Після написання чергового напівакадемічного есе я почула що воно недостатьно академічне. Вкотре після того як інша людина прочитала моє ессе я почула що воно відчувається так ніби я розмовляю з читачем. Приємні похвали про оригінальність підліткового стилю плавно переросли у “ це занадто неформально” дорослого віку. Неформальність навіть не у сенсі якоїсь неймовірної контроверсії сюжетів, а швидше у простому академічному поняті. Я не кажу що мій стиль написання не впливає на загальну структуру тексту. Все ж поки читач та критик розуміє про що йдеться зауваги про структуру та лексику можуть йти до біса.
Хай навіть я згідна з тим, що школа чи університет це найгірше місце для показу своєї індивідуальності. Це просто розцінюватиметься як замах чи майже не на всю інституцію. Не варто забувати, що більшість з нас закінчили на друкарні саме через фізичну потребу випускати свою вербальну діарею хоч кудись.
Повернемося ж до мого бідкання. Жарти, риторичні запитання, розмовний стиль написання, гіперболи й тексти де роль автора значно більше впливає на те що він намагається довести — усе це називається гонзо, і це власне те, що наштовхнуло мене на написання цього довгочиту. Якось так вийшло, що гонзо я почала писати ще до того як зрозуміла що це таке, але саме після прочитання “Fear and loathing in Las Vegas” я зрозуміла суть цього жанру. З першого опису нюхання мескаліну я закохалась у цей стиль. Твори Томпсона взагалі дають тому всьому добру долю параної та шизофренічного нерозуміння подій. Твір влучно змішує критику офісу Ніксона, наркотики та недосяжність американської мрії як такої. Всім охочим пропоную читати усю книгу одного ранку, як це зробила я, це зовсім змінює сприйняття твору. Швидкий ритм фраз, швидкі теми так короткі розділи дозволять закрутити читача у вихор подій.
Все ж таки у гонзо нас цікавить трохи інше, а саме факт того що це є майже протилежність класичній журналістиці. Хто? Де? Коли? Чому? Залишається на місті, але воно ховається за фасадом усього тих стилістичних прийомів що в кінці ми назвемо гонзо. Хай навіть спочатку сам Томпсон після того, як зробив нотатки про Mint 400 і надіслав їх до The Rolling Stones, казав, що це паршива робота, саме вони пізніше стали основою для культового твору.
Все це до чого, на жаль теперішні соціальні структури значно впливають на наше поп культурне та андеграунд мистецтво і гонзо пало жертвою цієї ситуації, жанр зараз не дуже репрезентований. Він не йде у ногу з головними принципом сучасного світу — ефективністю. Крім, звичайно, якихось мейнстрімних фікшн текстів розвиток насправді оригінальних жанрів спав. Гонзо ж взагалі перестало бути популярним, можливо через те що було створінням своєї епохи, а можливо тому, що вульгарність таких текстів відлякує.
Факт злишається фактом загальна потреба більшості у текстах, що легко читаються та доступні загальній аудиторії створює сумну ситуацію. Загалом ми вальоризуємо те що продається, те що дуже добре продається. Згадуючи той самий букток (господи прости) більшість часу це одна й та сама книга де змінюється лише місце та вигляд головного персонажа. Автентичні тексти залишаються десь на мікроскопічних блог платформах (всім авторам на друкарні привіт).
Хтось скаже це наслідок людської тупості, хтось капіталізму і деякі особливо знаючі скажуть що це hautology. Це скоріше за все мікс усього, але кого цікавить звідки взялась ця проблема якщо заходячи у книгарню найбільшими стендами є наукпоп, книги про спєшний успєх і наближені до літератури різновиди порно.
Пишіть читайте і підтримуйте андеграунд літературу і маловідомих авторів не тому що вам їх шкода, а, тому що вам це подобається. Можливо колись ми вийдемо зі стагнації та стандартів літератури 20 сторіччя які висять дамокловим мечем над головою сучасних авторів.
Надихалась ось цим:
