Дружба по-сковородинівськи (за листами Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського)
Наприкінці липня у світі відзначають Міжнародний день дружби. Із цієї нагоди до вашої уваги добірка «кучерявих» звертань українського мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди в листах до його учня й приятеля Михайла Ковалинського.
Філософ познайомився зі своїм першим майбутнім біографом навесні 1762 року, коли той був студентом класу богослів’я Харківського колегіуму, найпередовішого тоді навчального закладу в усій Україні. Зокрема, приїхавши на кілька тижнів до Харкова, Сковорода довідався від знайомого протоієрея Петра Ковалинського про його талановитого небожа Михайла та спеціально подався до колегіуму, щоб познайомитися з ним. Юнак одразу припав йому до душі, і тільки через те Сковорода погодився на повторну пропозицію єпископа Йоасафа Миткевича викладати в закладі, з якого був звільнився двома роками раніше. Дружба Сковороди з Ковалинським, їхній «духовний роман», те, що стародавні греки називали «philia», протривав кілька десятиліть — до самої смерті філософа.
У листах Сковороди до Ковалинського можна помітити, яку щиру приязнь почував педагог до свого учня, якого вважав найдорожчим своїм другом, та як дбав про його добробут. Осьо перелік сердечних звертань філософа до друга:
мій скарбе
мій найдорожчий друже
найприємніший з усіх юначе
моя [єдина] радосте
найжаданіший товаришу
моя душе
сило занять моїх, найсолодший [ім’я у кличному відмінку]
вельми дорога мені голово
товаришу, дорожчий мені із усіх найдорожчих
найдорожча мені істото, наймиліший [ім’я у кличному відмінку]
наймиліший друже
мій брате
найжаданіший брате во Христі
найдорожчий із найдорожчих, найсолодший [ім’я у кличному відмінку]
найдорогоцінніший друже
найдорожча [мені] душе
утіхо в турботах моїх
найлюбіший з усіх друже
турбото й утіхо душі моєї, найдорогоцінніший [ім’я у кличному відмінку]
найдоброзичливіша істото, мій [ім’я у кличному відмінку]
люба моя цикадо й найдорожча мурашко
найдорожчий юначе, мій [ім’я у кличному відмінку]
любий мій
щирий друже
А як звертаєтеся до своїх найближчих друзів ви? :)
Загалом збереглося 79 листів Григорія Савича до свого учня і друга Михайла та шість листів того до свого духовного наставника. Зокрема, листи, написані до учня в 1762–1764 роках, є своєрідною збіркою поглядів Сковороди на шляхи вдосконалення та розвитку людини й особистості. Ковалинському Сковорода присвятив і низку своїх трактатів та діалогів: «Асхань» (початок 1770-х), «Разглагол о древнем мірѣ» (1772), «Жена Лотова» (1780), «Брань архистратига Михаила со Сатаною» (1783), «Потоп зміин» (1791). Хоча Ковалинський, як згадував його праправнук по материнській лінії поет-символіст Сергій Соловйов, «був близький до Потьомкіна, обертався в колі вихованців “Енциклопедії” Дідро, ба навіть їздив у Ферней до Вольтера, його погляди перебували цілком під впливом Сковороди...».
Майже всі листи Сковороди до Михайла Ковалинського написано впродовж 1762–1764 років. Їхню левову частку Ковалинський перегодом оправив у зошит разом з автографами поезій та деякими іншими матеріалами свого вчителя. Нині цей зошит зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (ф. 86, № 24). Більшість листів до Михайла Ковалинського було вперше опубліковано в харківському виданні творів Сковороди 1894 року.
Лист Г.С. Сковороди до М.І. Ковалинського № 74, Харків, липень — серпень 1765 р.:
Здрастуй, мій скарбе!
Найдорогоцінніший Михайле!
Можливо, і з тобою, найдорожчий, оці декілька днів я був грубий і обтяжливий; тоді я й сам собою був невдоволений. Бо коли я нудьгую, коли я смутний і роздратований, тоді не можу бачитись і розмовляти з тобою, як це ми зазвичай робимо, тому й не дивно, коли ти міг подумати про мене щось недобре. Але як же ж не вболівати, мій друже, коли від мене відірвали того, хто був однією з моїх найбільших відрад і втіх? Ніхто більше за мене не радіє дружбі: це моя єдина втіха й мій скарб; що ж дивного в тому, що, віддаючись печалі, я не дотримався міри? Ми вибачаємо тому, хто плаче, втративши дорогого коня, або віддається печалі після пожежі. Треба вибачити й мені, бо я не бачу того, хто для мене найдорожчий, і боюся за нього. Тим паче, що людська душа та друг, безсумнівно, цінніші за все інше. Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б, але ж він перебуває в панському дворі — кублі обманів і злочинів. Людина у твоєму юному віці недосвідчена, легко піддається обманові та впливові аморальності; я сам маю досвід і тим більше непокоюся — непокоюся й маю право непокоїтись. Бо що ж мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватись, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух. Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж турбуюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків. Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі. Скупий турбується про золото, страждає через золото, та іноді й тішиться золотом, а щоб тішитись, віддається турботам і радіє, втомлений турботами. Так і я люблю тривожитись душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати також і втіхи, хоч я її зазнаю вже й тепер. Бо що може бути солодшим, як не те, коли тебе любить і прагне до тебе добра душа? Що може бути приємнішим, ніж любов друга? Я не люблю жодного дару, якщо він не пов’язаний з любов’ю та доброзичливістю. Для мене немає нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би й бракувало всього іншого. А мої турбота і радощі, і слава, і, я сказав би, життя, притому вічне життя — що це таке? Дружня душа, душа, котра любить мене, душа, котра пам’ятає про мене, — її я ціную більше, ніж піраміди, мавзолеї та інші царські пам’ятники. А що є розсудливішим від шляхетної душі, що більш вічне? Тому я й непокоюсь за мого найдорожчого Яшка, турбуюся, щоб і він мене колись також полюбив, хоч він і тепер уже любить. Адже любов народжується з любові, тож, прагнучи бути любимим, я сам спершу люблю. А хто не любив би душі цього хлопчини? Уяви собі, наскільки сильніше непокоївся б я, коли б із тобою, хоч ти й не хлопчак, а дорослий, сталося щось погане. Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного, я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі, упродовж двох років зазнав стільки ворожнечі, зіткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю. Жоден архімандрит чи ігумен монастиря не відірвав би мене від найсолодшого спокою на шкоду моїй репутації та здоров’ю, коли б значно раніше їхніх наполягань і вимог я не побачив тебе, коли б з першого погляду ти не полюбився так моїй душі. Я думаю, ти пам’ятаєш, як я був обурений, коли тебе відвертали від занять грецькою мовою, а особливо коли тебе запрошували до панського двору, коли ти мало не став викладачем німецької мови, — як тоді, повторюю, я обурювався? Так буває, коли в левиці забирають її малят або в чадолюбивої жінки віднімають її дитину. І я зазнав цих почуттів, тому що бачив, як недалеко ти був би від погибелі, ставши учителем у панському дворі або звичайним учителем мови. Усі дивувались, підозрювали, а мої вороги сміялися з мене: у чому справа, чому це я піклуюсь про тебе більше, ніж про рідного брата? Тому, якщо мене турбує доля мого Якова, полюбити якого ти сам дав мені нагоду та привід, і якщо я був корисний іншим, то всі вони зобов’язані цим тобі, тобі, котрий один лиш витягнув мене з тихої пристані, або, вірніше, моя любов до тебе витягла мене; тобі, кого я так полюбив, що якби ти навіть став моїм ворогом, я не міг би ненавидіти тебе й відмовити тобі в чомусь корисному для тебе... Я знаю, така вже моя натура, що в стані великого гніву я відразу ж стаю лагіднішим навіть щодо своїх найлютіших ворогів, як тільки помічаю хоч би незначний вияв прихильності до мене. А як тільки помічаю, що хтось мене любить, я готовий віддати йому половину днів мого життя, якщо б це було можливо й дозволено; зрештою, хто добровільно заради друга наражається на небезпеку, той якимось чином ніби витрачає своє життя для нього. Іноді могло здатися, що я гнівався на найдорожчих мені людей; ах, це не гнів, а моя надмірна гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще за вас бачу, чого слід уникати й до чого прагнути. Отже, поки я усвідомлюю самого себе, поки душа керує тілом, я буду дбати лиш про те, щоб усіма засобами здобути любов шляхетних душ. Це мій скарб і радість, і життя, і слава. Любов же викликається любов’ю, яку породжує ласка та прихильність, поєднана з чеснотою. Але ти мені з усіх найдорожчий, і я не буду жалкувати за своєю самотою, хоч здоров’я моє й почало підупадати, — якщо ти залишишся моїм другом. Бувай здоров, найдорожчий мій друже!
Твій Григор[ій] С[авич]
