У кожний історичний період і в кожній країні настає момент, коли люди однієї нації обертаються проти одне одного. У найгіршому випадку це призводить до революцій і громадянських війн. Існують певні закономірності, які можна спостерігати в кожній спільноті, що неминуче наближається до розколу.
Щоб спільнота могла залишатися єдиною, їй часто потрібен спільний ворог — хтось, кого можна звинувачувати й атакувати. Ця потреба простежується ще з найдавніших організованих спільнот, де виживання в групі було простішим. У таких умовах ворогом ставав кожен, хто виглядав або поводився інакше, ніж «свої». У кризові моменти така спільнота згуртовується, щоб захищати та підтримувати всіх її членів. У багатьох випадках ми можемо знайти осіб, яким вдавалося залишатися осторонь.
Життя у США в сімдесяті роки — ідеальний приклад такого розділення. Однією людиною, яка може підсумувати суть цього есе, є американський письменник Гантер С. Томпсон. Томпсон перебував у самому вирі культурного хаосу того часу. Озираючись назад, можна сказати, що йому досить непогано вдалося втриматися на плаву. Його літературна праця Страх і огида в Лас-Вегасі є прикладом журналіста, який був «достатньо залученим» у ситуацію. Ми всі можемо чогось навчитися від нього. Томпсон, хоча й не хотів повністю ставати на чийсь бік, активно підтримував Демократичну партію. Політичний ландшафт сімдесятих певною мірою схожий на сучасний, але цю дискусію залишимо експертам. Повертаючись до його позиції: Томпсон не вагається критикувати обидві сторони та висміює не стільки саму політичну участь, скільки глупство, яке її супроводжує.
У Страху й огиді правоохоронні органи зображені як дурні «свинки» — і так само його друг самоанець. Критика однакова щодо всіх — жодної прихильності. Хоча Томпсона можна критикувати за зловживання наркотиками і те, як це впливає на його розповідь, існує інша письменниця тієї ж епохи, яка писала свої свідчення майже болісно тверезо.
Джоан Дідіон, як і Гантер С. Томпсон, займала дещо відсторонену позицію під час потрясінь сімдесятих. Вона більш журналістська, більш інтроспективна, холодніша. Вона — спостерігачка, яка через внутрішні чинники не може брати участь у подіях. З іншого боку, Томпсон обирає реагувати у ступені, який підходить йому особисто, а не диктується загальними тенденціями. Це й є головна різниця між ними.
Як це стосується розділення суспільства, запитаєте ви? Засоби масової інформації зазвичай надають перевагу двом протилежним сторонам, намагаючись переконати публіку приєднатися до однієї з них. Але насправді більшість людей ніколи повністю не залучається до жодної. Ми часто звинувачуємо цих людей у бездіяльності чи сумнівах, забуваючи, що саме вони можуть бути тими, хто надає безпечну, неупереджену критику обох сторін. Але це можливо лише за умови, що така особа надає об’єктивну оцінку. У часи серйозних криз люди, які не беруть активної участі у протистоянні, часто виживають і передають інформацію про події.
Треті сторони важливі для передачі культурної спадщини та збереження свідчень про певні події. Я б ніколи не дізнався так багато про репресії за Сталіна, якби мої прабабусі й прадіди не пережили їх. Чесно кажучи, я б навіть не народився. Це стосується «звичайних» людей. Коли ж мова заходить про митців і письменників, ми часто очікуємо від них активної участі в суспільному дискурсі, вірячи, що бути митцем означає бути зобов’язаним виступати за певні права.
Повертаючись до початкової тези цього тексту, я вважаю, що митець може бути не менш впливовим і сильним, залишаючись поза загальним дискурсом. Хоча саме мистецтво не може бути аполітичним, у руках майстерного автора його послання може бути настільки тонким, що його складно зрозуміти навіть найуважнішим. Це дозволяє творцеві залишатися поза увагою й уникати неприємностей.
