Повертаючись із невеличкої прогулянки районом(до цього цілий день сидів удома), я побачив вивіску секонд-хенду в приміщенні колись єдиної тут аптеки, і вирішив зайти погрітися. Ну, і погортати футболки, почитати написи на них. Подумати, які люди їх носили, чи були вони щасливими в них, чи любили ці речі ті, хто любив їх самих. З футболок переключився на сорочки... І угледів таку саму, яку бачив учора в одному з магазинів торгового центру «Караван» — тільки іншого кольору й більш якісну. І на 500 грн. дешевшу. Придбав.
А вчора навіть не думав купувати. «Який сенс?» — сказав я тоді собі. Просто ще одна річ у шафі. Виявляється, вирогідність появи сенсу збільшується з рівнем падіння ціни.
Окрім сорочки дивився на неречовий мотлох. CD-диски без коробок, олівці неіснуючих кольорів, і самотня гральна карта — жировий король, перегнутий навпіл(у вас казали жир чи трефа? коли казали? у дитинстві! бо всі ж назви звідти...). Цікаво, яка імовірність того, що хтось придбає цю карту?
Пішов у «АТБ». Ну, звичайно. Будь-яка подорож завжди завершується «АТБ».
У сінях магазину стояв безхатченко, немов не в змозі ані пройти досередини, ані вийти на вулицю. Чистилище. Стовбичити й дивитися на всіх цих самовдоволених, чистих, ситих, теплих, розгублених, нещасних, заляканих людей.
Я зрозумів, що хочу якось допомогти цьому бідасі. Чи собі. У мене сьогодні був такий порожній день... Якщо я не зроблю щось вартісне чи корисне, мені його не зарахують. Хто? Хрестовий король із Exclusive...
Спочатку думав одразу купити волоцюжного виду чоловікові струдель і каву, а потім подумав: а раптом він скаже: «Я таке не їм. Мучне — не корисно».
Придбав собі продукти за списком.
Клошар стояв уже на вулиці. Напевно, вирішив не спокушати долю і не вимірювати межу терпіння «АТБ».
Я запитав у нього, привітавшись:
— Купити вам булочку?
— Купіть.
— Кава чи чай?
— Каву, якщо можна.
З молоком чи без уже не уточнював. Пішов ще раз до супермаркету.
Узяв американо з молоком, додав два стіки цукру — і булку з шинкою і сиром.
Поки стояв у черзі, відчував, що зараз у світі є принаймні одна людина, яка чекає на мене. І вона нікуди не піде, поки я не повернусь.
Хоча... Це був би прикол. Приходжу — а того чоловіка немає. Потім я би побачив його десь, і він би сказав мені «Та я задовбався тебе чекати!». Або: «Знаєш, щось перехотілося».
Віддав каву й булку до чорно-бурякових рук. Почув: «Дякую, це буде в мене сніданок і обід». Може, він хотів сказати «обід і вечеря»? Була 18-та година. Час вечеряти, а в нього сніданок... Так графік з'їхав!
Все, висновків і моралі не буде.
