Здається, в мене остаточно поїхав дах — биту годину витріщаюся на Ксюшу й не можу зосередитися на роботі. От і настала, схоже, горезвісна «клініка» самотності. Може, кави випити, щоб трохи підбадьоритися та хоч якось переключитися?
Ми сидимо по діагоналі один навпроти одного в крихітній прохідній кімнаті. Ліворуч від мене місце Жорика, який має одну чудову рису: він рідко приходить вчасно, йде — коли заманеться, і йому ніколи не роблять із цього приводу зауважень, настільки ситуація стала для всіх звичною. Ось і тепер він відсутній.
Навпроти мене — м'який диванчик для рідкісних відвідувачів. Біля нього — кулер та маленький столик. На столику — упаковка крафтових стаканчиків, велика коробка з чайними пакетиками, банка розчинної кави, картонний пакет набитий цукровими стіками, пластикові палички для розмішування, рулон паперових рушників.
Із сусідньої кімнати частенько заходять колеги: роблять собі напої, перекидаючись то з Ксюшею, то зі мною незначними фразами.
Запах кави вже добряче дурманить, а я все сиджу як дюдя, постійно поглядаючи на дівчину, думаючи про те, яка насправді тендітна, хитка та ненадійна річ — стосунки. Розмірковуючи заодно про інші високі матерії.
Стежити за Ксюшею доволі цікаво — вона робить безліч речей одночасно. Листується з кимось у комп'ютері, періодично чомусь посміхаючись і поводячи розсіяним поглядом на всі боки, доки нігтики дзвінко стукають по клавіатурі. П'є чай із великого кухля. Приймає дзвінки, уточнює побажання клієнтів, переправляє виклики менеджерам.
Зазвичай вона дотримується ділового стилю: біла закрита блузка з бантом, сірі штани, чорні туфлі або щось подібне.
Але цього разу класичну блузку з відкритим коміром доповнювала довга бежева спідниця, що особливо підкреслювала струнку фігуру дівчини та кремові босоніжки на високій танкетці. Яскравості образу додавали акцентований макіяж, нова незвична зачіска, і надто вже сяючі очі.
Може, торжество якесь? День народження?
Ні, «варення» було кілька місяців тому, пам'ятаю, пили шампанське з тортиком. Якесь інше свято? Перебрав у думках урочисті дні... імовірно, тут щось особисте.
І хоча, крім взаємних посмішок, жартів та періодичних пікірувань поглядами, нас нічого не поєднує, все одно відчув легкий укол ревнощів.
Ксюша відкинулася на спинку крісла, трохи звузила очі, читаючи щось на екрані. Несвідомо завела долоню під комір, розминаючи шию. Блузка при цьому збилася на бік, відкривши худеньке плече, тоненьку білу бретельку і загострену верхівку пелюсткоподібної чашечки бюстгальтера.
Фантазія одразу пішла за дівочою рукою вниз по плечу, маючи намір забратися під чашечку, бажаючи якнайшвидше відчути у долоні приємну важкість грудей. Голова сама собою схилилася набік. Очі, прагнучи зазирнути під офісний стіл, скосилися вниз... але марно.
Вертикальна дошка закривала огляд, лишаючи тільки охоплені ремінцем щиколотки, оксамитову шкіру верхньої частини стопи та пустотливі пальчики з червоними нігтиками, що визирали з-під шлейки босоніжок.
Ймовірно, відчувши на собі чужий погляд, дівчина відірвалася від монітора. Помітивши мою пильну увагу, трохи схаменулася, сіпнула рукою, що лежала на шиї, але миттєво стримавшись, вп’ялась поглядом у екран. Потихеньку прибрала долоню з плеча, ніби між іншим поправляючи відворот блузки.
«Кава! — раптом згадав. — Я ж збирався випити кави».
Але думки, всякі думки… не давали зосередитися.
Та які вже думки? Усе просто й зрозуміло, як день: я її хочу, жадаю. А судячи з частих поглядів у відповідь, вона, мабуть, теж не проти зближення... Хоча, може, це лише мої фантазії. Однак і раніше помічав щось на кшталт зацікавлення... Але не звертав уваги. Раніше мені це було не потрібно.
Подібні роздуми надихали на певні дії, проте серйозно хвилював один момент — що далі?
Що буде після того, як первинні бажання будуть задоволені, а початкова чарівність стосунків розвіється? Чим ми займемося тоді? Станемо перемелювати кісточки колегам, дивлячись вечорами осоружні серіали, іноді перемежовуючи їх футбольними матчами? Що ще?
Чи існують речі, які дійсно зможуть нас об'єднати, зблизити по-справжньому? Судячи з кола її інтересів, трохи знайомого мені завдяки щоденній пустій балаканині — навряд.
То чи варто знову піддаватися інстинктам, щоб укотре зробити помилку і накоїти дурниць?
Упевнений, все закінчиться як завжди. Спілкування незабаром обмежиться обговоренням списку потрібних на тиждень продуктів і безглуздими сварками. Потім підуть скарги друзям, подругам: «вона мене не розуміє», «він мене не відчуває».
З'явиться у світі ще одна пара чужих людей, які рутинно ділять одне ліжко.
Чи це те, що мені дійсно потрібно?..
Не без зусиль схаменувшись, все-таки зрушив із місця. Насипаючи в стаканчик ложку кави й додаючи цукор, ніби між іншим промовив:
— Приголомшливо сьогодні виглядаєш.
— Справді? — Ксюша відірвала погляд від монітора, трохи зашарілася. — Дякую.
На мить бесіда перервалася, але необхідно було прояснити ще одну важливу деталь, у розрізі можливого розвитку стосунків.
— Тебе, мабуть, із чимось можна привітати?
Спершу вона не зрозуміла, про що мова. Потім дійшло:
— О, ні. Це так, — усмішка підтверджувала щирість сказаного. — Без жодного приводу. Просто...
Задумливо покрутила рукою, намагаючись висловити думку до кінця, але так і не зуміла цього зробити.
— Ясно, — кивнув, допомагаючи їй закрити тему. Підніс стаканчик до язичка кулера. Залив каву окропом.
Запашний аромат тут же розлився по кімнаті. Раптом Ксюша обізвалася:
— До речі, ти не міг би?..
— Що таке? — відгукнувся, мабуть, аж надто поспішно, перебивши її на півслові. Рука сіпнулася, трохи кави розлилося на підлогу. Добре хоч не на джинси. — От чорт!
Ксюша розвела руками, ніби вибачаючись:
— Сканер! Знову чомусь не працює. Всього один папірець попросили копірнути, а я все ніяк. Кабель, імовірно. Ну, як зазвичай. Ти знаєш. Подивишся? А підлогу там я витру, не переймайся.
Злегка посміхнувшись, не зміг утриматися від легенької підначки:
— Скажи, ти спеціально це влаштовуєш, правда? Подобається спостерігати, як я тут повзаю... біля твоїх ніг?
— Що ти! — вигукнула вона, але пустотливий погляд казав інше. — Це просто випадковість. Каблуком, напевно, зачепила.
— Гаразд, вистрибуй звідти.
Ксюша підвелася, відсунула крісло. Відірвала кілька серветок із рулону. Нахилившись, змахнула з підлоги кавові патьоки. Кинула сміття в урну, що стояла під столиком.
Я поставив свою каву на край столу, присів, щоб залізти під стільницю, маючи намір дістатися до задньої панелі системного блока. Мимоволі кинув погляд на екран. Там було відкрито якесь вікно — один із безлічі чатів, сайтів, форумів, чи що воно там...
Увагу привернула, власне, не сама сторінка, а ім'я, яким підписувалася дівчина.
— Кітана? — вигукнув, подивившись на неї знизу. — Кітана?!
Окинув довгим поглядом її фігуру.
— А де твої ці штуки, як їх там?.. Світочі битви, коротше.
— Ну!.. — Ксюша злегка надулася. — Що ти починаєш?
— Просто дещо несподівано. Ти — і раптом Кітана!
— Іди геть, я сама впораюся! — роздратовано вигукнула вона.
Здавалося, ще мить — і справді полізе під стіл.
— Ти не хвилюйся, Китанчику. Зараз все виправлю.
— Дурень!
Юркнувши під стільницю, під'єднав кабель.
— Готово... той... забув, як тебе там?
Дівчина зчепила кулачок:
— Як стукну зараз!
— Усе — мовчок. Якось не дуже хочеться, того... віялом по горлу і в колодязь.
Вона засунула крісло на місце. Квапливо сіла, поклацала мишкою, згортаючи вікно і роблячи ще якісь маніпуляції. Сканер раптом тихенько заурчав, а слідом відгукнувся принтер, друкуючи копію.
— Занесеш у бухгалтерію? — попросила вона, намагаючись повернути бесіду в буденне русло.
— Звісно, для тебе все що завгодно, моя войовнича принцесо, — надаючи голосу грайливого тону і зазираючи їй в очі, пролепетав я. — Хоч зірочку з неба. А тим паче якийсь паршивий лист. Легко!
Ксюша зробила слабковловимий різкий рух. Побоюючись, що навздогін може полетіти щось важке, поспішно зник за дверима.
За кілька хвилин повернувся в кімнату:
— О, моя високість! Ваш наказ виконано. Папірець таки в бухгалтерії.
Продовжуючи всіляко жартувати над дівчиною, присів на краєчок столу.
— Тобі дзвінок, — спробувала відв'язатися вона від мене.
— Перемкни поки що на кого-небудь... До речі, зовсім вилетіло, чого я тут стирчу.
Голос мимоволі став серйозним. Ксюша, вловивши раптову зміну настрою, автоматично переключила на когось виклик і подалася всім тілом уперед.
— Слухай, що я хотів сказати.
— Так? — уся її енергія немов направилася до мене.
Дійсно, ось вона, слушна нагода. Справді — якщо не зараз, то коли?
Посмішка прикрашала Ксюшине обличчя, очі сяяли ще більш, ніж звичайно... Здавалося, все вбрання і вся кричуща привабливість дівчини перебували в трепетному очікуванні цього самого моменту. ЇЇ пальці, відкинувши пасмо волосся, що напливало на обличчя, мимоволі потягнулися до мочки вуха, вхопившись за маленьку сережку:
— То що ти хотів сказати?
Слова, які так гостро потребували бути висловленими, вже крутилися на язиці: «Увечері не дуже поспішаєш? Може, посидимо в піцерії чи кафетерії? Сушія, до речі, за рогом, що скажеш?»
Тієї ж миті, на мене, остаточно розвіюючи сумніви, немов зійшло осяяння.
Виникла раптом нова, несподівана думка — як взагалі в цьому житті можна комусь довіряти, якщо до самого себе немає повної довіри?
Справді, так вийшло, що минулого разу розчарувалися в мені... але, хто знає, як воно вийде тепер? Чи готовий я зараз заподіяти комусь біль, схожий на той, який нещодавно переніс сам?
— Кава, — перше слово далося з великими труднощами. Далі пішло легше. — Коли лазив під стіл, забув тут каву. Подай, будь ласка. Праворуч від тебе.
В очах дівчини відбилося здивування, усмішка миттєво згасла. Вона зосередила на мені погляд.
Довелося підтвердити прохання кивком голови, супроводжуваним легкою посмішкою.
— Кава... так... звісно ж... — злегка схаменувшись, відгукнулася Ксюша.
Розгублено знайшла стаканчик, передала мені.
Супроводжуваний її збентеженим поглядом, неспішно, намагаючись не пролити напій, повернувся за свій комп'ютер.
Взагалі-то каву я не люблю. П'ю зрідка, щоб трохи прокинутися, привести до ладу думки, віднайти тонус. Але цього разу згущений присмак, що причаївся на дні чашки, приніс дивне похмуре задоволення.
«Справді, — ніби засвідчувала вишукана гіркота напою. — Так буде краще. Краще для всіх».
