Ми звикли думати, що інтелект — це лише інструмент для виживання. Століттями письменники, філософи, богослови намагалися зобразити людину, яка не керується своєю природою, яка стоїть вище за стоїть свого єства перед існуванням. Водночас, якщо брати до уваги індивідуалізм і створення власного прототипу “Надлюдини” все зводиться до тієї самої природи, бо саме ця вада наділяє вищий розум нашим власним, людським “Я” — амбіції, агресія та страх небуття.
Справжня іронія людини, яка усвідомила власну незначущість та абсурдність власного існування, залишається самотньої перед собою та перед світом. Це не та самотність, від якої хочеться втекти, а онтологічний стан. Він настільки великий, що йому більше немає з ким розділити своє “Я”. Це поєднання усвідомленої приреченості та абсолютного спокою.
Людина так боїться стати ніким, що не помічає справжній фінал еволюції. І всі дії, які вона робить тільки заради того, щоби не відчувати тієї пустки від розуміння себе та концепції світу, в якому вона існує.
