Поки він, широко розкинувшись на ліжку, охоплений приємною слабкістю, насолоджувався короткими митями душевної легкості, вона, скрутившись біля нього калачиком, нишпорила руками в складках зім'ятої в ногах шовкової ковдри. Намацавши, нарешті, кінчиками пальців бавовняні трусики, тісно притиснула коліна до трохи обвислих, насичених молоком, грудей і, стрімко випрямляючись у практично дівочу струнку, синхронно натягла лямки на тазові кісточки.
— Маленьку хоч не розбудили? — прошепотів він, несподівано виявляючи в собі здатність говорити. Спостерігаючи краєм свідомості за судомними рухами дружини, прекрасно усвідомлював, що не розбудили, інакше надсадний дитячий крик уже дзвенів би на всю «хрущовку».
«А як по-твоєму?», — подумала вона, потроху розслабляючи надмірно витягнуту позу. Потім усе ж відповіла, трохи приглушеним, проте рівним голосом:
— Ні, спить.
— Це добре, — безтурботно протягнув він, дозволяючи собі повернутися до стану спокою. Водночас дивуючись тому, що навіть у такі миті свідомість намагається тримати навколишню ситуацію під контролем. Інакше для чого узагалі поставив дружині абсолютно нікчемне запитання?
Деякий час, геть забувши про все, тихенько лежали поруч, підкоряючись знемозі. Вбираючи зблідлими, знекровленими після довгої зими тілами тепле квітневе сонце, що лилося в маленьке вікно.
— Ох, це було... — уривчасто і трохи схвильовано раптом промовила вона, — давно такого не було. Напевно частіше тобі треба куди-небудь від’їжджати.
— У нас взагалі давно нічого не було, — пробурмотів він. Утім, не стільки їдко, скільки умиротворено. — Попередній раз і не згадати. Складно навіть порівнювати.
«Ну ось, як завжди. Чергове недоречне зауваження», — злегка розчаровано подумала вона, відчуваючи в його словах чи то прихований докір, чи то незгоду з висловленою нею думкою. Чи звичну зневагу до її розумових здібностей. А може все це разом узяте.
Він же, висловивши начебто й випадкове, проте давно накипіле міркування, продовжив бездумно кайфувати. Адже, справді, давненько такої ульотної відтяжки відчувати не доводилося!
Передихнувши, незабаром усвідомив, що бездумність була все-таки удаваною. Блукаючі в голові безформні думки дедалі наполегливіше концентрувалися на майбутньому від'їзді.
Внутрішнє напруження поволі зростало. Адже справді, скільки всього потрібно встигнути за такий короткий ранок! Знайти всі необхідні документи, зібрати потрібні речі, і ще, раптом пригадалося йому, щось треба було зробити з костюмом... Обов'язково... Щось дуже, дуже важливе. От тільки що саме?
«Так, чорт забирай, що я там збирався з ним зробити?».
Раптово схаменувшись, окинув кімнату швидким поглядом. Костюма ніде не було.
«Але, може, — спалахнула маленька остання надія, — у шафі?».
Остаточно струшуючи з себе сонливість, повернувся до дружини й обережно приступив:
— Слухай... ти ж зробила те, про що я тебе вчора вранці просив?
— Ти це про що? — трохи напружилася вона. — А-а-а! Вибач, любий. Я забула.
Він різко сів на ліжку.
— У сенсі? Як це забула? А голову ти свою ніде не забула?!
— Тихіше! Розбудиш... І потім, ми ж учора домовлялися. Пам'ятаєш? — все ще не відійшовши від самозабуття, й не встигаючи за гарячковими перепадами настрою чоловіка, промурликала вона. — Перед від’їздом не сваритися.
— Так-так, добре, — пробурмотів він.
Роздратовано прикусив губу, обдумуючи ситуацію.
— Ти маєш рацію. Гаразд, метнуся сам заберу.
— Правда? — злегка здивувалася вона. — Сходиш?
Він тільки руками розвів.
— А що мені ще залишається?
— Хм! Треба ж, — вона продовжила вивчати його довгим поглядом, — і що, невже на цьому все?
— В якому сенсі? Не зрозумів, — розсіяно насупився він. — Що тебе так дивує?
— Ніяких більше нотацій?
Окинув обличчя дружини напруженим поглядом.
— Тобі що, — у голосі зазвучали роздратовані нотки, — не терпиться чим скоріше мене дістати?
— Ні, не в тому річ. Виявляється, ми можемо... — вона почала підшукувати слова, щоб краще сформулювати. — Ось я забула, а ти зробив. Так просто. І немає проблеми. Навіть сваритися нема через що.
— Ну так, просто... — жовчно усміхнувся він. — Було б просто, якби ти забула щось раз. Гаразд, два. Ну, максимум три! Але коли ти провертаєш це з приголомшливою регулярністю... — замовк, намагаючись упоратися з клекотанням, що посилювалося в грудях. За мить продовжив, із деякою навіть образою в голосі. — Адже я всі твої забаганки виконую. А ти постійно нехтуєш моїми проханнями. От і виходить, що я для тебе зовсім нічого не значу. Так тільки... порожнє місце. Це, знаєш, напружує.
— Ну ти загнув. Зовсім не в тому річ! — вигукнула миролюбно, відчуваючи все-таки за собою деяку провину. — Просто... я трохи вітряна. Ти ж і раніше це знав, до того, як...
— Так, — з особливою гіркотою вимовив він. — У тому-то й біда, що знав.
Справді, звинувачувати нікого, окрім як самого себе.
— Раніше ти простіше до цього ставився. Взагалі, до всього простіше ставився.
Він спробував пригадати, як це було «раніше». Коли, ніби як, ставився до всього простіше. Вийшло не дуже добре. Спогад виявився нечітким, сильно змазаним, і тому несуттєвим. Занадто це було давно. Потім спробував зрозуміти, в який момент закінчилося так зване «раніше» і почалося своєрідне «зараз». Але тут його знову спіткала невдача. Адже перехід склався поступово, з безлічі ось таких дрібниць. І встали вони на цей шлях змін, по суті, з найпершого дня стосунків.
Утім, розмірковувати про всі ці премудрості часу зовсім не було.
— Зараз ще в хімчистці чорт знає на скільки застрягну, — поскаржився він.
— Ну, сам же винен, — холодно ввернула вона. — Узяв, і єдиний свій костюм так попсував!
Він ледь стримав спалах гніву. Так, у цьому була вся вона. Спочатку прикинувшись простачкою, скинула з себе будь-яку відповідальність, а потім, миттєво перевівши стрілки, звалила весь тягар провини на нього одного.
— У твоєї сестри, до речі, весілля було! — кинув сердито, несила більше стримувати злість, що накопичилася всередині.
— Оце так! — уїдливо вигукнула вона, враз відкидаючи попередній доброзичливий тон. — І тут я винна, так?
Протверезілий її різким вигуком, одразу ж узяв себе в руки.
— Гаразд, гаразд, це так, до слова прийшлося. Звісно твоєї провини в цьому немає. Речі хоч допоможеш мені зібрати? А то я точно на поїзд запізнюся.
— О'кей, — раптом легко погодилася вона. — Допоможу.
— Бо, знаєш… — продовжував за інерцією вмовляти він, мабуть, не очікуючи, що вона так легко погодиться, — ненавиджу збори.
— Так, я в курсі, — просто відповіла вона, і на одну мить така відповідь цілковито підкорила його.
Тут же, очікувано, проте все одно дещо раптово, прокинулася донька. Неповоротко сіла на ліжечку, поперемінно вивчаючи сонними очима обличчя батьків, посміхнувшись їхнім зустрічним натягнутим посмішкам.
Якийсь час вони витратили на обов'язкове ранкове «агу-ага», намагаючись підтримати віроломний життєрадісний настрій дитини, навперебій намагаючись малятко потішити. Домігшись у цьому починанні певного успіху і зайнявши дівчинку печивом та іграшками, взялися до справи.
Він витягав із шафи різноманітний одяг, ретельно його розглядаючи, дратуючи жінку власною повільністю. Деякі речі невпевнено повертав на місце, а деякі, ще більш невпевнено, подавав дружині, яка займалася укладанням багажу.
Відволікся раптово від вмісту шафи й окинув поглядом напівпорожню валізу.
— Зачекай-но, — пробурмотів, раптом насупившись. — Ти не те робиш.
— У сенсі? — насторожилася вона.
— Ти просто абияк пхаєш речі. А треба ж правильно складати.
— О, Боже… Починається. Ці твої вічні «правильно»!
— Але, правда ж. Шкарпетки краще повкладати в туфлі, а не розпихувати по кутах. Футболки та светри не кидати один на другий, а скручувати валиками й щільніше укладати на дно. Сорочки, навпаки, треба ретельно складати! Мабуть, краще навіть журнальчик використати, щоб акуратно...
Вона повільно піднялася з підлоги, витираючи долонею пил із чола. Поцікавилася начебто незлобиво, проте злегка примружившись.
— Ти хворий? От скажи, ти хворий? Так?
— Свої речі ти акуратно складаєш! — почав заводитися він. — А мої, звісно, можна валити в купу, як попало!
Вона запустила пальці у волосся. Спробувала пояснити по-хорошому.
— Послухай, у валізі задосить місця. Немає сенсу занадто заморочуватися. Я укладу, все буде чудово, все поміститься, ось побачиш! Довірся мені хоч трохи, гаразд?
— Знаєш, якщо ти просто вирішила зробити послугу.
Вона різко підхопила валізу обома руками й вивернула її вміст на підлогу. Саму валізу кинула слідом, на купу вивалених речей.
— Ось! Сам складай, як тобі подобається! Так, як вважаєш правильно! Нудотик!
— Гей, ну не варто було вже прямо так! — він уже почав каятися у власній різкості. — І потім, ми ж домовлялися... не забула?
— Так-так, ти маєш рацію — відгукнулася роздратовано. — Останній день, довга розлука, усе таке. Але я тобі допомагати більше не-мо-жу!
— Добре... — вимовив він прохальним тоном. — Перед виїздом треба хоч поснідати. Приготуєш що-небудь, гаразд?
— Це можна, — вона насилу перевела подих, — це запросто.
Грюкнувши дверима, вийшла з кімнати.
Донька, белькочучи щось на своєму, дивилася на телефоні мультики, пила водичку з маленької пляшечки, гризла формені печива, повзала диваном, роблячи стрімкі рейди через розкидані речі. Заодно рилася у валізі, допомагаючи татові. То щось звідти витягувала, то навпаки засовувала. Невдовзі, серед одягу затесалися такі необхідні в далекій дорозі речі як пульт від телевізора, дитяча чашечка, різнокольорові кружечки від пірамідки...
Йому раз по раз доводилося витягати з валізи зайве, і вкладати назад те, що раптом опинилося викладеним. Іноді зупинявся, відчуваючи, що голова від цього шалапутства починає йти обертом. Трохи віддихавшись, брав себе в руки. Посміхався доньці, умовляв її зайнятися чимось іншим. Водночас подумки сипав прокльонами в бік дружини, яка запропастилася на кухні.
Нарешті йому вдалося зібрати валізу. Полегшено посміхнувшись, підхопив малятко на руки та вирушив на кухню. На столі на нього чекала повна тарілка якоїсь невиразної парної каші.
Серце неприємно тьохнуло.
— Це що? — стомлено запитав він, беручи ложку й обережно помішуючи страву.
— Вівсянка.
Плечі прикро опустилися:
— І на біса ти її приготувала?
— Сам же попросив.
— Коли це я просив вівсянку? — вимучено поцікавився він. — От скажи, я взагалі хоч раз у житті її просив? Тільки подумай, будь ласка, гарненько, перш ніж щось відповісти.
— Ти сказав, приготувати що-небудь, — ображено протягнула вона. — Ось я і приготувала.
— Але чому, чому саме вівсянку? — він був близький до відчаю. Тремтячою рукою погладжував спину дитини, немов намагався заспокоїти не себе, а її. — Коли я говорив «що-небудь», я ж не мав на увазі якусь гидоту. Що-небудь простеньке, але смачне. Хоча б ту саму банальну яєчню, наприклад.
— Ти сказав, що-небудь, — вперто стояла вона на своєму. — Звідки мені було знати? Я зробила на свій смак. І не кричи, будь ласка, ми домовлялися.
— Чорт! Ми шість років живемо разом, а ти досі не запам'ятала, що я ненавиджу цю блядську вівсянку! І після цього ти дивуєшся, що я кричу?
— Не матюкайся, у тебе дитина. Якщо не хочеш кашу — не їж, — вона підняла тарілку, немов збираючись її прибрати, але одразу вдарила нею об стіл. — Тоді я просто викину її нафіг!
— Ні, стій! Не треба. Я з'їм.
— Невже? — вкотре за ранок здивувалася вона.
— Так! Раз ти приготувала, значить, я з'їм. Принаймні, цього разу.
— Хм... Ну, ось бачиш… Виявляється... А навіщо тоді треба було починати?
Йому страшенно захотілося її злегка тріснути, але він стримався. Почав квапливо відправляти кашу до рота, абсолютно не пережовуючи, сподіваючись якнайшвидше покінчити з неприємним сніданком. Попутно намагався підсунути ложечку вівсянки доньці, яка сиділа на колінах, однак та тільки кривилася, відвертала обличчя й відштовхувала його руку своїм маленьким, але міцним рученям.
— Не суй, не буде вона їсти. Терпіти її не може.
Почувши це, багатозначно посміхнувся й ласкаво поцілував малечу в тім'ячко.
— Розумниця, дівчинка. Слава богу, в татка пішла.
Доївши, тут же кинув погляд на годинник.
— Чорт, ось це я засидівся! Ще ж хімчистка!
Передав дитину дружині, яка насупилася через його попередню фразу з неприємним натяком. Поспішив із квартири.
Через годину прибіг назад, вкрай роздратований і захеканий. Кричати почав одразу, з порога.
— Ну що ти стоїш стовпом? Пора ж!
— О, Господи! Що так довго? Що сталося?
— Що, що?! Ці кретини видали мені чужий костюм, і ще стверджували, ніби це мій! Уявляєш? Виродки! Довелося піджак напнути на себе та показати, що в мене не настільки короткі руки. Півгодини з ними провозився!
— Знайшли?
— Так, ледве розібралися, що до чого! Вибачте, переплутали... А до поїзда, чорт забирай, менше години! Швидше давай, допомагай! І активніше, будь ласка, активніше!
Присіли на секундочку на доріжку. Підхопивши дитину однією рукою, а костюм іншою, кинувся геть із квартири. Дружина, витягнувши телескопічну ручку валізи, поспішила за чоловіком. На порозі спіткнулася, бурмочучи невдоволено.
— Ну і речей напер.
— Послухай, — роздратовано кинув він, не озираючись і звертаючи в хол до ліфта, а голос його стихав у міру руху, — коли ти на тиждень у відпустку збиралася, ще більше барахла з собою тягла, а мені це все на цілих два місяці!
Насилу перетягнувши коліщатка через поріг та замкнувши двері, поквапилася за ним.
Вискочивши на вулицю, поспішили до зупинки.
— Чорт! — раптово згадав він, пригальмовуючи на ходу. — Квиток! Паспорт!
— Що, що таке? — захекавшись вигукнула вона, насилу тягнучи непіднімну валізу.
— Паспорт і квиток, де вони?!
— Коли складали речі, — почала гарячково міркувати вона, — документи лежали праворуч від тебе, біля тумбочки. Коли йшли, на підлозі нічого не залишалося. Значить, десь у сумці.
— Ось це буде жесть. Це просто буде... щось! Поглянь там... скоріше... м-м... будь ласка.
Вона почала спішно ритися у валізі.
— Поквапся, прошу тебе... час підтискає!
— Не гони мене! Ти тільки збиваєш!
— Так запізнюся ж!
— Так сам же кудись запхнув!
— Добре, добре. Тільки швидше, мила, швидше давай!
Вона судомно продовжила пошуки. Секунди втікали стрімко. Стримувався він недовго.
— Та що ти там копаєшся, копуша чортова? Скільки можна шукати?!
— Копуша? Якби ти поклав нормально, то й не довелося б довбатися!
— Якби ти вчора спокійно забрала костюм із хімчистки, мені б не довелося поспішати, і я б не ткнув їх куди попало!
— Ну звичайно! Як завжди! Це ж я в усьому винна... А хто в нас пити не вміє? А в кого цілий тиждень на збори був? А хто чекав до останнього моменту? Ще й допомагати йому довелося. От не розумію я, як можна бути таким жахливим ледарем?!
— Допомагати?
— Ні, ну чому ти такий лошара? — вже не могла зупинитися вона. — Це ж треба було здогадатися, квиток із паспортом, та на саме дно сумки запхати! І все-то в тебе робиться через дупу! Ось воно твоє вічне, тупориле, «правильно»!
— Допомагати, чорт тебе забирай?! Та завдяки твоїй, так званій, допомозі, я їх туди й засунув!
— І тут я винна, так? Знову я? Ну ти й виродок! Сам же ні на що не здатний, тільки нерви намотувати вмієш. Скоріше б ти вже звалив! Це ж треба бути таким нудотним мізкотрахом!
Кинувши валізу чоловікові під ноги, вихопила з його рук приголомшену дитину, яка переводила загадковий погляд з батька на мати. Вигукнула, що було сили.
— Сам шукай, сволото!
— Та пішла ти на хер, взагалі! — остаточно розлютився він, хапаючи тремтячими руками розхристану валізу за ручку й з силою ставлячи її на коліщатка. — От що ти за істота така, га?! Адже зараз поїду, і ти мене тут цілих два місяці не намалюєш! Але тобі ж усе одно, ти навіть півдня не можеш стриматися, щоб істерику на рівному місці не влаштувати!
— Ме-ме-ме! Скатертиною доріжка, козлино! — злобно прореготала вона. — І хто з нас ще тут істерику закочує? Фух, нарешті це лайно закінчиться! Поїде він... налякав! Можеш назад і не повертатися!
— Сука!
— Гандон!
Плюнувши один одному під ноги, кинулися в протилежні сторони, навіть не озираючись. Одним словом, попрощалися.
