Оповідання
То була направду довга ніч. Вона була чорна, як душа антихриста. Чорніша за смолу. І навіть за смолу смоли чорніша. Але вона настала потім. Спершу був вечір, а перед тим був день. Удень молодик задумав навідатись до своїх баби з дідом, бо дуже давно їх не бачив.
- Мало того, - казав він матері, - що приїжджаю раз на кілька тижнів, то до старих навідуюсь раз на пару місяців. Треба піти.
- Правильно, сину, - показово повчальним тоном промовила мати, - піди, бо ніхто до баби з дідом не хоче ходити..
Ожеледь зробила міські хідники непрохідними. Посипати їх сіллю чи піском ніхто не мав наміру. Тож брідці переступали через слизькі ділянки, шукаючи залишки снігу чи поодинокі острівці болота, що виринали з-під снігового покриву, мов проліски – перші, болотяні проліски. Місто покрила суцільна сірість. Од небес до землі стелився сивий туман. Авта, яких у Бродах аж надто багато, прорізали його своїми жовтими, білими, блакитними фарами. За фасадами кам’яниць на Райківці ховалися вічно налякані голуби, тулячись одне до одного, воркуючи стару-престару пісню – журну пісню їхнього голубиного народу.
Увечері туман розсіявся. Молодик вийшов із дому і покрокував до баби. По дорозі вступив до супермаркету й придбав печива до чаю. Вулиця Хроновича. Старий австрійський дім навпроти дитячого майданчика. Тут минуло його дитинство – якщо не все, то добра його частина. У дворі собака на прив’язі як завжди зустрів молодика схвильованим гавкотом. Крізь шати темряви він зміг розгледіти залишки пісочниці, у якій, будучи малим, грався, уявляючи себе капітаном корабля, штурвалом якого слугував дерев’яний стовпець. Онде він, досі стоїть. Молодик поклав на нього руки і чомусь спробував прокрутити його у землі, хоча він був надійно вкопаний і не поворухнувся ні на градус, як і п’ятнадцять років тому.
Двері помешкання були як завжди незамкненими. У хаті на повен звук бубнів телевізор. Дід слухав про політику та спорт, хоча і зі слухом і з зором у нього вже давно були проблеми. Він виглядав старим-престарим, хоча не мав ні бороди, ні щетини – все виголив. Бабця натомість – маленька та шустра. Рух, завжди вона казала, це секрет її довголіття. Обом було вже далеко за вісімдесят. Обидва колишні вчителі. Разом вони були вже понад шістдесят років.
- Заходь! – радісно закликала бабця, побачивши внука. – Можеш не роззуватись. Ти ж знаєш: у баби можна не роззуватись..
Та молодик таки роззувся. Виклав гостинці на кухонний стіл. До кухні заразом зайшов дід. Молодик глянув на них обох – і його простромила думка: вони постаріли, дуже сильно постаріли.. Клацнув чайник. До горнятка полився запашний кип’яток. Покотилась розмова. Вечір за вікном густішав. Подвір’я було майже невидиме – все заступив чи то туман, чи то повсюдний і безликий морок часу, що завжди обплітає діалоги старих і молодих. Окрім двох голосів – старого, ледь розтягнутого, стишеного, та молодого, дзвінкого, але з нотками тривожности – у квартирі більше не лунав жоден звук. Дід задрімав. І коли розмова на мить вщухала, в хаті западало повне безгоміння.
- Господи, яка тиша! – сказав молодик.
- Як на тому світі, - відповіла бабуся.
- Думаю, там досить гамірно.
- Поживем, - бабця при цьому слові стиснула кулак перед онуком, демонструючи якийсь жест, - побачим.
За столом, де вони сиділи, ще якихось десять років тому молодик виконував домашнє після школи. Обідав – перше і друге. Запивав усе це духмяним чаєм із шипшини, яку бабця збирала в полі за містом, коли вирушала порпатися на дачі. За цим столом було пролито чимало сліз над математикою. За цим столом писалися твори з української мови. Під пергаментною стелею десь, може, й досі ховаються залишки тих недавніх, назавжди відбулих часів. Для хлопця все це мало якийсь ледь не містичний сенс.
- Слухай, - казав молодик, - тільки не про політику.. Я і так завжди про неї тараторю. Ліпше розкажи мені щось із минулого.
- З минулого хочеш? Ну, я приїхала в Броди 1946-го року…
Молодик полюбляв переслуховувати ті самі історії по кількадесят разів. Для нього то була терапія вникання у тканину свого роду. Він насичувався словами, немов нектаром, і ставав од того дужчим.
По горищу бігали гризуни в пошуках поживи. А під підлогою ховалися чиїсь ледь примружені очі, спостерігаючи за обома співбесідниками. З-під розжареної батареї війнуло теплом. А з тріщини у стелі спустилася цівка прохолоди й заполонила на якусь мить кухню. Запахло грибком.
- То що ти плануєш? – спитала бабуся.
- Поки школа – діватись нема куди. Та й не скажу, що мені там зле.
- Я завжди казала: школа – то твоє. Продовжуєш славетну бабину й дідову традицію. Молодець!
Бабця заусміхалася. Вона щиро пишалася своїм онуком, хоч той і не був зразковим, зрідка заходив до неї і майже ніколи не помагав по господарству. Та хіба лише за те бабці люблять онуків?
Через дві години онук уже збирався. Попрощавшись із бабусею та дідом, вийшов у двір. Краєм ока зиркнув на припнутого біля хати пса – Бобика. Той надалі лаяв безперестанку. Очі в нього блистіли у темряві. Поруч із псом шугнув згусток пітьми – бабина кицька. Дорога додому була близькою. Потрібно було перейти кілька центральних вулиць. Молодь виповзала надвір – саме час було гуляти. Небом пливли поодинокі хмари.
У скверику перед своїм будинком молодик зупинився. Він глянув угору на крони дерев, що на тлі нічного неба утворювали чудернацьку сітку, неначе сплетену химерним павуком. Раптово звідусіль позникало світло, і молодикові здалося, що то повернулись відключення електроенергії. Стало так темно, що й дороги було годі розібрати. Ліхтарик на телефоні освітлював лише кілька перших метрів. Дехто з людей ішов навпомацки і час од часу вдарявся об молодика. Він уже мав би вийти зі скверу, та дорога ніяк не закінчувалась. А люди без ліхтариків і надалі продовжували йти повз хлопця. Так тривало кілька хвилин, аж допоки молодик не вирішив направити ліхтарика на одного зі своїх попутників. То був чоловік із цапиною борідкою. Хлопець вирішив простежити за ним, та коли пройшов кількадесят метрів, неочікувано опинився біля свого під’їзду. Світло повернулось. Хлопчина зайшов до квартири. Мама дивилася серіал. Із кухні пахло вечерею.
Уночі йому снилися дивацтва. Він знову блукав сквериком, що біля будинку, і розмовляв з деревами. Під вікном у той час пропливала якась тінь – чи то птаха, чи ще якоїсь мари. Усі Броди заполонили вони – тіні останньої зимової ночі, що вирушали німою ордою на північ, у ліси. Йшли довго, не оминаючи жодної хати. Й аж допоки остання з них не покинула місто, світанок не настав.
23.03.2025
