Смерть живе в мене на районі. Моя смерть. А може, і не тільки моя. Ще тих, хто також живе на цьому районі. Доволі довго. І не планує переїжджати.
Звичайно, це не значить, що смерть трапиться з ними саме тут. Але живе вона неподалік.
Якщо ти мешкаєш у якійсь місцині майже від самого народження, бачиш виток своєї, так би мовити, ріки життя, то спостерігаєш і гирло. Бо де є початок, має бути й кінець.
Усі дивилися цей рилз, у якому дівчина ходить із білим силуетом людини без статі — уявним другом чатом GPT. Так само ми гуляємо з Костяною на Лівобережному-З.
Якщо я вирішу й далі тут жити, це буде існування пліч-о-пліч зі смертю. Не те щоб я її дуже боявся. Я розумію, що рано чи пізно це станеться, і нічого із цим не зробиш. Але мені неприємно її бачити. Не подобається вона мені.
Смерть сидить у будці з водою (тому я поставив собі вдома фільтр)
Смерть працює продавчинею в хлібному кіоску (я ж надаю перевагу крафтовій випічці; хоча іноді так хочеться купити тістечко «Вечір» чи щось таке з дитинства)
Смерть чатує в приміщенні колишнього універмагу, де зараз підпільне казино без вікон і дверей; я ніколи не був азартним
Смерть — пліснява й волога підвалу, де в 1999 був клуб із комп'ютерними приставками; долоні так само пітніють кожного разу, коли проходжу повз, ніби в них досі затиснуті дві гривні
Скажімо, на Парусі смерті немає. Моєї. Є інші, та мене вони не обходять.
Якщо ти починаєш життя немов із чистого аркуша на іншому районі, ти не бачиш новий початок життя, він у тебе перед очима — окуляри на переніссі, які шукаєш деінде. А отже, ти не бачиш і кінця. Можна спокійно жити.
А тут кожен день натякає мені на неминучий фінал.
Окрім мене на районі живуть лише двоє моїх колишніх однокласників. Може, й більше, але я їх не бачу. (Уявляю, як вони пересуваються виключно в темний період доби, уникаючи потрапляти на очі людям.) Коли ми перетинаємося, то обмінюємося поглядами, сповненими розуміння, підтримки й байдужості.
Цікаво, вони не змогли з'їхати з району — чи не схотіли? Можливо, їм подобається відчувати постійну присутність смерті. Їх це мотивує жити. Не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що ці двоє не здатні бути щасливими ніде, окрім нашого району.
Наталю, Діма... Давайте вночі зустрінемося біля 81-го будинку? Там поруч ще донедавна був якійсь імпровізований храм, а дуже давно — кафе, де продавалося морозиво кульками, ви ходили туди з батьками? Мені стільки важливого хочеться у вас запитати, але я буду цікавитися геть іншим... Іноді, щоб досягти цілі, треба йти не по прямій, а в обхід...
