Каже, що у нас в Україні настільки малорозвинена індустрія, що їй прийшлось самій додавати venue на сайт та вбивати їх адреси; здивувалась, бо коли працювала з Біллі Джо — такого не було.
Я їй кажу: "Ну, блять, я ж не Біллі Джо!"
Вона каже: "Я знаю, і галстука такого у тебе нема!"
Я кажу: "Так галстук — це ж маскулінний атрибут, мені і не треба!"
Вона каже: "І правда. На то я і твоя менеджерка, а не стилістка…"
Я: "Так і що? Напряжно було додавати venue?"
Вона: "Нє, напряжно було роздумувати про бінарні моделі в суспільстві: про те, наскільки вузьколобі деякі люди, обмежені, що вони ніколи не зрозуміють певних граней свободи — не зрозуміють, чому ми ніяк не здамося і не опустимо руки, чому, як навіжені, стоїмо до останнього — кричимо ці пісні, рвемо струни гітар, кидаємо барабанні палички в натовп і дістаємо нові; підкурюємо на бігу сиґарету і довго обіймаємося — чому все нові й нові покоління мóлоді не втрачають надію змінити цей світ, підірвати його — щоб летів до неба й назад — підпилити основи, щоб коли черговий оліґарх ступить на ґанок корупційних схем — то опорна стійка впала — і він зламав ногу, кров пішла носом, а ці панки (sic!) підбігають і по 4 краплі додають собі в Криваву Мері — кажуть: "Це канєшно не 'eat the rich', але під українську горілочку покатить…"
І ми раз за разом ідем на таран з цією закостенілою системою брехні, лицемірства, недостойних хитрощів, непотизму та панщини; раз за разом будуємо барикади на відвойованих клаптиках паперу, кидаємось землею в наближаючихся копів та бонів, але цього завжди недостатньо...
І досі недостатньо.
І так боляче повертатися додому — боляче аналізувати поразку: заварювати м'ятний чай та, споглядаючи у далечину вікна, фантазувати про час наступної битви... Битви, що ведеться в серці кожного.
В серці кожної — оце було напряжно…"
Я кажу: "Вау, ніхуя собі, і все це ти думала, коли придумувала описи до моїх концертів?"
Вона каже: "Нє, просто треба було обрати для SRZ-2: 'Outdoor venue?' Yes/No"
ba dum tsh (aka Sting)
