Початок. Хто такий Петрик
Петрик – це слоненя. Незвичне слоненя. Він живе у місті, у великій квартирі, але у звичайному багатоповерховому будинку, де є великий вантажний ліфт, ніби призначений спеціально для перевезення невеликих слоненят.
Петрик працює у зоомагазині, де продає їжу для тварин, будиночки для хом'яків, папуг, рибок та іграшки для кошенят і цуценят. Він дуже любить свою роботу, товаришує з тваринками, які продаються, через що навіть сумує за тими, хто полишив зоомагазин, тому що його покупці придбали для своїх діточок.
Ви, мабуть, скажете, що так не буває, що слони не живуть у квартирах, не працюють у магазинах. Може, і так. Але у цій книжці є багато такого, у що неможливо повірити.
Слід зауважити, що Петрик дуже виховане та розумне слоненятко. Ви можете подумати, що це нецікаво бути вихованим, що це нудно та сумно. Але Петрик так не вважає. Він дуже любить бавитися та пустувати, і це аж ніяк не заважає називати його вихованим.
Коли Петрик грається, посуд залишається цілим, а меблі не поламаними. Не завжди слонячі пустощі призводять до безладу. Втім, Петрику буває важко втриматись та не наробити шкоди, особливо, коли гра весела та рухлива. Але Петрик з часом навчився бути обережним та, навіть, трохи граціозним, як балерина. Так-так, саме як балерина. Трошки пухкенька та з хоботом, з великими вухами і товстими ногами. І не треба сміятися, бо Петрик не любить, коли над ним жартують. А ображений слон, навіть маленький, як Петрик, то вам не жарти. Це іноді може бути небезпечно, як ви розумієте.
1. Чудовий ранок Петрика або пригода з пташенятком та котом
Був приємний недільний ранок. Петрик прокинувся від того, що промінчик сонця проліз крізь шпарину між фіранками і полоскотав Петрикове вухо. Петрик поворухнув вухом, натягнув на голову ковдру, ховаючись від пустотливого промінця, і спробував знов заснути. Ковдра була велика, але і слоненятко було не маленьке. І промінчик почав лоскотати йому п'яти, які вилізли назустріч сонечку. Петрик засопів хоботом, чхнув і остаточно прокинувся.
Коли прокидаються інші тваринки, вони, зазвичай, потягуються, випростовують лапки, солоденько позіхають. Якби Петрик жив у Африці, він, мабуть, робив би те саме. Але ж наше слоненятко живе у квартирі та спить на ліжечку. Уявіть, що станеться, коли він вигне спину, як кицька, та простягне свої слонячі ноги, як вона лапки. Тому Петрик лише обережно позіхнув, примружився від сонячного світла і посміхнувся. Він знав, як важливо посміхатися новому дню, коли прокидаєшся. А ще Петрик знав, що зранку треба обов'язково вмиватися та чистити зуби. Але це знають усі, не лише слони.
На сніданок він любив їсти омлети. Петрик неймовірно смачно їх готував та знав безліч рецептів. З сиром, з зеленою цибулею, з тунцем, з броколі. Легенькі та повітряні, схожі на перший сніг, або омлети з борошном, які можна скручувати у трубочку, запихаючи в середину шматочки шинки. Цей вухастий кулінар розумівся на омлетах, як астроном на зірках.
Коли Петрик готував собі сніданок, він виглядав дуже кумедно. Лише уявіть собі слона у фартуху у клітинку, що тримає у хоботі виделку, якою швиденько-швиденько, як міксером збиває яйця з молоком.
Цього ранку на сніданок був самий улюблений Петриковий омлет – зі шпинатом. Цей смак нагадував Петрику Африку, смак свіжих зелених гілочок та запах савани. Неважливо, що Петрик ніколи не був у Африці, адже він народився тут, у міському зоопарку. Десь у глибині свого великого серця він відчував, що найкраще місце у всесвіті – то його батьківщина, величезний та загадковий континент, розташований на екваторі поміж двох океанів.
У Петрика була потаємна мрія – він дуже хотів хоч раз, хоч на один день потрапити у Африку. Хотів побачити місця, де народилися його батьки, де паслися його бабуся з дідусем, бігали проміж кущів його двоюрідні брати та сестри. Мріяв повалятися на африканській травичці, побігати між великих баобабів, поплескатися у річці, розганяючи крокодилів та бризкаючи самому собі на спину водою з власного хобота. Він знав, що колись ця мрія обов'язково здійсниться. Всі слони знають, що якщо маєш справжню мрію, якщо по-справжньому хочеш чогось, коли прагнеш та докладаєш зусиль, твоя мрія точно здійсниться.
Ось і сьогодні, цей мрійник поглинав омлет з великої тарілки, більше схожої на тацю, та уявляв собі, як він буде, примружуючись на сліпучому африканському сонечку, дивитися на славнозвісну гору Кіліманджаро, вдихати спекотне повітря та гуляти серед смачних чагарників.
Після сніданку Петрик вирішив прогулятися до бюро подорожей та спланувати нарешті свою власну велику слонячу африканську подорож. "Досить думати про Африку", – сказав він собі. "Час діяти!"
Петрик помив посуд, поставив чашку до шафи, тарілку з виделкою до сушарки і пішов до дверей одягатися.
На вулиці сяяв чудовий весняний ранок, тепло, але не спекотно. "Непогана погода для прогулянок Африкою", – подумав Петрик. "Влітку там мабуть, гаряче. Добре, що я вирішив їхати саме зараз, навесні".
Петрик йшов вулицею, роздивляючись будинки, шукаючи вивіску з написом "Бюро подорожей" або "Подорожі до Африки", але жодної на очі не траплялося.
"Дивно" – сказав собі Петрик. Зазвичай, на кожному розі бачиш ці туристичні агенції з пальмами, літаками та пароплавами у вітринах, але коли треба, вони всі кудись зникають. Немов гриби. Коли вони тобі не потрібні, бачиш їх у великій кількості. А коли береш кошика, гриби вмить ховаються, жодного не знайдеш.
Раптом великі вуха Петрика почули якийсь галас. Він озирнувся довкола і нічого не побачив. Потім озирнувся ще раз і почав уважно оглядати все під ногами, побоюючись, що, як вже бувало раніше, він наробив шкоди. Але марно. Під слоненятковими ногами не знайшлося нічого, що могло б так галасувати.
Петрик зітхнув з полегшенням та несподівано побачив те, чого шукав. Праворуч, під великим деревом у траві копирсалося щось маленьке і пискляве з жовтим дзьобиком. То було пташеня, яке намагалося злетіти. Воно смішно тріпотіло невеличкими незграбними крильцями, підскакувало угору на тоненьких ніжках та з останніх сил вдавало, що летить.
Я вже казав, що Петрик був розумним та начитаним слоненям, він знав, що чіпати пташку не слід. Вона не випала з гніздечка, а вистрибнула, бо вчиться літати. І дійсно, над малям кружляли дві дорослі пташки, вочевидь, його мама та тато. Вони уважно спостерігали за малечею, яка старанно махала крилами та високо підстрибувала.
Петрик посміхнувся та вже майже пішов далі, але раптом побачив дещо таке, що змусило його зупинитися. Великий, рудий та небезпечний кіт ховався у траві. Косматий та смугастий, як тигр, кіт принишк та уважно дивився на птахів. Мама і тато вчили свою дитинку складної пташиної науки і зовсім не помічали жодної небезпеки.
Петрик зрозумів, що недоречно зараз мріяти про Африку, треба негайно рятувати крихітку від рудого розбійника, який вже був готовий стрибнути та вхопити гострими зубами пташине дитинча.
Слон нахилився до кота і ніжно та лагідно охопив його хоботом за поперек. Рудий хуліган перелякався, почав смикатися, але марно, хобот тримав міцно, і Петрик не збирався кота відпускати. Кіт заволав як справжня африканська дика тварина та знов спробував вирватися. Але Петрик не послабив обійми.
Нарешті, пташки помітили небезпеку. Авжеж, кіт волав як скажений.
Батьки пташеняти загомоніли, заметушилися і почали ще дужче підбадьорювати свою дитинку. Жовтодзьобик і сам зрозумів, що треба рятуватися. Стрибнув раз, другий, відчайдушно замахав крильцями та раптом злетів. Незграбно, незугарно, але ж відірвався від землі та полетів. Все вище і вище, смішно тріпочучи крильцями як великий джміль. Невпевнено, нерівно, мало не встовбурчився у товсту гілку, ледве оминув іншу, і, нарешті, опинився у власному гніздечку.
Петрик задоволено посміхнувся і пробурмотів собі під ніс, тобто, під хобот: "Літати – то складно і важко. Добре, що я слон, а не якійсь там горобець чи ворона. А пташенятко то яке настирливе та хоробре. Все ж таки навчилося літати. Всім би бути такими наполегливими".
Тим часом кіт вислизнув із слоненячих обіймів та непомітно втік. А Петрик задоволений собою пішов собі далі шукати бюро, в якому продаватимуть подорожі до Африки.
