“Мати змогу побачити схід сонця - це величезна привілей для сучасної людини”
Небагато хто зараз дійсно проживає ранок. Люди встають о 8/9-ій, коли весь природний світ вже гуде і зайнятий своїми справами. А що ж відбувається о 5/6-ій ранку, коли сонце тільки-тільки піднімається по небосхилу?
Я виходжу з будинку і груди наповнює найсвіжіше повітря за день. Воно ще не просочене викидами автомобілів і з ним справді дихається легше. Наче дощу і не було, проте стоїть запах мокрої трави і асфальту.
На вулиці ще подекуди ранкова димка - то випаровується роса. Звідти і запах!
На кросівки чатує небезпека - будуть мокрі. Та це ж не проблема, коли ти в захопленні красою йдеш до невеликого ставка - на ньому качки влаштували собі сніданок, жаби одружуються, а підступні вужики ще сплять. Краєм ока підмічаєш як то там, то там майнув риб’ячий хвіст - манюньки ніби грають з тобою. Ця гра приваблює чайок, тож хвости мають бути напоготові щоб тікати.
Та найбільше мене сюди тягнуло не за цим. Моя мета - вхопити момент, коли піднімаючись, золотий диск сонця відбивається на воді, роблячи атмосферу довкола цього звичайного ставка неймовірно затишною, майже магічною.
Довкола - ні душі. Я спокійно стою і проживаю момент єднання з природою. Тепле проміння поступово просувається далі, і ось - доходить до мого обличчя. Лоскотно!
Лоскотно і у вухах - від усіх ніби непомітних звуків довкола. Онде кричить фазан, а я ж думала гусь. Та коли повз тебе в кущі пробігає яскравий ком пір’я, розумієш, що гусями і не пахне. Наді мною пролітають чайки і дуже голосно про це заявляють. Жаби так вже буркотять, без перестану. І не зрозуміло, чи співають серенади своїм коханим, чи жаліються на ранніх гостей, які заважають романтичним справам. Десь вдалині щебечуть маленьки пташечки - певно будують плани на день.
Вже треба йти. Шкода лишати таку картину на ставку. Та попереду - не гірша. Адже, йтиму полем, пройду й інший став, пагорби і знов повз мене пробіжать фазани. У полі відчуваєш свободу - тут вітер нічим не обмежений, і добре, що днина тиха. Інакше, заліз би під кофтину і пробрав би до кісточок - ранковий вітер не дуже лагідний.
Йти полем неважко, пагорби хоч і потрапляються де-не-де, але зовсім низенькі, одна тільки назва.
Сьогодні не щастить - жодного зайця чи мишеняти. Вже в самому кінці, там де лінія поля переходить у полосу асфальту і починаються будинки, бачу совенятко. Воно мене запримітило одразу, певно злякалося - полетіло десь за будинки. Дивно - в Хогвартсі сови були більш відкриті до спілкування.
З цією думкою повертаюся додому. Легені ще досі дихають свіжістю — запахом трави, змішаним із ледь вловимим, але таким знайомим болотяним ароматом ставка.
У серці — лише вдячність: світу й будильнику на 5-у за можливість прожити цю магію ранку. Завтра прийду знов!
