якщо здам менше, ніж на 4, – халепа, не вийду на стипендію.
– Аа, точно, ви ж раніше нас здаєте.
– Так, тому треба сьогодні. Піймаю…тобто піймаємо дзюля, загадаємо бажання і тоді все буде добре.
– А нагадай чому сама не здасиш, ти ж відмінниця?
– Я з викладачкою ще на початку року посварилась, вона такий жах в лекції по нервовій тканині ліпила – неможливо слухати було, ну я її виправила. А вона певно образилась, почала мені саменькі лише 4 та 3 ставити, хоча я готувалась на 5 з плюсом. З антропології у нас залік, вона приймає. Єдиний шанс витягнути на 4 – магія. А ти що загадати хочеш? Ти ж так і не сказав.
– Таке. Скажу – не здійсниться.
– Я ж сказала!
– У тебе здійсниться.
– Дивна у тебе логіка. Ой, здається щось мерехтить під сценою.
Сцена займала майже третину однієї зі сторін площі. Вона стояла тут постійно, не для прибулих артистів, а для своїх, що вечорами могли влаштувати концерт для тутешніх літніх людей та батьків з дітьми, які прогулювались парком. Тоді вся площа рясніла танцями натовпу та народною музикою.
– Там точно хтось є. Артеме, посвіти.
Почувся шурхіт. Ніби щільна тканина треться об асфальт.
– Це точно дзюль. Я відчуваю, Артеме, це точно він. Полізли.
Пригнувшись та зігнувши ноги в колінах Артем з Софійкою полізли під сцену, в темряву, натхненні ідеєю нарешті знайти дзюля.
– Дзюле, дзюле, виходь, – приговорювала Софійка, – ми до тебе… з миром, лише по бажання, не скривдимо.
– КХЕЕЕЕ. КХЕЕЕ, – почулось в одному з кутів сцени.
– Він там, Артеме! Артеме, посвіти ж!
Артем дістав з кишені ліхтарик. Ввімкнув. І тоді друзі побачили височенну майже у повну висоту сцени груду ганчірʼя.
– Це напевно його схованка, – пошепки сказала Софійка, повернувшись до Артема.
– Напевно.
– Дзюле, дзюле, виходь! – пошепки прокричала Софійка вбік ганчірок.
– КХЕЕЕ. КХЕЕЕ.
Ганчірʼя затряслось.
– Свііітло. Вимкніть світло. Спати. – скрипучий голос, прокрекотав з кутка.
Тремтячою рукою хлопець вимкнув ліхтарик. Настала абсолютна темрява. І тиша. Артем з Софійкою чули лише биття своїх сердець. «Невже знайшли! Невже він справді існує! Моє бажання здійсниться!» – думалось обом.
Пройшла хвилина. Ніхто не ворухнувся.
– Ви-ви-ходь! – знову пошепки прикрикнула Софійка, – ми чекатимемо тебе на лавці. А як не вийдеш – будемо світити та гупотіти, не дамо тобі спати, – і вже до Артема, – пішли Артему, бо мені тут в темряві вже лячно стає.
– Щось пізно тобі залячніло.
Софійка сіла на лавку та сховала долоні в кишеню чорної худі з написом “Directed by Robert B. Weide”. З-під капюшона стирчало коротке біляве волосся, що в місячному освітленні здавалось зовсім прозорим.
Артем стояв та напружено дивився на сцену, що тепер знаходилась справа від них.
Нічого не відбувалось.
Аж раптом…
– КХЕЕЕ.
І знову шурхіт ганчірʼя об асфальт. Шурх-шкреб-шурх.
– Вам чіво маладьож?
– Тю ти, – Софійка вдарила себе долонями по стегнах, – безхатько!
– А ви каво ждалі? Бабая? Нічого гулять дітям в такий час, по домам шуруйте.
– Може й бабая.
– Хе-хе-хе, а встріли Дзюля.
– Що ви сказали?
– Дзюля встріли.
– Де дзюль?
– Я Дзюль.
– Ви дзюль?
– Я Дзюль.
– Ви тут бажання виконуєте?
– Дєвочка, з тобою все нормально? Я тут живу.
– Ви ж сказали, що ви дзюль.
– Я Дзюль Петро Феліксич. Живу під цією сценою скіки себе помню. КХЕЕ.
– Тю. От халепа. Софа, це певно твоя відьма щось наплутала або її джерела. Дуже перепрошуємо шановний Петро Феліксович, що розбудили, ми думали, що дзюль – це магічна істота, яка виконує бажання. От ми й шукали.
– А у вас що бажання є до виконання, маладьож?
– Та яка тепер різниця.
– Ну ви скажіть, може пораду якусь дам, все одно прийшли, вже встрілись. Мене колись називали дуже мудрим.
– Я іспит здати хочу, а там викладачка мене незлюбила.
– А ти з нею говорила?
– Не говорила. Я один раз вже поговорила, поспорила точніше – тепер на трійках сиджу.
– Вибачалась за це?
– Ні.
– Тоді рахуй твоє бажання виконане.
– А як не вибачить?
– Тоді така твоя доля. А ти чого хотів, хлопче?
– Не важливо.
– Кажи, бачиш як я майстерно бажання виконую.
– Моєму бажанню тільки магія допоможе.
– Артеме, мені теж цікаво.
– Та чого ви причепились! Хотів щоб війна скінчилась.
– Тоді б твій батько повернувся? – подивилась на хлопця Софійка.
– Так.
– Сумно, що зараз у вас такі бажання, маладьож. Але тут вже дійсно магія потрібна. Порадою не допоможеш.
– Не допоможеш, – повторив за Петром Феліксовичем Артем.
Артем сів коло Софійки на лавку, мовчки вдивляючись у темряву парку. Слова безхатька зависли в повітрі, як осінній туман, що густо огорнув ніч.
– Може, ми справді просто дурнуваті, – нарешті мовила Софійка, знизуючи плечима. – Шукали якесь диво.
– Чому дурнуваті? – Артем підвів на неї очі. – Це нормально – вірити, що щось більше за нас може допомогти. Просто це "більше" не завжди таке, як ми уявляємо.
Вона кивнула і опустила голову, втупившись у свої кеди.
– Я завтра спробую поговорити з викладачкою перед заліком, – сказала вона тихо. – Як думаєш, це може спрацювати?
– Якщо ти скажеш щиро, що тобі потрібна оцінка для стипендії, – може.
Софійка зітхнула.
– А от твоє бажання… – вона подивилася йому в очі. – Вибач, що була неуважною до твоїх переживань, я не знала їхньої глибини. Хоча ти навіть погодився йти зі мною вночі не знано куди, а після 22 ніколи не виходив. Я навіть не звернула уваги... Але знай, що якщо тобі буде дуже сумно…чи навіть трошки сумно! Ти завжди можеш звернутись до мене за підтримкою. Я не знаю, чи існує магія, здатна завершити війну. Але я вірю, що одному сумувати тяжче, ніж з кимось.
Артем відвів погляд, аби приховати вологу в очах.
– Побачимо, – тільки й сказав він.
Петро Феліксович повернувся під сцену, пробурмотівши щось на кшталт: "Дивні вони тепер, ця маладьож, але з іншого боку – в бідові часи живуть".
Друзі посиділи ще декілька хвилин, підвелися і пішли назад до гуртожитку.
– Але все ж, – усміхнувся Артем, – у нас тепер є знайомий Дзюль. І він, здається, зовсім не проти побалакати з маладьожʼю.
– А раптом, – Софійка підняла пальця догори, – він справжній, але просто замаскувався під безхатька?
Вони обоє розсміялися, і сміх цей, хоч і стишений, лунав між ялинками, огортаючи ніч теплом, яке можуть подарувати одне одному в страшні часи тільки близькі серця.
