- Привіт. Давно на тебе дивлюся, і ти тут дійсно одна. Як таке може бути?
Вона повільно повернулася і уважно подивилася на хлопця. У клубі було темно, але її очі не потребували світла. Високий, темноволосий, широкі плечі, щира приємна посмішка. Цікаво, чи вважають дівчата його симпатичним?
Він був не першим, хто підійшов до неї цього вечора. Але саме його чомусь не хотілося відшивати. Попередні залицяльники були або тупими, або нахабними, або занадто сп'янілими. А цей якийсь не такий, не доречний у цьому місці, де гучна музика, неприємне світло, яке спалахує, прорізаючи напівпітьму, та дивні живі люди, які поводять себе майже як мерці. Ходять зі скляними очима, перечіпляються, як сліпі, штовхають меблі, іноді, незграбними рухами змітають келихи зі столів.
- Привіт. Так, одна. Це неправильно?
- Ні, не неправильно. Я б сказав, незвично. Сюди приходять дівчата без пари, але знаходять собі компанію за декілька хвилин. А ти така симпатична, вже майже годину, і досі самотня.
- Ну, я вибаглива та перебірлива.
Він посміхнувся. Мабуть, подумав собі, що пройшов перші випробування, і вийшов у другий тур.
- В тебе неймовірний тематичний макіяж. Тут сьогодні багато відвідувачок, які також розмальовані по-геловінські, але те, що у тебе на обличчі, навіть порівнювати марно. Такого шикарного вигляду тут не має ніхто. Я в захваті.
Вона сприйняла комплімент спокійно, дивуватися не було підстав. Все так і є. Жодна жінка тут не могла б конкурувати з нею у цьому питанні.
- Можна, я до тебе приєднаюся? Набридли мені мої п'яненькі друзі. Нудно з ними, я так не вмію напиватися. Можу один кухоль цілий вечір сьорбати, не люблю багато пити чомусь.
- Приєднуйся. Ти не схожий на всіх інших кавалерів, які тут. Мені стало цікаво.
Він засяяв так, що у приміщенні стало світліше.
Але не поквапився сідати.
- Дозволь мені щось тобі принести з бару, ну, пригостити. Що хочеш?
- "Криваву Мері", будь ласка.
Він похапцем кинувся до барної стійки та почав пхатися у перший ряд, совуючи ліктями інших. Але швидко все одно не вийшло. Черга замовити була величезна.
За хвилин 15 повернувся з винуватим виглядом, але з двома бокалами.
- Вибач, складно було швидко отримати бажане. Бачиш, скільки там народу?
- Не проблема. Нема куди поспішати. До сходу сонця ще декілька годин.
- Я теж собі взяв "Криваву Мері". Вирішив спробувати раптом.
Вона подумала собі, що хлопець таким чином хоче зближення. Мабуть, читав десь, що слід копіювати співрозмовника, якщо маєш намір скоротити дистанцію.
- За знайомство.
- Зачекай, ти ж не назвала свого імені!
- Хельга. Називай мене Хельга.
- Я – Іван.
Він хотів був сказати, що її ім'я вигадане, але стримався.
Вони не поспішаючи пили коктейлі, не намагаючись підтримувати розмову. Він роздивлявся її обличчя, бліду шкіру, довге чорне волосся, яке дивним чином виблискувало чи то білими нитками павутини, чи то сивиною. Виглядало чарівно та запаморочливо.
"Кривава Мері" була зроблена по-сучасному - величезний шмат льоду у широкому келиху, а навколо горілка, сок. Бармен не пошкодував табаско, смак був дуже гострий. Незабаром доведеться купувати ще щось, щоб погасити цю пожежу у роті.
Раптом дурнувата музика змінилася на щось повільне та приємне, що буває нечасто у таких закладах.
- А можу я тебе запросити на танець? Я розумію, ще зарано, я нічого не встиг у тебе про тебе спитати. Але така танцювальна композиція тут грає раз за ніч. Другого шансу може не бути.
Вона очікувала такого запрошення. Нічого дивного чи незвичного. Доведеться вставати, щоб його не образити.
Він подав їй руку та повів на середину, де вже топталися пари. Було досить щільно через танцюристів, але вони знайшли вільний шматочок простору.
Рухалася вона якось незграбно. Він здивувався. Очікував більшої грації та пластичності. Втім, оця незначна кострубатість у рухах додавала їй певного шарму.
- У тебе дуже холодні руки. Хіба ти мерзнеш? Тут доволі спекотно та задуха.
Вона не висмикнула свою руку.
- У мене так завжди. Нема зайвого тепла, щоб повітря навколо нагрівати.
- Ти диви, яка економна. Але ж можливо нагрівати не лише повітря.
"Диви, який грайливий", - подумала вона.
Музика повільно кружила їх, заколисуючи та загортаючи від навколишніх людей, змушуючи думати, що вони тут самі.
- У твоїх парфумів дуже незвичний дивний аромат. Ніколи не чув нічого подібного. Що це? Такий загадковий запах, як у сухого червоного вина. Ні на що не схоже взагалі, але заворожує.
- Нішевий парфум. Назва тобі нічого не скаже.
Музика припинилася. Довелося повертатися назад.
- Ой, а де твої речі? Сумочка була якась? Чи не вкрали?
- Не переймайся. Не було жодної сумочки, я без речей.
- І без телефона?
- І без телефона.
- Дивина, та й годі. Ти дуже загадкова.
Вони випили ще по коктейлю. Він розповідав їй про своє навчання та роботу. Вона майстерно ухилялася від усіх відповідей на його питання.
- Слухай, я так про тебе нічого не дізнався. Хто ти? Звідки ти? Чим займаєшся?
- Я Хельга. Цього достатньо.
Тут мала б бути її посмішка, але він раптом зрозумів, що вона не посміхнулася жодного разу за цілий вечір. Хоча сумною чи засмученою не здавалася.
- Слухай, а ти…
- Що?
Він не зміг її спитати про те, чи вміє вона взагалі посміхатися. Питання не вимовилося, незважаючи на його спроби.
- Мені вже час. Далеко добиратися, а світанок швидко настане.
Вони пішли до виходу. Там було світліше і він роздивися її сукню. Вона була цілком у стилі цього осіннього свята. Щось на зразок савана та відьомського балахону одночасно, чорне, ніби з лахміття, але виглядало стильно та елегантно.
Він отримав своє пальто, вона не взяла у гардеробі нічого.
- Я тебе проведу. Тобі не буде холодно?
- Не треба. І таксі не треба. Я сама. Прощавай. Дякую за все.
- Стій! Не йди. Я хочу попросити твій номер, невже відмовиш?
- Ти ж бачиш, я не маю телефона. Який ще номер?
Він стояв ошелешений та засмучений.
Раптом вираз її обличчя пом'якшився. Ні, посмішки не було, лише натяк на це. Чомусь вона затрималася у дверей.
- Наступної п'ятниці. Тут, у цей же час.
І вийшла за двері.
Він кинувся за нею, смикнув ручку, але двері не відчинялися. Він штовхав їх, тягнув на себе, але лише за хвилину зміг вискочити на вулицю.
Її ніде не було.
Іван ледве дочекався наступної п'ятниці. Думки про Хельгу хвилювали його, не полишаючи ані на хвилину. Нарешті момент настав. Він приїхав у клуб завчасно, ще майже нікого не було. Але Хельга вже сиділа на тому ж самому місці. У темному вбранні, бліда.
- Привіт. Вже розігнала всіх залицяльників? Клуб майже пустий.
- Вітаю. Рада тебе бачити.
- Щось не бачу на твоєму обличчі радощів. І чому ти знов у геловінському макіяжі? Нібито, свято було минулого тижня.
- Це у вас тут помилково так вважають. Насправді, це триває цілий тиждень. Мій зовнішній вигляд цілком доречний. Не намагайся казати мені про недоречність мого вигляду, бо перетворю тебе на огидну жабу.
- У тебе такі страшні жарти, але вони мені дуже подобаються. Взагалі-то, я думав, що тебе ще не буде. Так поспішав тебе побачити, що приїхав зарано.
- Нормально. Не рано, сонце давно зайшло. Добре, що у листопаді сутеніє рано. Люблю цей час. У листопаді, грудні найкоротші дні, найдовші, найтемніші ночі.
Він раптом відчув холод по спині. Вона сказала це так чуттєво та лякаюче одночасно.
- Насправді, я теж дуже рада тебе бачити. Рахувала ночі до сьогодні, до зустрічі з тобою.
- Ой, як приємно чути. Ти така відверта. Мало хто каже такі речі хлопцю на другому побаченні.
- Не повіриш, але я дуже давно не відчувала нічого схожого на те, що відчуваю зараз. Дуже давно. Багато років, мабуть.
- Багато років? Не перебільшуй. Скільки там тобі взагалі тих років?...
- Більше, ніж ти можеш собі уявити.
Потім вони знову пили "Криваву Мері" та мовчки дивилися один на одного. Цього вечора музика була гучніше, людей було більше, але композицій для повільного танцю не прозвучало жодної.
Хельга дивилася на Івана з неймовірною ніжністю. Він ніколи не бачив такого жіночого погляду, в якому була така туга та бажання.
Вони викликали таксі та поїхали до нього. Він запропонував це без жодного сподівання, дуже боявся, що це виглядатиме гидко, але вона погодилася просто та без дурнуватих дівчачих відмовок.
Він відчинив двері, ввімкнув світло.
- Вимкни. У тебе є свічки?
- Ще й скільки. Часи такі, що у кожній хаті цих свічок…
Він запалив декілька звичайних. Потім пошукав щось у шухлядах і вийняв ще пласких свічок у алюмінієвих підставках. Запалив десь з десяток і розставив у всіх кутках, на столах, усюди, де було можна.
- Ця квартира лишилася мені від бабусі. Дуже її любив. Але вона нещодавно померла.
- Тут? У цій квартирі?
- Ну так. Ось на тому єдиному ліжку.
- Це так… готично…
- Мені на секунду здалося, що ти сказала "романтично".
- Ні. Так я точно сказати не могла.
- Але ліжко, я, звісно, викинув. Придбав нове двоспальне.
Вона жодним чином не відреагувала на ці його трошки непристойні жарти.
- Я увімкну музичний центр тихенько, не заперечуєш? "Цвинтар". Дуже люблю їх музику.
- А я слова.
Ледь помітна тінь посмішки торкнулася її губ. Чи то йому здалося.
- Вмикай.
- Ремонт тут я трошки зробив косметичний, але багато чого лишив, як було. Бабуся моя була дивовижною людиною, працювала у театрі, творча особистість. Ось подивися на штори – справжній оксамит, як у театральних куліс.
Вона торкнулася щільної тканини, товстої та приємної.
- Знайоме відчуття. Таким домовини оббивають.
Він зареготав, але вона вимовила це так серйозно, що він припинив сміятися.
Потім вони сиділи на підлозі, куди він розклав колючу вовняну ковдру, пили сухе червоне вино. Їсти вона нічого не захотіла.
Хельга як завжди була мовчазна. Але на диво йому не треба було її слів. Він відчував неймовірне розуміння з її боку. Його ніколи та ніхто так не слухав і так не відчував.
Вони сиділи один перед одним, келихи стояли поруч. Він тримав її за руку, не відпускаючи.
Після опівночі не витримав, нахилився до неї та обережно, побоюючись виявити хить, ніжно поцілував. Її губи мали незрозумілий та незвичний смак.
Вона здригнулася та схопила себе за серце.
- Боляче. Що це таке? Чому я це відчуваю?
- Це кохання, моє серденько. Я відчуваю те саме, хоч бачу тебе другий раз у житті.
- Тобі не слід цього робити. Як і мені. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Ми пошкодуємо про це, точніше я. Ти не встигнеш. Але ще маєш шанс відмовитися.
- Я ні про що не шкодуватиму.
- Який же ти дурний. Але це твій вибір.
- Це мій вибір. Поцілуй мене ще раз.
Вона цілувала його ще і ще, і раптом з її очей заструменіли сльози. Гарячі та солоні.
- Вибач мене, вибач. Я не хочу тобі зла, але нічого не можу з цим зробити.
Її руки стали теплими.
Молодий судово-медичний експерт о сьомій ранку підіймався сходами на дев'ятий поверх. Світла у будинку не було, як не було його і у навколишніх будинках.
"Цікаво, яка тут група відключень?" – чомусь подумав він.
Його викликала слідчо-оперативна група, коли натрапила під час виклику на труп.
У квартирі, куди він зайшов, був дивний запах. Пахло мокрою землею, вологістю та прілим листям. Трупного сморіду не було, отже, тіло, мабуть, свіженьке.
По квартирі ходили з потужними ліхтарями оперативники. Дивні, схожі на театральні, штори були дуже щільно стягнуті. Молоденька слідча писала протокол, підсвічуючи собі телефоном.
- Як я розумію, все відбулося нещодавно? Не тхне, отже, вбили цієї ночі? Хто виклик здійснив? Свідки були?
Слідча підняла голові від протоколу.
- Сусіди викликали. Розповіли, що серед ночі прокинулися від несамовитого нелюдського крику. Сказали, що було схоже на виття вовкулаки. Щось мені здається, намучаємося ми з цією справою. Дуже тут все дивно. Йди вже до ліжка та дивися.
Отримавши дозвіл, експерт підійшов до великого двоспального ложа. Два оголених трупи, чоловічий та жіночий. Він, ввімкнувши свій ліхтарик, розпочав звичайний огляд, наговорюючи у телефон голосові замітки.
За хвилин п'ять стер каплі поту з чола та, похитуючись, відійшов. Пошукав очима стілець, ледве не сів поруч, мимо сидіння. Посидів мовчки декілька хвилин.
- Ви не повірите. Чоловік дійсно помер цієї ночі. Раптова зупинка серця, здається. А дівчина… Якщо це дівчина…
- Що, жива?
Оперативники бачили за своє життя багато. Без жартів давно б вже спилися.
- Ні. Не жива. Давно не жива. Я не знаю, як це пояснити.
Слідча встала та підійшла ближче. За нею інші зі своїми ліхтарями. Вони давно вже не дивувалися. Але експерт, який каже такі речі, здивував.
Один з оперів сказав:
- Давайте вже відсунемо фіранки. Набридло у темряві копирсатися. Донька телефонувала, прокинулася до школи, сказала, що на вулиці напрочуд чудовий сонячний осінній ранок.
Експерт встав, незграбно підійшов до великого вікна та різко роздер тяжкі штори навстіж. Вікна дивилися на схід. У кімнату увірвалося яскраве, незвичне як для листопада, ранкове сонячне сяйво, яке залило кімнату. Промені розбіглися по підлозі, по стінах, стелі, по меблям та освітили ліжко з двома тілами у жахливих обіймах.
Раптом помаранчево-синій спалах затьмарив сонячне світло. Всі, хто дивився на смерть, затулили очі руками. Коли вони прийшли до тями, на трохи обпаленій постілі було лише чоловіче тіло, біля якого димилася невелика купка попелу.
- Ну ось. На одну загадку менше, - полегшено сказав експерт та знов впав на стілець.
