*Примітка: всі збіги з реальними людьми - випадковість і не більше.
Сонце розпрямляло свої пасма над затуманеною землею. Зі сходу їх затуляли щити бурих хмар, що вістували затяжні осінні дощі. Холоділо. Люди провінційно метушилися вулицями, провінційно несли харчі із базару додому, провінційно готували суботню поживу і провінційно її споживали. Так усе тут відбувалося – метушня неквапна, їжа стримано смачна, вулиці вузькі, проте достатньо місткі, щоб ними могли водночас пересуватися і автомобілі і люди.
Левко прокинувся із легким бодунцем. Голова потріскувала від учорашнього пива, думки в ній хаотично роїлися, неначе бджоли над охопленим полум’ям вуликом. Хлопець ненавидів цей стан, але що поробиш? Традиція питущих у Бродах – давня і невмируща. І не конче бути професійним брідським пияком, щоб цю традицію шанувати і любити. Пили всі. П’ють усі. А коли не п’ють, то попивають. Бо без цього нікуди – ні кроку з хати, ні метра в путь.
Вмитися, почистити зуби, заварити кави – всі ці ритуали Левко виконував «на автоматі», майже як вечірню молитву своєму рок-н-рольному Богу. Чим нині зайнятися? До Львова він вирушить аж після обіду. Доти має час на себе – щось пописати, щось прочитати чи просто поклеїти дурня, пороздивлятися, як світло розливається кімнатними стінами, як неквапно і легко перекочуються хмари затяжною блакиттю високого осіннього неба. Думками Лев раз-по-раз вертався до Катерини, а згодом до Підкаменя – вічного і загадкового, оповитого легендами, як неодноразово висловлювався Степан Володимирович. Мати Левка у той час була на роботі. Неділю вона завше просиджувала в музеї, очікуючи дивакуватих (інакших не бувало) туристів. У шпарині побіля директорського кабінету дрімав Вацлав Жевуський. У скрині в центральній залі спав Борис Возницький. У каварні поруч із музеєм посьорбував каву відвічний сновида — Іван Труш. Віз життя котився.
За містом їхав на велосипеді Наум Кауфман. Його шлях пролягав між сіл Гаї-Дітковецькі та Гаї-Левʼятинські до старого імперського прикордоння на межі Львівської та Рівененської областей. Основна його мета була піднятися на гору Цимбал і відпочити. Пороззирати простір довкола. Поміркувати про своє. Кауфман обожнював такі самітницькі вилазки. Іноді здійснював їх пішки, а часом, як тепер, велосипедом. Пейзажі потроху змінювались. Села плавно перетікали в поля, поля — у низькогірну місцевість, у неозорі подільські краєвиди, що майже не змінилися від часів, коли вся ця земля була поділена між двома імперіями. Кауфман підʼїхав до підніжжя гори, залишив ровера в кущах, а сам почав підніматись. Підйом був пологим. Свої останні дні доживали осінні трави. Ще трохи — і не стане їх, укриються вони товстою сніговою ковдрою, а вже на весну з-під їхніх висохлих тіл пробʼються свіжі паростки. Наум видерся на гору, скинув рюкзака й присів на холодну землю. Що за край! Біля небосхилу рисуються зелені лінії хвойних лісів, а поміж них, бува, трапляється якесь село. Трохи ближче видно контури Бродів: біліють Казарми, у вдолинку між околиць сховалось попелясте середмістя, а з-над усього цього масиву гостровехим шпилем випинається телевізійна вежа. Далі — зелені озерця заміських насаджень, що їх уже помережано осінньою жовтизною. Краєвид змінюється біля боратинського лісу. Ландшафт стрімко йде догори — тут починається Поділля. Наум чудово знав цю місцевість. Тут минуло його дитинство, а роки краєзнавчих експедицій зробили його чи не найкращим знавцем цього тихого, дивного краю. Історик пив пиво і замислено вдивлявся в далечінь. Вітер задував з боку Волині, несучи зі собою дощ. Та навіть коли той пустився, заливши собою всі поля та ліси, перетворивши глиняні, подекуди вапнякові стежки в непрохідне місиво, Наум не став кудись тікати. Він знав, що поблизу є закинута деревʼяна хатина, в якій колись тримали інвентар колгоспні фермери. Кауфман перетягнув туди велосипед і заховався сам. Дощ не припинявся до самого вечора, а Наумові думки зʼєдналися із ним у єдиній симфонії. Він дістав записника й почав накидувати контури майбутньої пісні. А, може, чого іншого — хто зна... Цікава душа, той Наум Кауфман. Брідський історик, галицько-волинський альтернативний рокер.
Коли стемніло, він вʼїхав у залите дощем місто. Глибокі калюжі нагадували брудні океани, по яких снували авта, утворюючи цунамі, якими забризкували узбіччя і випадкових перехожих. З довгої вулиці 22 січня, що колись слугувала шляхом між підміським селом — Старими Бродами, та власне містом — Бродами, Наум звернув у бік майже безлюдної Райківки. Ще працювала кавʼярня «Рогатка», освітлена тьмяно-жовтими ліхтариками знадвору. Світло стелилось уздовж дороги, западало в калабані та з дощівкою неслося в переповнені каналізаційні люки. Якісь молоді люди неквапом пили каву й теревенили всередині кавʼярні, звідки лунав спокійний провінційний джаз. Кауфман, хоч не любив джазу та кавʼярень, зупинився. Його чомусь привабила ця картина. Щось у ній було непідробне, щось, чого бути не могло, а воно є. Завтра буде такий же вечір і можливо, що все ті ж люди сидітимуть тут і слухатимуть джаз. Та він уже не буде схожий на попередній. У ньому не буде того ж дощу, тих же усмішок, тієї ж повільної розмови. Все це зникне вночі і ніколи більше не повториться, не набуде ритму цього вечора, натомість буде іншим. Можливо, Наум лише фіксував мить. Для нього це мало велике, фундаментальне значення.
Кауфман приїхав додому. Поставивши ровера в комору, чоловік оглянув затемнене подвірʼя. Дощ скрапував поміж гілля кущів, стікав шерхлими стовбурами дерев і розчинявся в землі, глухо тарабанив об віконні шиби, заповнював вулиці всюдисущим духом осінньої вологи. Окрім дощу нічого не було чути. Здавалося, ця стихія навіки поглинула світ. Чоловіка мучило тривожне передчуття. «Щось точно має статися», - з цією думкою він покрокував до входу в квартиру, де на нього чекала родина.
Броди пірнули в сон. У верховітті дерев на Райківці тулилися одне до одного пташки, та коли збагнули, що промокнуть і промерзнуть насмерть, почали шукати притулку на даху будівлі колишнього Празького банку, де нині розташована поліція. Старий безхатько Федір, що в ту мить тулився під сходами годинникового павільйону до ще цілком справного обігрівача, знайденого на смітнику, бачив, як крихітні тільця птахів залітають крізь вузьку щілину під дахом Празького банку на горище, де було значно сухіше. Аби не покидати обігрівач, який він завбачливо ввімкнув у розетку в підвалі павільйону, домовившись із власником про таку вигоду, він підсунувся трохи ближче до вулиці. Птахи все залітали й залітали, утворюючи у нічному небі химерну чорну шеренгу. Знизу курило кілька поліцейських, які теж спостерігали за цим видивом. Федір і собі дістав цигарку. Чомусь він звеселів і на душі йому стало легко, як ніколи доти. Затягнувся важким димом, що аж у голову вдарило. Раптом годинникова вежа, яку брідці називають «Біг Бен», сколихнулась коротким переливом звуків, що означав, що на годиннику вже північ. «Спати пора», - подумав Федір і викинув недопалок кудись у темінь. Безхатько поліз у підвал, підкрутив обігрівача і невдовзі так заснув.
Центральна вулиця Золота спустіла. У пригаслому світлі ліхтарів спали пси-приблуди, марячи незбагненними для нас, людей, снами. У вітринах магазинів клубочилися тіні, що проростали з-під землі волохатими згустками темряви, а по тому витали над вулицею, розкидуючи по вікнах і димарях сновидіння. Ті сновидіння оберталися кошмарами — такими дикими, затяжними, а водночас ні на що не схожими, що вже не один намагався розгадати їхню природу. Старі австрійські будинки по обидва боки вулиці понуро дивилися одне на одного, неначе розмовляли між собою, раз-по-раз здригаючись од дивної вібрації, що доносилась через землю.
На сусідній вулиці вітер розхитував розлогі дерева, скидуючи із гілля залишки жовтого листу. Здалеку їхні розгойдані в танку із вітром крона нагадували диявольську карусель, що врізнобіч розкидує своїх мертвих пожовклих дітей. Цей танок проливався тінями крізь вітражі храму Чесного Хреста, і щось позаземне у той час блукало цим старим польським костелом. Богомази сумовито споглядали за тим, як по храму перекочуються тіні впереміш зі світлом вуличних ліхтарень. Високо під стелею лунала скрипка, потім було чутно стукіт кінських підков, а недовзі у божницю вʼїхав кремезний бородатий вершник із шаблею, почепленою за пояс. Станіслав Конєцпольський зупинився біля вівтаря, оглянув усе довкола, пригладив бороду, вклякнув і перехрестився. Його кінь вірно чекав господаря поруч. Чи не щоночі Конєцпольський навідувався сюди, щоб помолитись і пригадати часи своєї колишньої слави. Після молитви він сідав на одну із лавиць і довго гладив свого коня, поки не засинав. Та вже надранок його душа вивітрювалась, залишаючи по собі тільки легесенький протяг, як і всі інші душі, що мешкали в Бродах, але бажали залишатись затаєними.
