1
Вляпався нещодавно в кепську історію — потрапив у лікарню.
Від одного вигляду місцевого населення, душу охоплює смуток. По обличчях одразу читається — публіка зібралася нездорова.
У маленькій кімнатці притулилося шестеро чоловіків різного віку, але є ще вільні місця. Літня медсестра заспокоює:
— Не переживайте, тут усі тихі.
Ну, як «тихі» — хто співає, а хто історії розповідає. Один, щоправда, сидить мовчки, зате з таким обличчям наче планує масове вбивство.
Кожен на своїй хвилі. У наш бік раз глянули й одразу забули. Індивідууми настільки сповнені собою, що нікого особливо не помічають.
— Хворі з різними розладами, — добродушно пояснює медсестра, — порівняно з ними у вас, мабуть, лишень легке нездужання. Надовго не затримаєтеся.
Пізніше з'ясувалося, що тут свого роду «мавпятник». Усіх небуйних новоприбулих звозять в одну палату, а потім черговий лікар, спостерігаючи за ними певний час, визначає — кого куди переселити, кого, можливо, відселити в інший відділ, або взагалі виселити.
— Що, вже не подобається у нас? — запитує співчутливо.
Хоч як намагався у відповідь щось із себе видавити, забракло слів.
— Нічого, звикнете, — втішає, сідаючи в ногах порожнього ліжка, поплескуючи долонею по ковдрі. — Підіть-но сюди. На якийсь час це місце стане вашим. Речі поки під низ. Приляжте. Ну ж бо, сміливіше!
Хочеться кинутися геть, але зворотного шляху немає. В одному пощастило — медсестра на перший раз попалася співчутлива. Є тут зовсім інші.
— Зараз швидко заснете, — пояснила, витягуючи з кишеньки халата запакований шприц і флакон із прозорою рідиною, — а завтра...
Грамотно відволікаючи балаканиною, зробила швидкий укол:
— Завтра буде новий день. Стане легше. Ранок вечора мудріший.
Вона мене, звісно, обманула. Прокинутися раптом в дурці замість рідної квартири, перебуваючи під дією ліків із затурканою головою — та ще ситуація.
Але звикати все одно довелося.
*
Розпорядок суворий, наче в армії. О сьомій ранку — загальний підйом. У якому б важкому душевному стані ти не був — зобов'язаний встати й застелити ліжко. Почнеш противитися — «допоможуть» санітари. Потім час туалету, умивання, куріння. Ранковий обхід, сніданок, перезмінка персоналу.
З десятої до одинадцятої — лікарський прийом.
— Гей! — кричить із порога медсестра. Не та, що була ввечері. — Тебе вчора по швидкій привезли?
— Так.
— Чухай до лікаря.
— Це куди?
— Ходи за мною, покажу.
Виводить у порожній коридор із безліччю зачинених дверей і єдиною, відчиненою навстіж.
— Це туди. Тільки постарайся не заблукати, добре?
Варто було зробити кілька кроків коридором, як одна з дверей, розташованих між мною і кабінетом лікаря, несподівано відчинилися. З палати, тримаючи в руках пластиковий кухоль, з’явилася невисока постать.
Обличчя ніжне, округле. Стрижка коротка, але каштанове волосся вже починає нерівно відростати. Очі великі, карі, нескінченно змучені. Маленький носик, веснянка на правій щоці, вузенькі губи, ямочка на підборідді.
Тонкі пальці дбайливо утримують чашу, ніби та наповнена до країв, хоча насправді порожня.
Я злегка сторопів: «Що вона тут робить? У чоловічому відділенні...»
— Це хлопець, хлопець, — підштовхуючи мене в спину, роз'яснює медсестра, — швидше давай, лікар чекає. Ти тут не один на прийом.
Натрапивши на несподівану перешкоду в моїй особі, тендітна особа застигла, розглядаючи новачка. Погляд змінився — став розгубленим, помітно здивованим, як у совенятка з картинки.
— А ти чого застряг? — визвірилася на «пташеня» медсестра.
— За водичкою... — голос жалібний, забитий. Але тембр чарівний — зворушує ніжними, м'якими обертонами.
— От і топай собі.
— Добре, — відповідає слухняно.
Але замість того, щоб піти, продовжує м'ятися на місці, поїдаючи незнайомця очима.
— Гайда! — командує медичка.
Кружка стрімко проноситься повз мене.
— Який же це хлопець? — кажу чомусь пошепки, проводжаючи фігурку поглядом, доки не зникає за рогом у кінці коридору.
— Звичайнісінький, — дратується сестра. — І нічого тут!
— Але ж...
— До речі, у приймальні, куди він пішов, — різко переводить тему розмови, — бутель із водою, чайник. Це для загального користування. Можеш собі чаю за бажанням наколотити.
— Так немає в мене чаю.
— Це поки що немає, — дивується моїй недолугості. — Але буде, рідні привезуть.
— Думаєте?
— Шуруй уже в кабінет! — гаркнула, ледь стримуючи прокльони.
Не чекаючи подальших окриків, вирішив дослухатися до поради.
*
У доктора обличчя запійного п'яниці. Зате людина м'яка, уважна, схильна до довгих бесід.
Є тут, звичайно, й інші лікарі. Але пацієнти, судячи з розмов, їх не дуже шанують. Надають перевагу цьому. Можливо, відчувають споріднену душу.
Коротше, з лікарем мені теж пощастило.
— Опишіть своє самопочуття. З чого почалося? Як дійшло до нинішнього стану? — ставить навідні питання. — Чому вирішили до нас звернутися?
Запитання начебто прості, але так відразу й не знайдешся...
Самопочуття безумовно кепське. З чого почалося? Хм.
— Важко сказати, сам не знаю.
Це, звісно, не відповіді. Лікар мовчить, дивиться доброзичливим поглядом, чекає одкровень.
Намагаюся зібратися з думками.
В пам'яті проноситься довга виснажлива низка спотикань і невдач. Нелади в сім'ї, проблеми зі стосунками. Відсутність справжнього тепла та підтримки, відчуття вічної самотності. Робота ще ця...
Ось із неї, мабуть, усе по-справжньому й почалося.
Моє завдання на кухні — приготування їжі в печі. Багатогодинні виснажливі зміни. Постійні переробки, рідкісні вихідні. Бдіння біля вогню забирає стільки часу, що для дозвілля залишається мало місця.
Спочатку, коли сповнений ентузіазму, переконуєш себе, що фактично знайшов сенс життя. Робоче місце стає наче другою домівкою. Точніше по суті першою. Тим паче персонал зібрався веселий, неконфліктний. Ніби знаходиш справжню сім'ю. Зустрічаєш довгоочікуване кохання...
Але приязний колектив ще не означає справжньої близькості.
Хлопці та дівчата прагнуть кращого, поступово розбігаються хто куди. Знаходять для себе більш вигідні місця. «Закадична» дружба виявляється недовговічною, «нерозлучні» стосунки розриваються. «Сім'я» розпадається.
Один ти продовжуєш пручатися — пропалюєш життя корпаючись навколо печі, сумуючи за минулим. Хоча сам уже не той, що раніше — поступово обгоряєш, як свічка. Відчуваєш себе повним невдахою.
Плинність кадрів у ресторані шалена. Кожні наступні друзі здаються не такими яскравими як попередні, а чергові спроби зав'язати стосунки заздалегідь виглядають безплідними.
Робота все більше стомлює, видається нестерпною. Постійно відчуваєш стрес і важкий тиск. Сил терпіти далі немає, але й звільнитися складно — грошей вічно не вистачає. Наростає відчуття безвиході. Хоча із кожної зарплати виходить потроху відкладати, терзає страх. Чи надовго вистачить тих копійок, якщо раптом щось трапиться?
А щось нехороше рано чи пізно має обов'язково трапитися. Світ лихоманить, ситуація нестабільна. Так чи інакше кожен стежить за новинами, чує погрози, які лунають з усіх боків. Співробітники постійно обговорюють між собою ймовірність майбутніх потрясінь — спочатку сміливо, голосно, потім чомусь пошепки, ховаючись по кутах і замовкаючи про всяк випадок, побачивши сторонніх.
Оточення, охоплене вічним занепокоєнням, поступово розмежовується.
Дедалі частіше почуваюся чужим серед своїх. Напівтемрява біля печі та спекотні відблиски полум'я в глибині вогнища — все що залишилося від сім'ї. А в друзях тепер тільки іскорки, які вічно танцюють перед очима.
Одного разу так запрацювався, що забув пообідати. Перехопив на ходу пару коржів і тим задовільнився.
Утім, не вперше. Коли відвідувачів багато — втягуєшся в куховарство і зазвичай згадуєш про власний шлунок вже після закриття ресторану.
Але того разу обернулося по-іншому — запаморочення, слабкість, гострий біль у грудях. Схвильований вигук офіціантки, яка раз по раз прибігає за наступною стравою:
— Щось ти надто блідий...
Оклемався, розкинувшись на підлозі. Наді мною — зосереджена жінка в білому халаті, а вище — перелякані фізіономії співробітників.
— Скільки тут платять? — поцікавилася лікар невідкладної допомоги, коли остаточно привела мене до тями, а персонал заспокоївся і зайнявся звичними справами. — Невже заради цих дрібняків варто померти? Занадто ти ще молодий.
Звичайно, не варто. Довелося звільнятися, тим паче крім зарплати вже давно нічого там не тримало.
Спочатку відчув полегшення. Засів удома, сподіваючись оговтатися, зібратися з думками, а згодом пошукати краще заняття.
Але нав'язливі міркування про те, що рано чи пізно доведеться повернутися на кухню, не давали нормально відпочити. Ще однієї подібної роботи організм точно не витримає. Простіше відразу зашморг на шию накинути.
Чим далі, тим складніше не те що знайти нову роботу, а навіть розпочати пошуки. Та й новини із зовнішнього світу стали надходити настільки божевільні — на вулицю зайвий раз вийти лячно.
Той самий випадок, коли простіше прикинутися ніби поза квартирою нічого більше немає. Бо за її межами починається хаос і жах, який ні осмислити несила, ні хоч якось упорядкувати в голові. Занадто багато зовні відбувається речей, про які краще взагалі не знати.
Непомітно приходить зима — темна, нескінченна, безпросвітна.
Ховаєшся під теплою ковдрою, витріщаєшся в телевізор, дивишся одні й ті самі серії «Друзів», «Теорії великого вибуху», «Парків і зон відпочинку». Насолоджуєшся вигаданими світами, в яких так легко, яскраво і вільно живуть вигадані персонажі. Де не існує справжнього віроломства і торгашества, а будь-яка серйозна ситуація зводиться в підсумку до веселого жарту.
Потопаєш у меланхолії.
І ніби як відпочиваєш, набираєшся сил. Але чомусь організм частенько охоплює дивна слабкість, а все навколо немов у тумані. Треба вийти в магазин, втім навіть до туалету іноді дійти складно.
Ночами приходять неприємні, нав'язливі сновидіння. Спочатку різні, але однаково тривожні. Деякі потім повторюються, а врешті-решт концентруються навколо однієї-двох замкнутих ситуацій.
То плентаєш коридором і не можеш знайти вихід. То пішкариш угору гвинтовими сходами — та чомусь не можеш досягти вершини. Ноги ватяні, кожен наступний крок зробити все складніше. Зрештою вони затікають і віднімаються. Оніміння повільно перекидається на решту організму. Коли доходить до того, що відчуваєш себе абсолютно безпорадним — починаєш задихатися.
Різко прокидаєшся. Виявляється, проспав лише годину чи дві. До ранку ще далеко. З величезними труднощами засинаєш знову — сон зі сходами незабаром повторюється. І так по кілька разів за ніч.
Дуже стомлює.
На ранок зовсім не відчуваєш, що відпочив. Голову від подушки важко відірвати. Серце б'ється гостро, болісно. Сядеш буває на ліжку — відразу запаморочення охоплює. І важка задишка.
Щоб скоріше оговтатися, вмикаєш ТБ — хоч якась компанія, засіб розбавити самотність. Намагаючись відволіктися, робиш щось по господарству — заварюєш каву, готуєш гарячі бутерброди або просто трохи прибираєшся.
Але страх не щезає невдовзі після пробудження, як раніше. Він тепер завжди з тобою. Вичікує слушного моменту.
Варто донестися п'яному голосу з вулиці, стукнути м'ячу по підлозі сусідської квартири, де часто грають діти, і серце одразу стискається, а вниз по спині пробігає холодок.
Нехай у реальності немає нескінченних коридорів та сходів. Просто стирчиш у кімнаті, витріщаєшся в екран... як раптом виникає відчуття, ніби ти не один.
«Нічого, — підбадьорюєш себе, намагаючись відмахнутися від безглуздих відчуттів. — Скоро весна. Сонце, тепло, свіже повітря. Усе минеться. На душі стане легше...»
А сам починаєш придивлятися до вікна кімнати. Ні-ні, та й пронесеться в голові нехороша думка.
Немає сенсу забиратися на підвіконня, щоб побачити — нічого хорошого на вулиці немає. Беззоряне, затягнуте хмарами небо нагорі й жовте світло самотнього ліхтаря у дворі. Можна, звісно, розпливтися кривавою плямою на асфальті біля під'їзду, в сяйві цієї рампи, сусідам на потіху, але краще не варто.
«Зате, якщо зробити один тільки крок, — запевняє внутрішній голос, — страх зникне назавжди».
Думка сповнена сміливості, якої не витримує розум. Тим і притягує.
Поволі приходиш до тями — що за дурня? Нізащо туди не полізу. Я ж не божевільний! Так, боязко. Навіть, буває, моторошно... але це ще не привід.
Поки розмірковуєш подібним чином, руки самі тягнуться до віконної ручки. Тіло рухається як заведений механізм. Воно немов слідує програмі, більше не підкоряючись свідомості. На щастя, ноги знову віднімаються, не дозволяючи навіть залізти на підвіконня.
Раптово прокидаєшся на дивані. Виявляється, просто задрімав перед телевізором. Це був сон, усього лише поганий сон. Яке полегшення!
Ось тільки вікно чомусь відчинене навстіж і холод встиг добряче остудити кімнату.
Тут уже захльостує справжній жах. У грудях здавлює так, ніби серце готове лопнути. Дихання не вистачає. Ще трохи і сконаєш від переляку.
Або... ось же він, рятівний вихід — спеціально відкритий, додаткових запрошень не потрібно.
Долаючи слабкість, кутаючись у ковдру, встаєш, зачиняєш чортове вікно.
Потроху приходиш до тями.
Інтуїція підказує — знову курив у шпаринку і не закрив як слід. Ось і відчинилося віконце через сильний вітер.
Кмітливий висновок, але що ближче до вечора, то важче на душі. Ще один подібний напад паніки можна й не пережити.
Обираючи між стрибком у невідомість і допомогою, набрався сміливості зателефонувати до швидкої.
*
— І правильно зробили, — похвалив лікар, підтягуючи до себе ручку і порожній бланк. — Самолікування тут не врятує. Потрібна медикаментозна протидія. Застосуємо для початку загальну терапію, подивимося на результати, потім підкоригуємо.
— В якому сенсі — подивимося?
— Різні препарати, — пояснив він, уловивши мій переляк, — по-різному впливають на конкретних людей. Перші дні випробуємо основні методи, а потім сконцентруємося на тих, що краще підходять саме вам.
— Тобто це виліковне? — слова коновала вселяють оптимізм.
Може справді є шанс, і я тут не назавжди застряг?
— Звичайно, — не відриваючись від писанини відізвався той. — А ви що собі подумали? Ми обов'язково поставимо вас на ноги.
— Тоді добре. Але як довго все це може тривати?
Лікар відклав ручку, подивився на мене пильним поглядом.
— Комусь потрібно більше часу, хтось справляється швидше. Скільки ви в сутінковий стан занурювалися, приблизно стільки часу потрібно, щоб вас із нього витягнути. Почнемо процедури, поспостерігаємо за прогресом. Але навіть коли прийдете до тями, знадобиться багато самостійної роботи. Повернення в суспільство...
Питання майбутньої соціалізації поки що не дуже турбувало. Бентежила інша проблема:
— Це буде щось коштувати? У мене малувато грошей.
— Не переживайте. Допомога безплатна, — прояснив ескулап, — наша сфера під опікою держави. Але рано чи пізно будуть потрібні ліки, досить коштовні. Їх доведеться купувати, ймовірно, тривалий час. Тож якесь джерело доходу не завадить.
— Зрозуміло.
— Якщо є родичі...
— Не хотілося б їх вплутувати. Поки можливо.
— Тоді доведеться брати долю у власні руки. Чим швидше, тим краще.
Він призначив лікування. На цьому прийом і завершився.
2
По закінченню огляду — час процедур, потім обід. Після — тиха година.
До вечора утворюється море вільного часу. Пацієнти зазвичай валяються в ліжках, які вранці навіщось старанно застеляли, або, знічев'я, ходять коридором.
Десятки людей бродять по колу, нагадуючи привидів. Хто мовчки, хто бурмоче собі щось під ніс або голосно розмовляє з невидимим співрозмовником. Хто просто пускає слину.
Виглядає абсурдно і сюрреалістично. Але через кілька днів мимоволі вливаєшся до їхніх лав. Просто від нудьги.
Серед хворих раз по раз відбуваються дикі ексцеси. Деякі починають раптово кричати, проявляючи невдоволення на рівному місці, крити матом медсестер, які намагаються їх заспокоїти, встрягати в бійки з медбратами.
Тих, хто занадто розійшовся, прив'язують до ліжка, дають заспокійливе. У разі частих проявів агресії — підвищують дози ліків. Відчайдушних переводять в інший відділ, де порядки суворіші.
Мені найбільше докучають балакучі, які несуть повну ахінею. Ці не тільки не затикаються під впливом медикаментів, але здається навпаки розпалюються. Причому нісенітниця стає ще більш жовчною і незв'язною.
Чимось нагадують тих людей з волі, які намагаються нахабно виділитися з натовпу, не гребуючи зайвий раз переступити через ближнього. Кричать про себе на кожному розі, не звертаючи уваги на почуття оточуючих. Подібна самовпевненість неприємно впливає на нерви. Той випадок, коли розпинаються вони, а соромно чомусь тобі.
Не знаю, карма чи покарання, але саме серед таких особистостей довелося провести перші дні.
На щастя, на допомогу приходять процедури. Прописані лікарем сильнодіючі препарати та уколи, що дають приголомшливий ефект.
Терпіти не можу ін'єкції, навіть боюся їх — але ці варті того. Тим паче медсестри досвідчені — болю майже не відчуваєш. Зате відчуття після них...
Не встигає рідина потрапити під шкіру, як від місця впорскування по венах одразу розтікається полум'я.
Вогонь — давній соратник. На кухні постійно доводилося мати з ним справу. Розпалювати піч, підтримувати горіння в топці. Підгодовувати дровами або дотримуватися порціону. Правду кажучи, взаємодія з ним — найкраща частина роботи.
Якби ще не потрібно було пахати на знос і платили гідно...
Завдяки уколам вогонь тепер проникає всередину, поступово охоплюючи все тіло. Не пекельний, що спалює вщент, а помірний — пече, але шкоди не завдає. Навпаки, очищає свідомість і тіло. Припікає душевні рани зсередини.
Поступово пожежа в грудях загасає. Тепло випаровується, залишає організм.
Тебе немов огортає серпанком. Не задушливим, а легким. Створюється затишна оболонка, що віддаляє свідомість від навколишнього кошмару.
Тіло стає невагомим, звуки затихають — раптом опиняєшся наодинці з найголовнішим у тобі. Зазвичай прихованим за безліччю спотворень, купами наносного «одягу». І в цю мить приємного єднання із собою — провалюєшся в безпам'ятство. Немов пробку висмикують із ванни і залишки свідомості вмить уносяться разом із залишками води в чорний стік.
Вранці прокидаєшся, ніби заново народився на світ. Стан безтурботний — не відчуваєш жодних неприємних відчуттів. Не переживаєш, як раніше, наслідки втомливих сновидінь.
Клац! І ніби заново виплеснувся з утроби. Тільки одразу дорослим, уже добре ознайомленим із мінливостями долі та іншою повсякденною мішурою.
Спокійно встаєш, застеляєш ліжко. Смиренно відповідаєш на запитання лікарів. Приємно передчуваючи продовження процедур.
Медичка, отримавши лікарське благословення, пригощає жменькою таблеток. Кругленьких, довгастих... різних. З вдячністю приймаєш нагороду за правильні відповіді.
Транквілізатори обдаровують новими враженнями.
Тебе охоплює ейфорія. Навколишній світ такий яскравий і прекрасний! Якщо розібратися, в палаті не так уже й погано. Жити можна. Люди навколо, звісно, трохи дивні, але, чесно кажучи, доволі милі. Хіба вже обід? Дивно... адже тільки-но запрошували снідати. Невже знову молочка? Чудово! Кличте швидше шеф-кухаря сюди — поспішаю потиснути руку майстру. Все настільки смачно. Мм.
Два-три дні пролітає в солодкому сп'янінні, затьмареному короткими періодами похмілля. Лікарі спочатку так накачують препаратами, що забуваєш практично про все, тим більше про якісь там несуттєві тривоги.
*
Годують тут огидно.
Позаземний спокій і наївна ейфорія тривають недовго. Лікар, як і попереджав, змінює лікування. Але коли не надто обдовбаний препаратами — у голові починає прояснюватися. Помалу згадуєш себе.
Трохи протверезівши, швидко переймаєшся до всього відразою. Виникають резонні питання — якого дідька я тут роблю? Яким хибним вітром занесло в цю чарівну країну? От дурень, ні щоб одразу вийти у вікно...
А від одного тільки вигляду місцевої їжі взагалі тягне блювати.
Сніданок — молочна кашка або розляпана запіканка. В обід можуть повторно сипонути згірклої вівсянки або піднести каламутну бурду, гордо іменовану супом. Кілька разів на тиждень дають борщ, що більше нагадує нажористі помиї. На вечерю — картопляне пюре з грудочками, розварені макарошки або недосолена гречка.
М'ясом фріків не балують — зазвичай підсовують припущену рибу, абсолютно прісну. Фосфор, звісно, корисний для мозку, але на оточуючих ця обставина чомусь ніяк не позначається.
Замість чаю — злегка підцукрована коричнювата водичка. Зрідка до чаю дають бутерброди з блідою, ймовірно від сорому, ковбасою, схожою на «Докторську», і бляклими жувальними пластинками, які зовні нагадують сир.
Нічого дивного, що багато хто вічно хрумкає по кутках, чимось нишком підкріплюється.
Про кого турбуються родичі, тим постійно підвозять смаколиків. Решта, розгулюючи коридором, заглядають поперемінно в кожну палату і, спіймавши жуючих на гарячому, випрошують подачки.
Слава богу, хоч сигарети видають усім охочим, у достатній кількості. Навіть не уявляю, яким кошмаром обернулося б загальне нікотинове голодування.
*
Публіка в нашому крилі різношерста, але, як з'ясувалося, в основному бувала.
Деякі хворі тут взагалі практично оселилися. Їх одного разу привезли рідні, а потім «забули» забрати. Психічно вони більш-менш здорові, проте потребують додаткового догляду через ту чи іншу інвалідність.
Другі, вкрай похмурі на вигляд громадяни, повертаються періодично, щоб трохи відпочити від зовнішнього світу під впливом потужних антидепресантів. У цих, зазвичай, усе своє. Їдальню вони відвідують лише остільки-оскільки.
Третім тут просто тепліше і затишніше, ніж на вулиці. Тим паче зима ще метушиться, ніяк не вгамується — можна з необережності околіти у брудному підворітті.
На їхніх обличчях теж відображені певні відхилення — але тут радше наслідки незв'язного життя. У тепличних обставинах багато негативних рис, ймовірно, могли б поступово зійти нанівець. Однак взятися сприятливим умовам нізвідки, а самі знедолені настільки опустилися, що навіть не уявляють, ніби може бути по-іншому.
Безпритульні складають кістяк найнастирливіших канюк.
З іншого боку, новеньких теж чимало.
Здебільшого люди у віці, обтяжені всілякими ношами, побиті життям. З тих, що тягнули лямку доки було сил, але одного разу внутрішній ресурс вичерпався. Надірвалися. У хвилини просвітлення — цілком розумні співрозмовники. Іноді заслухаєшся і дивуєшся — бувають же такі освічені, добрі люди.
Але коли на них «находить» — настає повний морок. Уся освіченість і доброта вмить випаровується — назовні вилазить щось страшне, ніби всередині, вичікуючи нагоди, сидів «чужий».
Є також жменька досить молодих «потраплянців» на кшталт мене, із роздратованими нервами. Як стверджує знайома по першому дню добродушна медсестра — просто надмірно вразливі від природи щиглики. Нічого страшного, всіх підлікуємо і зміцнілими випустимо у світ. Ще політають.
Крім того, є ніжне створіння, що зустрілося мені в коридорі. Помітно виділяється на загальному тлі. Відгукується на ім'я Кирило. Хоча крім медсестер ніхто так не звертається. Проживає в палаті з двома ослабленими сусідами, фізично не здатними розпускати будь-які чутки.
Пацієнти базікають різне. Ніби в паспорті прописано — Кіра. Ніби закинута сюди безсердечними батьками. Можливо, прокляте богом дитя морганатичного шлюбу. Усіма рідними залишена й забута.
Суцільні вигадки. Звідки «клінічним» знати?
Тим паче історії різняться. За іншою версією, ніяких батьків давно немає серед живих, натомість є зла бабуся, яка мріяла виховати спадкоємця багатого роду...
Далі переповідати балаканину сенсу немає — історія з бабусею, позичена, вочевидь, з якогось турецького серіалу, швидко перестає налізати на голову. Слухаєш оповідача з однією думкою — от що ти ліпиш, яка до біса бабуся?
Але ознайомитися з різними версіями все одно цікаво, тому що... ну, хочеться ж докопатися до істини.
Мужики, з тих, що при пам'яті, дивляться на це явище дивним поглядом, але ставляться по-батьківськи. Десь навіть дбайливо. У них теж чомусь язик не повертається називати милягу хлоп'ячим ім'ям. Тож для зручності кличуть — Кіря. Назвисько прив'язалося — звучить м'яко, здається підходящим.
Утім, основна маса хворих до всіх цих проблем байдужа. Там інша маячня в головах.
Іноді перетинаємося з Кірею поглядами — то в коридорі, то в їдальні.
Спортивки, футболка, щільні шкарпетки без капців... стрижка під хлопчика. Але на вигляд усе одно дівчисько-дівчиськом, років десь дев'ятнадцяти, може трохи старше. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою навіть близько не пацанка, якими бувають деякі дівчата. Поводиться іноді занадто боязко, якщо сусідам треба переодягнутися — поспішить вийти з кімнати, за дверцятами постоїть.
Ну, що за хлопець, справді?!
Невідповідність занадто явна, тому тривожить, ніяк не бажає вкластися в голові. Гаразд, кого я обманюю? Попросту хвилюють ці ніжні дівочі риси.
А медсестри з Кірі очей не спускають, тримають у їжакових рукавицях. Немов чогось побоюються...
Але за всім не встежиш.
*
Після того, як лікар підкоригував терапію, мене перевели в іншу палату. Нас тут четверо — кандидати на одужання.
Сусіди — мужички років сорока-п'ятдесяти. Частенько ведуть між собою неспішні, але, на щастя, цілком розумні й не надто настирливі бесіди.
Один, судячи з обізнаності, тут уже не вперше. Можна сказати «бувалий». Другий помітно простакуватий, недалекий. Про себе називаю його «бовдур». Третій більше мовчить, хіба що іноді неохоче підтакує співрозмовникам. Виходить – «мовчун».
Останній викликає найбільшу прихильність. Я й сам за натурою такий — у порожні розмови вступаю рідко, від суперечок зазвичай тримаюся осторонь.
Хай там як — на новому місці набагато спокійніше. Ніби не в жовтому будинку лежиш, а відходите разом із дядьками після апендициту.
Кожен має невеликий особистий простір — тумбочку, шафку. У «бувалого» є навіть чайник. Товаришам по палаті дозволяє користуватися, але я все одно ходжу за окропом у приймальню.
А в мене дійсно з'явився незабаром і чай, і цукор. Тільки не родичі привезли — сам роздобув.
Тим, хто свідоміший, у гарну погоду дозволяють удень трохи погуляти парком, що оточує лікарню. Головне вчасно повернутися, бо іншим разом не випустять.
На вулиці добре. Відчувається подих весни. Взагалі приємно трохи побути на свіжому повітрі, відпочити від затхлих покоїв і усюдисущих хворих.
Прогулюєшся неспішно, вивчаєш обстановку — лікувальних корпусів багато. Одноманітні малоповерхівки та однакові доріжки утворюють невеликий лабіринт.
Заблукати не дозволяє церква. Вона височіє над навколишнім ландшафтом і розташована трохи осторонь від основної маси будівель. Заодно притягує увагу благоліпним виглядом.
Варто дійти до храму, як біля його підніжжя виявляються широкі сходи, що ведуть донизу схилом. Вдалині, між деревами, миготить цивілізація: видніється дорога, проносяться машини.
Трохи розвідавши околиці, іншого дня так драпанув, що схаменувся тільки біля заправки, при якій розташувався невеликий магазинчик. Він то мені й потрібен.
Продавці подивилися на незграбно одягненого відвідувача косо, проте особливо не здивувалися — я у них, звісно, не перший шизик.
Ціни в таких забігайлівках зазвичай помітно завищені, але від переповнених полиць все одно очей не відірвати. Чай, цукор, шоколад, печиво — найбільше після пісної лікарняної кухні хотілося солодкого. А ще кави.
Крамничка, здавалося, наскрізь пропахла кавою, дурманячи свідомість.
Однак, на період лікування та деякий час після одужання лікар відрадив. Стимулює нервову систему, здатна посилити симптоми. Куріння, щоправда, теж у зоні ризику. Хоча сигарети роздають... дивно.
Скріпивши серце, від «Еспресо» про всяк випадок вирішив відмовитися. Але солодощами, звісно, затарився.
3
Крім привабливої зовнішності є ще одна риса, яка відрізняє Кірю від інших пацієнтів — невгамовна цікавість.
То тут, то там виникне миле личко. Причому зазвичай недоречно.
Щодня в розкладі виділено декілька годин для відвідувань. Приїжджають родичі підтримати своїх хворих, підвезти припасів, поспілкуватися з лікарем, простежити за процесом одужання.
У приймальні виділено спеціальний куточок — поставлені столи, стільці. Місця небагато, у вихідні іноді буває ніде сісти. Утім, обстановка сприяє тому, щоб відвідувачі не засиджувалися.
Пацієнта намагаються залишити наодинці з ріднею. Медсестра, яка наглядає за входом, відганяє зайвий контингент, щоб не муляв гостям очі.
Періодично, звичайно, хтось випадково забігає — попити водички, набрати окропу. Іноді потрібно покликати медичку за якоюсь терміновою справою.
Лише Кіря постійно вторгається в приймальню з єдиною метою — подивитися на тих, хто прийшов. І хоча намагається здійснити проникнення ніби ненав'язливо, виходить не дуже переконливо.
Медсестри ситуацію давно просікли — одразу дають від воріт поворот. Але Кірю це не зупиняє. Тож раз за разом виникають кумедні ситуації.
Ось я і занадився заходити в той самий час. Нічого такого, чисто розваги заради.
*
Гості зазвичай стомлені й дещо роздратовані — не кожен зрадіє можливості провести вихідний або відгул у психлікарні. Тим паче багатьом доводиться добиратися бозна-звідки. Тож відчувають закономірне обурення до близького, через якого довелося припертися.
Однак, родинність зобов'язує.
Найбільш жалісливі, природно, переживають — в якому стані доведеться застати члена сім'ї? Йде той на поправку чи, як і раніше, мріє самовипилитися всім на зло?
«Ну, брате, якщо ти очуняв, то йди сюди, обійму, — уявляють собі скору зустріч, заздалегідь сподіваючись пошвидше спетляти. — Якщо поки ні, то ось тобі бутерброд із буженинкою. Минулого разу просив, пам'ятаєш? А я взяв на замітку! Смачно, правда? Їж, їж. І давай, одужуй вже. Не давися так — у пакеті є ще, багато. Усією сім'єю робили. Так, цілий ранок. Вдома сумують і дуже чекають. А ти, дивлюся, до нас не поспішаєш. Гаразд, бувай, через тиждень побачимося. Чого тобі наступного разу такого особливого привезти?..»
Зазвичай, відвідувачі сидять немов на голках, обклавшись баулами, відчуваючи суміш каламутних емоцій, очікуючи ось-ось побачити люб'язного серцю хворого, якого якраз пішла кликати медсестра…
Аж раптом коридором лунають легкі, стрімкі кроки.
«Мабуть, уже прийшов до тями, коли так поспішає. Схоже, одужує. Ну, слава Богу!»
От тільки замість знайомого обличчя у дверному отворі раптово виникає Кіря.
— Здрастуйте, — зніяковіло вимовляє з порога, натрапивши на незнайомця. Жадібно водночас його роздивляючись.
Відвідувач, побачивши юну газель у невідповідному місці, навіть рота відкриває від здивування.
— Драстуйте... — розгублено бурмоче у відповідь.
— Можна води? — просить Кіря слабким голосом, ніби вода тут зазвичай під забороною, і тільки від волі незнайомця залежить — чи дозволено буде насолодитися парою-трійкою освіжаючих ковтків.
Гість ошелешено озирається на всі боки. До таких випадків життя не підготувало. У нього запитують чи що?
А більше, виходить, ні в кого.
Усвідомивши, що звертаються все-таки до нього, але не дуже довіряючи ситуації, побоюючись ненароком потривожити дивного… хворого? відвідувач боязко, але надзвичайно люб'язно відповідає:
— Звісно, пригощайтесь.
Справді — чому ні? Врешті-решт, це всього лише вода. Тут неможливо помилитися і втрапити в халепу.
— Ти що там робиш?! — раптом долинає суворий окрик із глибини коридору.
Ось і медичка приспіла, заздалегідь запідозривши неладне.
Немов звірятко, що відчуло небезпеку, Кіря злегка нагострює вушка, але до останнього намагається зберігати непричетний вигляд. Сподіваючись якомога довше продовжити момент спілкування з нетутешнім. Ніби розраховуючи з його допомогою з'ясувати дещо надзвичайно для себе важливе.
Натомість гість одразу лякається, побоюючись, що наробив дурниць. Порушив ненароком невідоме правило внутрішнього розпорядку. Завадив процесу лікування. Одним словом — вляпався!
— Чого тут вештаєшся? — медсестра готова метати громи і блискавки.
Відвідувач помітно нервує, починаючи побоюватися за власну безпеку.
Але на Кірю раптом сходить щось таке… дивне.
— Води захотілося, — промовляє наївним тоном, повільно оглядаючи присутніх темним, затягуючим в себе поглядом.
І цей дивний, затуманений погляд мимоволі зачіпає за живе всіх, кого торкнувся. Крім бувалих медсестер, звісно.
— Нумо чеши звідси. До людей прийшли. Не до тебе!
Різкий вигук одразу ставить Кірю на місце. Повертає з далеких сфер. Глибинний морок миттєво випаровується із погляду. Єгоза злякано мчить у палату.
Суворо до неї... до нього відносяться.
— А ти чого тут? — продовжує роздавати медичка на горіхи.
— Зайшов чайку наколотити, — знизую плечима, намагаючись збагнути дивне враження, що охопило душу від вигляду різко почорнілих Кіріних очей.
Такого дивного ефекту раніше спостерігати не доводилося. Раптовий перехід від лагідного, злегка розсіяного погляду, до нескінченної темряви ніяк не бажав піддаватися осмисленню.
— Бач, повадилися!
— Йду вже, йду.
Відблиск безпросвітної інфернальності заворожив настільки, що думка про нього не дає спокою. Але намагаєшся відганяти похмурі здогадки і мислити про хороше.
Про тендітність, про ніжність, про затримане, але все ще можливе цвітіння.
Напевно, Кіря десь у глибині душі сподівається, що рідні одного разу прийдуть. Сумує, от і продовжує настирничати. Та ось, чомусь ніяк не приходять.
У дивних, напівсонних фантазіях, підживлених нейролептиками, здається, ніби Кіря щось на кшталт містечкового Мауглі. Із самого дитинства тут. Тому так пристрасно цікавиться тим, що знаходиться за межами замкнутих приміщень, поза знайомими коридорами та сходами. З вражаючою цікавістю вивчає візитерів і кожного новачка. Сподіваючись через них розкрити таємницю світу, прихованого за межами лікарні.
Якби я був «постійником», розповідав би цю вигадку новоприбулим. З найдрібнішими подробицями. Протиставляючи власну «піднесену» версію дешевим вигадкам про безсердечних батьків і злу бабусю.
А може Кіря намагається зрозуміти, де пролягає різниця між пацієнтами і гостями, в чому відмінність? Чому одні замкнені в лікарні, а інші вільно приходять і уходять. Чому «тим» все дозволено, а «ці» таких привілеїв позбавлені?
Усе це, звісно, порожні домисли. Наші фантазії зазвичай далекі від реальності. І чому Кіря чинить саме так, а що думає насправді — нікому не відомо.
*
Одного разу виникла нестандартна ситуація.
Гість, що вже розпрощався з хворим родичем і втомився від гнітючої місцевої атмосфери, бажав якнайшвидше піти, але от невдача — медичка, яка чатувала вхід, кудись запропастилася. Коли без неї ні увійти, ні вийти.
Тут ще дивні хворі стирчать поруч, чайок колотять. То переглядаються між собою, то дивляться голодними очима. Ніби роздумуючи, під яким соусом з'їсти.
І без того перебуваючи не у своїй тарілці, прибулець починає помітно нервувати.
Від явних страждань, що відбилися на його обличчі, мені спадає несподівана думка:
— Хочете, відкрию?
Складного в цьому нічого немає. Хоча кнопка магнітного замка не розташована на видноті, знайти її великих труднощів не становить. Відвідувачі просто побоюються самовільничати.
— Хіба так можна?
— А сенс втрачати час? Ви не хвилюйтеся. Якби я хотів втекти, давно так і зробив би. Просто випущу вас.
— Ні, краще почекати, — ясна річ, людина від пропозиції хворого злегка губиться. Мало що.
Але мені вже не терпиться скоріше спровадити стороннього.
— Та, не переймайтеся, — натискаю кнопку, відкриваючи магнітний замок. — Ідіть собі.
У Кірі навіть обличчя витягнулося від подиву. Мабуть, не було уявлення, що так можна. Не за чиєюсь вказівкою, а просто, за власним бажанням.
Розгублено потупцювавши на порозі, але усвідомивши, що нічого страшного не трапиться, гість поспіхом йде, щільно прикривши за собою двері.
Ми з Кірею залишаємося в кімнатці наодинці. Рідкісний момент, іншого такого може й не виникнути.
Дивимося здалеку і чомусь очей одне від одного відвести не можемо.
Треба б піти, поки медсестра не застукала і не влаштувала виволочку через зниклого відвідувача. Ось тільки йти бажання немає. Та й не для того я позбувся свідка...
Навпаки, хочеться побути з Кірею наодинці. Милуватися миловидними рисами обличчя. І ні про що більше не думати.
Ситуація виникає незручна, але приємна. Душа мнеться, проте наполегливо тягнеться до об'єкта бажання. Роблю кілька кроків назустріч.
Кіря стоїть насторожено, не рухається. Дивиться цими своїми очима. Чекає — що далі?
Більше не можу стримувати потяг. Підступаю впритул і доторкаюся долонями до кінчиків тонких пальців, відчуваючи приємне тремтіння від першого дотику. М'яко забираю з рук кухоль, ставлю на стіл.
Сам то я хоч розумію, хай не до кінця, що роблю. А от із Кірею що відбувається — чому щоки червоні? Чому не йде?
Спостерігаючи за виразом обличчя й особливо очей — як себе поведе, як відреагує?.. обережно обхоплюю талію — помітно бентежиться, а в очах відбивається первісний страх.
Ну, будь що буде!
Притискаю стегна до себе, нахиляюся для поцілунку.
Від несподіванки у Кірі навіть рот розчинився. Показалися жовтуваті, злегка надщерблені, маленькі зубки. Очі інстинктивно заволокло паволокою.
Слабке відчуття чужого дихання, легкий дотик губ...
Кіря, ніби отримавши удар струмом, різко розриває злиття — з коротким зойком відштовхує мої руки, виривається з обіймів. Вилітає в коридор і кидається навтьоки.
Усе відбувається буквально за одну мить. Любовне сп'яніння, не знайшовши виходу, назад впливає на нервову систему. У голові виникає шум, в очах темніє, серце важко калатає.
Мабуть, організм, перенасичений впливом ліків, не витримав додаткового струсу від різких емоційних гойдалок. Єдина думка — скоріше б дістатися до своєї палати.
Шукати довелося практично навпомацки. Усі ці двері в коридорі такі однакові. Насилу подолавши справжні й оманливі перешкоди, знайшов потрібну кімнату.
Впав на ліжко і ненадовго забувся.
4
У нашому крилі немає «Наполеонів» та інших «геніїв», що малюють дикі абстрактні картинки із позивами до вбивства, яких зазвичай показують у псевдодетективному кіно. Можливо, подібних персонажів тримають в іншому місці — лікарня має багато корпусів. Але цікаві люди і тут трапляються.
— Ось, наприклад, лікар, — до свідомості доносяться міркування одного зі співпалатників. — Чи є він авторитетом?
— Безумовно, — засвідчує другий голос.
— Особливо в нашій, так би мовити, спільноті. Але скажіть мені, що таке у нього з обличчям?
— Випиває, — з деякою навіть прикрістю підказує співрозмовник.
— Ну, не скажи. Коли пише, руки помітно тремтять. Судячи з усього, не просто випиває, а відчайдушно накидається. Став би справжній авторитет так прикладатися до пляшки? Значить, немає тієї впевненості. Та й у стінах закладу він може й авторитет, але вийди назовні... виходить нічим від інших і не відрізняється. Банально — особисте життя налагодити не може.
— Тобі почому знати? — роздратовано перериває пишномовну промову третій сусід.
— Так на обличчі все написано, — одразу знаходиться «бувалий».
Хіба я сказав цікаві? Просто обмовився. Типові обивателі середнього віку. Такі самі, один в один, сидять літніми вечорами у дворі за столом, ріжуться в доміно та обговорюють високу політику. Відчуття, ніби дехто з них, поки викладали кісточки, настільки загралися в цю одноманітну й нудну гру, що й життя мимоволі стало відразливим.
— З іншого боку — робота справді важка. Сам посуди — все з психами та з психами. Кому не захочеться в такій ситуації душу підлікувати?
«Бовдур», виходить, не такий уже й простак. Зарано я на сусідів ярлики розвісив, особливо не розібравшись. Те саме вийшло і з Кірею...
Все, що сталося, яскраво спалахує в пам'яті. З дитинства не відчував такого пекучого сорому. От наробив дурниць!
— Це як приклад, — не став сперечатися «бувалий». — Щоб краще пояснити думку. Особисто до лікаря у мене жодних претензій. Мужик порядний. Хоча б розбирається у своїй справі, на відміну від...
«Бувалий» несподівано затих. Чи то думка про некомпетентність надто близька йому особисто, чи то зворотно екстраполював свою теорію на лікаря і раптом впевнився, що той насправді не такий уже й великий фахівець, яким здається.
Зрештою, чи має пацієнт, навіть досвідчений (а деякі з місцевих настільки обізнані в психіатрії, що самі кому завгодно можуть надати консультацію), достатньо знань у питанні власної недуги, щоб визначити реальні здібності лікаря. А якщо ні, то доводиться просто покладатися на ескулапа. Тобто на вдалий випадок, везіння.
І якщо раптом лікар лише здається кваліфікованим, але насправді таким не є, тоді що з цього випливає? Наше лікування — чиста лотерея. Навіть помилкова терапія може дати тимчасові позитивні результати, але в підсумку зробить тільки гірше і тоді...
Від подібної маячні мене охопив легкий приступ паніки. Головне, що вдалося після всього зрозуміти — більше не хочу бути хворим, надто виснажливо. Бажаю зцілитися.
Зациклившись на власних думках, не одразу усвідомив, що «бувалий» принишкнув не через високі роздуми. Просто в коридорі відбувається якась метушня. Звідти долинають хрипи, крики, добірна лайка. І триває це непристойно довго.
Сусіди по палаті мимоволі прислухаються, але не поспішають відчиняти двері. Чомусь не бажають поцікавитися, що відбувається.
Передчуваючи недобре, сідаю на ліжку.
— Що таке?
— Знову напад, схоже.
— Ох, бідолаха...
Переводжу здивований погляд з одного на іншого — невже Кіря?
— Ах, ти сучара! - раптом волає хтось в коридорі. По голосу упізнаю медсестру. Одну з тих, кого складно вивести з рівноваги.
Сам не зрозумів, як схопився на ноги.
— Не варто, хлопче. Краще тобі цього не бачити.
Не слухаючи добрих порад, поспішив у коридор. А там — справжнє зібрання. Хто міг і кому цікаво, висипали з кімнат, з азартом спостерігаючи, як троє медичок відчайдушно намагаються вгамувати озвірілого хворого.
Ситуація досягла піка — вже ніхто не стежить за дотриманням правил поводження з пацієнтами. Відбувається натуральна бійка — медсестри луплять куди попало, валять на підлогу, накидаються зверху.
Але хоч Кіря і виглядає кволо, впоратися зі сплеском люті в них не виходить — верещить, дряпається, кусається, відбивається руками і ногами.
Тільки, здається, притиснули до підлоги і ось-ось доб'ються успіху, як буквально розлітаються на всі боки. Одна, відсвічуючи синцем від зубів на щоці, насилу встає на ноги. Друга намагається відповзти подалі від епіцентру буяння, стогнучи й притискаючи рукою низ живота. Третя скиглить під стіною, притримуючи долонею перебиту руку.
Кіря поводить поглядом округи, очікуючи наступного нападу. А очі абсолютно чорні — нічого не бачать і не розуміють.
В приміщення вривається пара санітарів, міцні хлопці. З ними точно не злагодити. Але Кіря продовжує чинити опір незважаючи ні на що. Хоча сили помітно покидають.
Виривається наостанок, волає щосили — чи то виття болю, чи то крик душі. Це вже останній сплеск, за яким слідують конвульсії, піна на губах. Тіло обм'якає.
Медики одразу підхоплюють Кірю під руки й коліна. Мерщій переносять на ліжко.
Місцевий світ одразу повертається до порядку. Медсестри, швидко оговтавшись від болісних відчуттів, квапляться доглянути за Кірею. Одна поспішає в палату, друга — за ручним апаратом вентиляції легенів. Жінці із понівеченою кінцівкою медбрат швидко накладає шину.
Хворі розходяться — вистава закінчилася.
Перебуваючи в стані, близькому до шокового, відповзаю назад на ліжко. Сусіди по кімнаті, побачивши вираз мого обличчя, переглядаються між собою, але мовчать.
Буквально годину тому ми з Кірею стояли в приймальні наодинці, і я навіть на щось розраховував. Після всього побаченого складно зрозуміти на що саме. Імовірно, знову сподівався знайти сім'ю, зустріти кохання. Тільки місце поплутав і час. Погрався один із вогнем. Куди поліз, навіщо?
— Часто це з нею... тобто з ним?
— Буває, прихопить, — за всіх відповідає «мовчун».
Хоч і суворо до Кірі ставляться. Виходить, неспроста.
От же ідіот! Життя не втомлюється давати уроки.
Наступного ранку Кіря виглядає майже як зазвичай, хіба що ще більш тихо, задумливо, забито.
Але я, звісно, намагаюся триматися тепер на відстані.
Протягом дня відчуваю іноді на собі чужу увагу. То в їдальні, то в коридорі. Озираюся — точно, це Кіря дивиться здалеку. А погляд такий, ніби відчайдушно силиться щось зрозуміти, проте ніяк не виходить.
Поспішно відводжу очі. Вистачить одного нервового зриву на совісті.
Та й взагалі мені тут не місце, це зрозуміло. Досить жити химерними фантазіями. Треба сконцентруватися на лікуванні.
*
— Набагато кращий вигляд маєте, — похвалила літня медсестра, що заспокоювала мене в перший день і вдало вийшла на зміну вже після бунту. — Помітна усвідомленість у погляді, немає тієї переляканості. Йдете на поправку.
Справді — ін'єкції, які потужно і приємно впливають на організм, давно скасували. Лікування обмежилося прийомом різноманітних пігулок. Але їхня кількість звелася останнім часом до трьох найменувань.
Лікар ситуацію підтвердив.
— У нас є практика — відпускати видужуючих додому на вихідні. Дати можливість спробувати себе в знайомій обстановці. Щоб зрозуміти, наскільки людина готова... або поки що не готова...
— Невже час? — навіть не віриться.
З іншого боку — трохи страшно. Можливо, вдома на мене все ще чекає всяка чортівня.
— Чому ви дивуєтесь? Спостерігається явне поліпшення стану. Але я розумію побоювання. У п'ятницю, після процедур, вас випустить медсестра, вона ж відпустить необхідну кількість препаратів. А вранці в понеділок повернетеся. У крайньому разі, якщо відчуєте себе вдома незатишно — можете приїхати раніше. По суті, коли завгодно. Як ви на це дивитеся?
— Тоді гаразд. Згоден, звісно.
— От і чудово.
Лікар виписав рецепт.
— Коли медсестра буде ввечері видавати ліки, — сунув мені аркушик у руки, — обов'язково звіртеся з папірцем, перерахуйте кількість. Щоб потім не схаменутися. Впораєтеся?
— Звичайно.
— А на звороті мій особистий номер. Про всяк випадок. Якщо відчуєте тривогу — одразу зателефонуйте. У будь-який час.
— Дякую.
*
Тільки даремно тривожився — вдома виявилося настільки добре, що словами не передати.
Надзвичайно приємно спокійно посидіти в туалеті, прийняти ванну з пінкою та морською сіллю...
Хоча нужник у нашому крилі повноцінний, з кабінками, але усамітнитися там апріорі не вийде. Мало того що хворі вічно шастають, так ще й прочинене віконце постійно обліплене курцями. Утім, усе не настільки погано. Кажуть, у суворіших відділеннях взагалі жодних перегородок — уся срань на виду.
Помитися в лікарні теж не так просто — чекай банний день, щоб у відгородженій комірчині з квадратною ванною нянечка кілька хвилин віддраювала з твоєї шиї дігтярним милом злиплий бруд.
Тоді як удома — будь-які зручності завжди під рукою. Та ще тиша, спокій, телевізор. Нормальна їжа...
Нехай холодильник порожній, а залишки продуктів уже зіпсувалися, зате в морозилці виявилися хінкалі.
Боже, ну і смакота! Як мало потрібно для щастя. Після стількох днів молока і каш...
Цікаво, до речі, скількох? Звірився з календарем — виходить, тільки два тижні минуло, а ніби ціле маленьке життя прожив за цей строк.
Наситившись, захотілося якнайшвидше що-небудь приготувати самому, аж руки засвербіли. Хоча б спагеті з соусом «Альфредо», печерицями і соковитою курочкою... відчути в роті повноцінну гаму смаків. Адже я кухар, карамба!
Після звільнення, здавалося, ніщо не змусить мене приготувати страву складнішу за смажену яєчню із беконом, вермішелевий супчик або напівфабрикати з магазину. Думки про кухню викликали стійку відразу.
Раптом все змінилося. Перше бажання — вранці прогулятися по ринку. Закупитися нормальною ковбасою, смачним сиром. Взяти курочку, вибрати свіженьку свинячу вирізку або навіть шматок телятини.
Потім трохи прибратися, випрати одяг, попрасувати. Привести себе до ладу. Знайти роботу…
Ой, із роботою я трохи поквапився. Спочатку треба закінчити лікування.
Але серце підказувало, що скоро випишуть. Раз так зрадів дому, значить усе гаразд.
Тим більше будь-який напад тривоги можна вкоротити своєчасним прийомом ліків. Колишнім страхам мене тепер так запросто не дістати. Пережитий досвід додає впевненості.
*
Повертатися особливо не хотілося.
Лікар, задоволено вислухавши мої враження від поїздки додому, скасував прийом однієї з таблеток, знизив дозування двох інших.
Можливо, це стратегія така? Поживеш трохи серед людей із реальними проблемами, поїси нудотної їжі і швиденько захочеться назад додому. Тим паче коли чітко розумієш — тут зовсім не те місце, де можна справді сховатися від світу.
Відчуваючи, що залишилося недовго, не знаходжу собі місця. День тягнеться надто повільно. Аби скоротати час хитаюся коридорами. Мимоволі озираюся на всі боки, сподіваючись де з ким випадково побачитися. Заходжу туди, сюди — але ніде не знаходжу.
Увечері не витримую, цікавлюся в сусідів.
— А що з Кірею? Не видно.
— Перевели, — хмуро відповідає «мовчун». І немов коротка судома пробігає по його обличчю.
— Невже знову напад був?
На це питання уже ніхто не відповідає.
Перед уявним поглядом зразу постає образ Кірі у «вогні»: із заломленими руками, закоченими очима; гутаперчевим тілом, яке б'ється в конвульсіях, і піною на губах.
Дійсно, що тут ще скажеш.
Буйних тримають в іншій будівлі. Усі знають де — решіточки там солідніші будуть, ніж наші. І крики з того боку іноді такі доносяться... ножем по серцю.
Ось і все. Більше мене тут точно ніщо не утримує.
*
Кілька днів потинявся лікарнею з похмурим виглядом, відчуваючи себе всюди зайвим. А там і відрахували.
Виписати то виписали... але чи можна назвати мене повністю здоровим? Звісно ні. Тут не грип і не ангіна — самі по собі за кілька днів симптоми безслідно не зникнуть.
Не дарма ж лікар черконув на десерт парочку рецептів і призначив приблизні дати відвідувань для обов'язкових профілактичних бесід. Як мінімум на найближчі півроку, а там подивимося.
Але, можливо, одного разу...
Мене береться провести медсестра. Їй якраз потрібно зайти в головний корпус за ліками.
Чудний збіг. Саме та жінка, що прийняла колись у цей химерний світ, тепер із нього і виводить. Щоправда, тоді на вулиці бузила тривала зима, тепер зовсім інша справа — тепло, сонячно.
Хоча зворотна дорога мені знайома, але відмовлятися від компанії чуйної людини було б неввічливо.
Дорогою, до речі, проходимо повз корпус буйних. Мимоволі вдивляюся у вікна, сподіваючись розгледіти знайоме обличчя.
Але нічого не бачу — сонце відблискує від заґратованих шибок, сліплячи очі.
Спокусливо, звісно, остаточно відкинути умовності реального світу. Стрибнути слідом за білим кроликом углиб нори. Довести до завершення ту дивну, напружену ситуацію. Закінчити поцілунок. Зрозуміти, нарешті, все про Кірю, а заразом і про себе...
Перейти на наступний рівень божевілля.
Які дивні бажання нами часом керують!
Розмірковуючи, не одразу зрозумів, що медичка намагається донести до мене важливу інформацію. Прислухався до її слів.
— Дивіться, ось там у нас відкривається нова приймальня. Поки що йде ремонт, але скоро закінчать — зручне, видне місце. Картку на вас заведено, тепер ви вже тут усе чудово знаєте. Не обов'язково наступного разу викликати швидку, відволікати машину від термінових викликів. Якщо раптом відчуєте себе недобре, запросто приїжджайте. Вас швиденько зареєструють і заново покладуть підлікувати.
Від таких добрих напучувань — лише холодок по спині. Тільки-но встиг понадіятися, що все-таки вдалося вирватися із замкненого кола, залишити найгірше позаду, як у майбутньому знову привиділися гвинтові сходи без кінця і краю, добре знайомі з недавніх кошмарів.
То чи буду я коли-небудь знову по-справжньому здоровим? Хто знає, хто знає...
