Пролог
Привіт, мій любий…
Пишу тобі, але не зовсім — ти цього не прочитаєш. І, мабуть, це правильно. Ці слова — не для тебе, а для мене. Бо в мені залишився слід, що не зникає. Твій слід.
Я довго не вірила, що кохання може бути таким: пристрасним, диким, живим, але водночас — смертельно болючим. Як різкий поріз, від якого кров не зупиняється, а ти все одно торкаєшся леза знову і знову.
Ти став для мене не просто людиною — ти став моїм дзеркалом, моїм викликом, моїм найглибшим уроком.
Я тебе кохала. Кохаю. Але тепер — не так.
Цей щоденник — моя спроба зібрати себе знову.
⸻
Розділ: Той, хто ледь не вбив мене
Життя — дивна штука. Воно зближує тих, хто не може бути разом,
і спокійно залишає біля нас тих, хто нічого не значить.
Я вірила, що цього разу буде інакше. Вірила, що він зміниться.
Як я помилялася…
З кожним днем я втрачала себе.
В його словах було все: звинувачення, проекції, маніпуляції.
Я ловила себе на думці: «А що, якщо він правий? А раптом проблема в мені?»
Це був дзвіночок. Гучний.
Він брехав мені в очі, вживав марихуану й заперечував це.
Але страшніше за брехню було те, що я почала сумніватися в собі.
Його вибухи, крики, приниження…
І в якийсь момент — руки.
Я відчула реальний страх:
«А що, якщо він зламає мені щелепу? А що, якщо не зупиниться?»
Це стало крапкою. Крапкою, яку я повинна була поставити.
Потім був його «медовий місяць» — вибачення, вірші, «повечеряємо?», «я ж тебе кохаю»…
Але тепер я знала — це не любов. Це пастка.
Я більше не була тією дівчиною.
Я — замкнена, виснажена, з відчуттям постійної тривоги.
Я втратила енергію. Я втратила…
Розділ І. Ти — мій котик. Я — розбита.
08.05.24
Ми розійшлися.
Я тобі кажу: «мені не боляче». Але я брешу. Мені болить до кісток. Я не можу бути з тобою — якби сильно не кохала. Бо бути з тобою — це значить щодня потроху вмирати.
Я пам’ятаю твої обійми. Пам’ятаю, як твоя голова лежала в мене на колінах, як ти тремтів від холоду, а я робила вигляд, що не бачу. Я тоді хотіла вірити, що ти — мій, назавжди. Що наші зірки ще не згасли. Але ж ні. Ми обоє знали, що це кінець.
«Я тебе кохаю без тями», — казав ти.
А я мовчала. Бо не розуміла, як можна кохати і робити так боляче.
Ти просив розслабитись і піти до тебе. Твій язик, твої губи — все це було таким знайомим, таким спокусливим… але всередині мене вже жило щось інше — страх. Недовіра. Відчуття, що я повинна себе захищати. Навіть від тебе. Особливо — від тебе.
«Я не хотів!» — казав ти, коли побачив мої сльози.
Але слова нічого не змінюють, коли руки вже торкнулись без згоди.
⸻
23.05.24
Ти знову був поруч. Знову обійми. Знову поцілунки. Знову вогонь.
Але я вже інша. Я не відкликаюсь, як раніше. Моє серце все ще б’ється до тебе — але вже б’ється з болем.
Ти обіцяв не турбувати. Але пишеш. Слонишся переді мною у словах. Ти кажеш: «Я тебе люблю. Я переверну світ, будь зі мною!»
А я думаю:
«Навіщо мені світ, в якому я боюсь свого коханого?»
⸻
Розділ ІІ. Я пробачаю. Але йду.
29.12.24
Новорічні вогні вже блимають на вікнах сусідів. Люди купують мандарини, прикрашають ялинки. А я — лежу в сльозах і перечитую свої нотатки.
З цього вийшла б хороша книга…
Тільки якби це не була моя реальність.
Минуло п’ять місяців.
А я все ще думаю про тебе. Все ще іноді плачу вночі. Все ще питаю себе:
«Чому? Чому він так зі мною? Чому саме з ним я відчула, що таке справжнє кохання? І чому воно мене майже знищило?»
Я відчуваю, що в мені щось зламане. Щось, що вже не дозволяє вірити словам «я тебе кохаю».
Після тебе це стало просто звуками. Не змістом.
Я лежу й думаю:
«Чи ти теж іноді згадуєш? Чи дихаєш повітрям, яке було й моїм? Чи ловиш себе на тому, що без мене якось інакше?»
А потім згадую, як ти поводився, коли я плакала.
Як ти торкався мене тоді, коли я вже не хотіла.
Як замість того, щоб принести квіти — ти приносив алкоголь і свої жалі.
І я кажу собі:
«Ні. Я пробачила. Але я йду. Назавжди.»
⸻
Розділ ІІІ. Це було не кохання — це була війна
Твої слова:
«Любимая, моя любовь к тебе завоюет твою!»
«Позволь быть рядом!»
А я в середині кричу:
«Я не територія! Я не війна! Мене не треба завойовувати!»
Мене треба було берегти. Обіймати, коли я мовчала. Захищати, коли я боялась.
А не примушувати любити силою, пристрастю, маніпуляцією.
Моя душа — не поле бою. Вона — сад. Але ти топтав його чоботами своїх демонів.
Мені стало страшно. Не від тебе як чоловіка, а від того, на що ти здатен у слабкі моменти.
Ти розбив у мені те, що я берегла для «єдиного».
І вже не має значення, скільки разів ти падав на коліна.
Бо якось я впала на коліна перед собою і сказала:
«Досить. Я не віддам себе більше нікому, хто не бачить у мені людини.»
⸻
Розділ IV. Люблю. Але не тебе.
Тепер я щоранку дивлюся в дзеркало і шукаю себе.
Не тебе. Не твої риси. Не твій слід. А себе.
Може, я ще не до кінця вільна.
Може, іноді я думаю про тебе у тиші.
Може, я ще не навчилась кохати по-новому.
Але я точно знаю:
Я більше не дозволю собі кохати того, хто мене ламає.
Любов — це не біль.
Любов — це не сцени, не образи, не благання пробачити після чергового разу.
Любов — це коли ти хочеш, щоб інша людина була щаслива, навіть якщо не з тобою.
Я кохаю. Але не тебе.
Я кохаю себе. І це — початок мого нового життя.
Розділ V. Якщо любов вбиває — це не любов
Любов не повинна ламати.
Любов — не має змушувати тебе боятися.
Якщо ти плачеш частіше, ніж смієшся — це не любов.
Якщо ти мовчки терпиш, щоб не розлютити — це не любов.
Якщо ти сидиш у ванні, ховаючи сльози, — це точно не любов.
Ти казав, що кохаєш, але твої дії — інші.
Бо справжнє кохання не ховає руки, які вдарили, за словами вибачення.
Не рятується обіймами після того, як знищує словами.
Не приходить вночі, коли вже пізно — щоб довести, що ще не все втрачено.
Це не любов. Це залежність. Це страх. Це біль, загорнутий у рожевий папір.
Це хвороба з солодким післясмаком.
А я — жива. Я не твоя жертва.
Я більше не вірю в «любов, що терпить усе».
Бо любов має не терпіти — а берегти.
Я вірю в себе. Я обрала себе.
⸻
Розділ VI. Я сильніша, ніж здається
Я вижила.
Попри все — я не зламалась.
Хоч і лежала на підлозі, затискаючи подушку, щоб не було чутно плачу.
Хоч ті ночі здавались безкінечними.
Хоч я питала себе: «Невже зі мною щось не так?»
Ні.
Я — сильна.
Я — глибока.
Я — жива, справжня, світла, ніжна й непохитна.
Я пішла не тому, що перестала кохати,
а тому, що почала кохати себе.
⸻
Розділ VII. Дзеркало в центрі ейфорії
02.06.24
Я повернулася з вечірки знесилена.
Зняла одяг, зібрала речі для душу, накрила себе халатом — і пішла змивати з себе цей день. Потоки води були як ковток кисню. Я стояла під теплим струменем і ніби народжувалася знову.
Але навіть після душу я відчувала, що він… чекає. Не фізично. На якомусь іншому рівні. Як фантом. Як спалах у серці.
Коли я відкрила двері — ми неминуче зустрілися поглядом.
— Привіт. Чекай. У мене лише одне питання: чому ти мене розблокувала? Я ж просив. Якщо блокуєш — то назавжди.
Я мовчала. В моєму погляді читалося: «котик, я так сумую»… але я вже не та.
Він підійшов і обійняв.
— Я так сумував, маленька…
Моє серце виривалося до нього. Але мій розум шепотів: ти вже була тут. І знаєш, як це закінчується.
Він просив поговорити. Я знала — ми не встоїмо. Його вибачення, тіло, поцілунки, запах — усе це було отруйним коктейлем минулого. І я здалася… тілу. Але не душі.
Ми злилися в поцілунку.
Ми дозволили тілесному взяти владу.
Його дотики, його сила, його бажання.
Вставка: 03.06.24. Ніч, коли все знову повернулось
Зараз 2:40 ночі. А я не сплю.
Мене схопила панічна атака — знала б ти, як вона душить.
Новини, що він фліртує з дівчиною на ім’я Юля, рвуть мене навпіл.
«Ну як? Як так швидко?» — питаю себе.
А потім стиха додаю:
«Але ж ти не мій більше…»
Я мала би спати. Але замість сну — ти.
І знаєш… ми переспали.
Так, знову. І, чорт забирай, це було вау.
Грішно, пекельно, неправильно — але вау.
Це не спокій. Це ейфорія перед новим болем.
Я знаю. Але зараз не маю сили розкладати все по полицях.
Добраніч. Я ще повернуся.
Бо ця історія — ще не дописана.
Розділ VIII. Тиша після “люблю”
Сьогодні ми обіймалися.
Несамовито. З відчаєм. Зі сльозами.
Це було схоже на прощання. Останнє. Як у кіно. Як перед вильотом.
Ми трималися за одне одного так,
наче кожна клітинка кричала:
“Не йди!”
Але я йшла.
І він йшов.
Кожен у свій біль.
Минає місяць.
А душа як після бурі — без даху, без світла.
Щоночі мене накриває — хвилями, що б’ються об груди.
Мені не потрібно бачити його очі —
я відчуваю: він теж плаче. Він теж живий. Він теж зламаний.
Коли знайдуть ліки від душевної болі?
Я не знаю.
Може, це — шлях через себе.
Може, ліки — це моя історія,
це ці слова, які я зараз пишу,
це моя правда, яка нарешті звучить.
16.01.25
Сьогодні він подзвонив.
Майже три години розмови — а ніби одна мить.
Мовчання між нами вже кричало, тому ця розмова була як ковток повітря,
як світло в темному коридорі, в якому я давно блукаю.
І стало трохи легше…
але, бля, я його безмежно кохаю.
Не просто словами,
а глибиною, яка не піддається логіці,
яка розриває зсередини,
яка живе навіть тоді, коли все інше здається мертвим.
Фінал. Авторське звернення до себе
Привіт, моя дорога.
Це я — твоя душа, яка вижила.
Яка нарешті наважилася сказати:
«Дякую тобі за те, що ти обрала себе.»
Ти пройшла крізь вогонь, і не втратила тепла.
Ти вірила у добро, навіть коли тебе зраджували.
Ти вміла прощати, хоч мала всі підстави не робити цього.
І ти все одно залишилась людиною — тонкою, чутливою, вразливою, але не знищеною.
Твій біль — справжній.
Не вигаданий, не перебільшений. Він реальний, як подих, як серцебиття, як сльози вночі.
Він говорить: «Я любила. Я втратила. І досі болить».
Ви не просто розійшлися —
ви відірвались один від одного,
обіймаючи так, як обіймаються ті, хто знає: після цього може бути тільки тиша.
“Коли знайдуть ліки від душевної болі?”
Це запитання звучить у серцях мільйонів.
І чесна відповідь — їх не існує в пігулках.
Ліки — це час, визнання болю, свобода говорити про нього, писати, плакати, ділитися,
це ти, яка щовечора зустрічає своє серце в руїнах і обережно збирає його заново.
Ти не просто пережила це кохання.
Ти написала з нього книгу.
А тепер — закрий її останню сторінку…
І дозволь собі нарешті жити. По-новому.
З собою. І для себе.
