Годину, другу заколисую дитину. Та — ні в яку. Постійно вимагає маму. Але що я можу вдіяти? Мами немає.
Намагаюся якось умовити, щось пояснити, відволікти або вкотре суворо наказати: «Спи!»
Ні, вперто стоїть на своєму: «Де мама?! Хочу спати з мамою!»
Доводиться зчіплювати зуби й монотонно продовжувати заколисувати.
У певний момент навіть здається, що, якби матуся раптом з'явилася, це б ніяк не допомогло, адже я вмить розбив би їй голову об стіну.
Втім, це тільки так здається.
Звичайно, вона-то вміє. Може запросто заколисати дитину десь за пів години. Я — ні. Але, ймовірно, на те вона мати.
Однак, диво потихеньку відбувається. Остаточно зневірившись, трохи похлюпавши наостанок, дитя потроху забувається, обвисає на руках. Незабаром відключається.
Обережно, щоб не дай боже не потурбувати, укладаю на звичне місце, підтикаю для тепла і зручності ковдру.
«Алілуя!»
Тепер можна розслабитися, можна й самому поспати...
Кидаю погляд на будильник — до підйому якихось п'ять годин. Що ж, завтра буду знову немов після перепою — млявий та заторможений. Такий собі офісний зомбі. Трохи роздратований, помітно тугодумний, але здебільшого нешкідливий. Хоча, п'ять годин, це ще слава богу. Ціла вічність!
Схиляю голову на м'яке, підтягую на спину тепле, задоволено обіймаю подушку. Ось воно щастя...
Раптом щось клацає. Перелякано озираюся в темряві — ні, малятко беззвучне. З нею все гаразд, однак... Чорт!
Двері відчинені, в отворі видніється тінь, яка хитається.
Відразу зрозуміло — п'яна.
Нерівна хода, необережні рухи та невиразне бурмотіння при наштовхуванні на всілякі предмети лише підтверджують здогадку.
Це кінець. Сьогодні мені спати не доведеться. Щоправда, іншого складно було очікувати. Так, чомусь розраховував, що з'явиться вона вже на світанку і, може, одразу вляжеться... Не судилося. Намагаюся заритися в подушку. Марно.
Сідає мало не на мене. Обмацує руками ліжко — де я, а де дитина. Все-таки залишки розуму присутні. Деякий час просто сидить, погойдуючись. Мабуть, справляється із запамороченням. Потім кидає в порожнечу, невиразним голосом:
— Ти не спиш?
«З тобою поспиш!»
Якийсь час вдаю, що сплю та нічого не чую. Однак ясно, що прикидатися марно. Все одно розбудить, сучка.
Ще на щось сподіваючись, бурчу невдоволено:
— Уже ні.
— Це добре. Нам потрібно серйозно поговорити. Причому терміново.
«Як же інакше. Адже друга година ночі. Саме час!»
Запитую стомлено, дуже сонно:
— Про що?
— Я більше так не можу. Це все занадто важко. Цей тиск... Нестерпно!
Мовчу, немов остаточно прокидаючись. Насправді просто даю їй трохи виговоритися.
— Розумієш ти чи ні? Нестерпно!
До останнього вдаю, що нічого не розумію, повільно сідаю на ліжку:
— Який ще тиск?
— Який? Такий! Ти зрозумій. Адже я тебе більше не кохаю!
— Так. Ти говорила...
— Боже мій, як же спокійно ти до цього ставишся!
Хочеться знизати плечима.
«А як ще до цього ставитися? Мені б поспати, взагалі-то.»
— Я не можу! Просто божеволію! Я тебе ненавиджу, і мене від цього коробить! Плющить, рве!
— Та я помітив, — хочеш не хочеш, але проривається іронічна інтонація. Це ж не її слова, а чиїсь чужі.
Дивиться на мене довгим поглядом крізь темряву. Вимовляє з відчаєм:
— Ти бездушна сволота.
З такою заявою не посперечаєшся.
— Гад і покидьок!
Продовжую мовчати.
Намагається розпустити руки. Напевно, хоче вдарити, попасти в обличчя... щоправда, виходить не дуже влучно, але все одно неприємно.
Перехоплюю кисті, легенько заламую в сторони. Не сильно, щоб обійшлося без зайвих криків. Взагалі, треба б розлютитися, але злості немає.
Після низки пароксичних рухів та спроб вирватися затихає, в'яне. Обережно відпускаю руки. Вони опадають відцвілими пелюстками.
— Ти тепер підеш, так? — голос чомусь переляканий.
— Ні.
— Правда?! — стільки надії в цьому вигуку. — Ні?
«Звісно ні. Я ж не божевільний.»
— Правда.
— Але ж я знаю, чекає на тебе ця сучка, чекає!
«За тридев'ять земель у тридесятому царстві. Мар'я-блін-царівна. І потім, яке це має значення, за нинішніх обставин?»
— Не кажи дурниць.
— Але я бачила, бачила, що вона тобі писала! Чула, що ти їй говорив! І...
— Досить, — несподівано для самого себе обриваю різко. — Дитину розбудиш! Взагалі — пора спати. Мені вставати спозаранку. Та й на вас чекає довгий день. Поліклініка, щеплення!
Несподівано припадає до мене, обдаючи п'яним жарким диханням. Неохоче обіймаю. Хапається за плечі чіпко, немов потопельник за рятувальника.
Тепер її теж доведеться заколисувати. Прямо як дитя. Та й справді — чим вона від дитини відрізняється? Таке ж нерозумне, неоперене, нікчемне. Просто глупе дівчисько.
Губи кривляться від напруги.
На щастя алкоголь справляє свою дію, відключається вона швидко. З деякою огидою відчіплюю від себе її руки, звалюю мляве тіло на ліжко, пристосовуючи ближче до доньки, щоб та, коли раптом прокинеться посеред ночі, одразу виявила матусю, а знайшовши, скоріше втихомирилася.
Сам встаю, підходжу до вікна. На вулиці чорнота, зірки; місяця немає. Доволі затишно, якщо нікуди не поспішати. І якщо не треба рано вставати...
Схоже, доведеться тепер зайнятися самоспогляданням. А що ще залишається робити, коли сон як рукою зняло та чітко зрозуміло, що заснути вдасться нескоро? Якщо взагалі вдасться.
А світанок-то близький! З одного боку, потрібно все обдумати, ретельно обдумати, з іншого — думок особливо немає. А ті що є, зовсім якісь кволі й несуттєві.
Тим часом мимоволі спостерігаю завіконне. Ось так день і ніч ходять по своєму колу, а ми ходимо по своєму. Цікаво, якщо день вийде за межі, або, скажімо, не день, а ніч?
Начебто все це якось важливо, і якщо як слід розплутати, додумати до кінця, то здається є шанс зрештою до чогось дійти розумного...
Намагаюся над цим поміркувати, але швидко розумію, що насправді, дурниця якась, а не думка.
Під час безсоння тільки всяка нісенітниця й лізе в голову. Втім, звідки о такій годині й у такому стані взятися якимось розумним судженням? Ну, правда ж — не люблю я її. Але й піти не можу. Ніяк не можу. Нехай навіть десь там, за межами дня і ночі, справді чекають на мене.
