Кінець року. Всі кажуть, що ця зима буде найважчою. Минулого року всі казали, що тамта зима мала бути найважчою. Позаминулого — тамта. То де тут правда? Мабуть, важкість — поняття умовне. Комусь важко на теплій роботі із файним львівським краєвидом за вікном. І ніц не поробиш, бо звичайна людська важкість не повинна існувати в незвичайних, ба більше — в нелюдських обставинах. Війна — це ненормально. Коли важко у війну/на війні, то ми сприймаємо це як щось загальнозрозуміле. І навпаки, звичайні побутові проблеми ми знецінюємо. Мабуть, така поведінка людського розуму зашита десь глибоко в нас і навряд її можна змінити.
Отож, важка зима. Різдво. Купу різних наїдків. Війна, що фонить і за тисячу кілометрів страхом і втомою. Ненависть усіх до всіх. Похорон за похороном. Збір за збором. Метушня на зупинках. Нові айфони та самсунги. Діти, які вночі не сплять і вранці розповідають у школі про прильоти біля своєї хати. З дитинячою усмішкою на вустах. Авта та електрички. Нові пісні та кліпи. Розкішне святкування Різдва у Львові. Звізди, колядки, пампухи. Небо сірою ніщотою тисне на будинки та дерева. Не/можливість уплинути на хід подій. Хід історії тернистим лабіринтом. Точки опори. Котик у хаті. Звикле тепло знайомих долонь. Люди. Люди. Люди..
Очі перебігають із рядка на рядок. Придбані книги потроху читаються. Здавалося б, із цього всього має вийти якась користь. Бо який хосен стільки читати? Та й що то за слово таке - «хосен»? Зізнаюсь, уперше вичитав його у Василя Махна десь зо два роки тому. Чи то я невіглас, чи слово це старанно оминало мене двадцять з гаком років життя — не знаю. Гуглю походження (лінь відкривати словник): пише, що запозичення з угорської. Тепер зрозуміло. Останнім часом потягнуло мене до історії. Сиджу читаю Плохія - «Браму Європи». Добре написано — легко та структуровано, наче шкільний підручник, тільки значно глибше за змістом. Так я себе заспокоюю. Рутина, як зʼясувалося, добрі ліки від усіляких бентег. Книги — це важлива і непроминальна частина рутини. Ними живишся, допоки щось здавлює глибоко на споді єства, наче нерв у залізних лещатах. І вдень і вночі хочеться щось сказати, але совість не дозволяє. Слово — занадто цінний і водночас крихкий матеріал, аби ним так просто, як дехто, розкидуватись.
Повертаєшся додому і не можеш збагнути: ти вже не той чи дім твій змінився? Сідаєш у своє крісло і пʼєш той самий гарячий чай. Умикаєш ютуб і стежиш за тими ж каналами. Потім береш до рук свою гітару і граєш ті ж пісні, що й рік, і два, і три тому. Раптом усвідомлюєш гірку правду: дім не змінився — просто до нього повернулась не та людина. Як і завжди і в усіх, ти не помітив, коли це сталося. Коли ти припинив існування і зʼявився «ти». Ну, та й чорт із ним. Головне, що є дім і є до кого повертатись. Є зустрічі, яких «ти» очікуєш довгими похмурими місяцями. Є, зрештою, це занедбане місто, і пиво в ньому досі смачне, і предвічне болото — не фізичне, яке давно висушили, а ментальне — все ще приваблює сюди диваків.
Наприкінці року всі підбивають підсумки — ну, то буду як усі. За цей рік я написав пʼять оповідань і сім есеїв. Оце, власне, дописую сьомий. Так його, мабуть, і назву. Такий же баламутний і тривожний, як і цей рік. Але бували й гірші.. О, ледь не забув — ще я завів кота! І це, на мою думку, значно важливіше за всіляку там писанину. З Різдвом усіх!
25.12.2025
