Повідомлення від «Нової пошти». Одні з моїх улюблених повідомлень. «Посилка номер такий-то чекає в поштоматі». Супер. Приємно, коли на тебе хтось чекає. Навіть, якщо це посилка.
Нехай трошки почекає. Бо це посилка з книгою, і її не можна просто так взяти й забрати. У мене для цього є певний ритуал. Власне, як і для більшості речей в моєму житті.
В основному «Новою поштою» я отримую книги. Хоча зараз набагато менше, ніж раніше. Я виявив у себе бібліоманію — неконтрольоване накопичування книг. І борюсь із цим. Брак грошей дуже добре допомагає.
Обираю лише те, що ну от прям не можу оминути. Переважно по передзамовленню, коли діють значні знижки.
Як треба забирати книгу з поштомата «Нової пошти»? Для цього необхідно спеціально піти туди. Не варто це робити, повертаючись із ринку чи вирушаючи на зупинку громадського транспорту. Цілеспрямовано. Вдягнувся. Пішов. Забрав.
Іти треба з відкритим обличчям, усміхаючись усім навколо. Добре, якщо зустрінеться знайомий. Він запитає:
— Ти куди?
— Я — до поштомата забирати книгу, — з придихом відповіси ти.
— А, ну, не затримуватиму, — скаже він і шанобливо відійде вбік.
Сплачуєш за доставлення. А ще краще це вдома зробити, щоб біля поштомата не гаяти час.
Знайомство з новою книгою починається з пакування. Ще це — коробка чи конверт? Новапоштівський або фірмовий?
Кладеш у сумку. Саме так, не варто привертати зайвих поглядів до посилки.
Приходиш додому. Розкриваєш посилку. Упаковку залишаєш в коморі в коробці для вторсировини.
Ідеш із книгою на диван. Лягаєш... Хм, скидається на якийсь інтимний процес... Що ж, так і є.
Дивишся на книгу. Так ось ти яка...
Скоро відбудеться магія. Рипне обгортка, випускаючи з друкованих літер начиння чарівного прямокутника новий світ. Ти почнеш читати, і вдихнеш у книгу життя. Здійсниться контакт, зв'язок, дружба із цікавими, зазвичай невідомими тобі, але, як правило, близькими по духу людьми, — автором, перекладачем, редактором, коректором, ілюстратором, верстальником.
У книжках зберігається наше майбутнє. Ось у мене в руках близько 20 годин мого життя. А позаяк неможливо читати безперервно, ці 20 годин розтягуються на тижні й місяці. Я не знаю, чи буду я в майбутньому, але зараз я там є, і воно є в мене. У вигляді книги.
Одразу я читати не почну. Вже і без того читаю одночасно багато книжок.
Я лише відкрию одну сторінку навмання. І прочитаю випадкову фразу. Це речення — умовний знак між мною й моїм майбутнім: за якусь кількість часу, місяць чи рік, я читатиму цю книгу, і пригадаю слова, які щойно прочитав.
Зараз ця фраза для мене незрозуміла, вирвана з контексту, таємнича, захоплива — як і майбутнє, якого може не бути.
А тоді все стане на свої місця.
Майбутнє почуло мій пароль із минулого.
