Глава 1
Сьогодні в Одесі я побачила дивовижний прояв прямої дії та вияву волі "звичайних" людей без жодного примусу чи участі державних службовців. Не тільки прямої дії, а і кооперації, взаємодопомоги. Дякую моїй роботі, що дала мені шанс спостерігати таке, зараз я все вам розповім:
Висока людина в чорному йшла в сторону моря від бювету в Старобазарному сквері (який більшість моїх друзів-хлопців з Одеси називають Кіровським), несучи в кожній руці по шестилітрушці води в пляшках з-під Кривоозерської.
Людина та дуже довго й пристально дивилася на кут будинку, де був напис чорним балоном, який, як мені здалося, їй не сподобався, ба більше, вона зупинилася на перехресті й певний час його роздивлялася, ніби над чимось задумавшись чи приймаючи якесь рішення, але через секунд тридцять-сорок почимчикувала з баклагами далі.
Хвилин через 25 я побачила ту саму особу, але вже в червоному плащі, в капюшоні й з балончиком жовтої (як мені здалося) фарби в руках. "Нічосі, зараз буде екшн" — прифігіла я про себе.
Чуві виглядаў впевнено, тряс верхом і низом балону з фарбою зі сторони в сторону, тримаючи його десь біля центру по вертикалі. Він відкриває колпачок і... Ніфіга! Він шось натискає, шось намагається спробувати чи потрясти, але фарба не йде з балона й хоч їй грець.
Червоний плащ відходить від стіни й дістає телефон, починаючи комусь дзвонити. "Лол, блять," — думаю я — "графітчік вєка... Мамі дзвонить?". Але насправді напис на стіні не подобався мені теж і я думала про нього з самого початку робочого дня, тож з цікавістю слідкувала що буде далі.
Поговоривши по телефону, червоний плащ (я вже встигла дати йому це погоняло) дістав швейцарський ніж і спочатку штопором, а потім невеличким лезом почав скрести кеп балона. "Мабуть фарба засохла там" — подумала я — "генію знадобилася підказка "дзвінок другу", щоб зрозуміти це".
Він шкребе, шкребе і врешті ховає ніж та іде назад до стіни. "Showdown" — думаю я.
І ніфіга. Фарба не йде, ніби десь трохи бризкнула вбік, але це точно не те як працюють балони. "Ну і лох" — вже встигнула подумати я — "а я сподівалась".
Відволікшись на вікно, яке мені вибила система, я не одразу помітила, що хлопак вже розмовляє з жінкою — продавчинею магазу, на куті якого й з'явився той злощасний напис.
— Так не буде! — каже він, вказуючи на чорні літери.
— Я розумію, я раніше не бачила, це тільки сьогодні вночі мабуть з'явилося.
— Чорний все одно важче замазати, ніж жовтий, гірше вже не буде! Але балончик не працює, фарба не іде...
— Не надо тут балончиком, ми тільки в тому місяці зробили ремонт фасаду.
(далі буде)
Глава 2
— Так фасад вже зіпсовано, оцими... — його рука знову вказувала на напис, цього разу на друге слово.
— Ну так і шо, єслі какой-то дибіл отета напісав, і ти щас напішеш, а еслі би всє дєлалі што оні хотєлі просто... Так нєльзя. — каже жінка. — Нада с умом дєлать.
"Блять, як же я люблю Одесу" — подумала я.
Жінка щось починає розповідати про фарбу і про "страітєлєй", що треба перевірити чи вона залишилась або подзвонити їм. І що це так не робиться, хлопець щось каже про комунальників (мабуть Кафки перечитав, чи навпаки) і вона ніби вже йде назад в магаз, а він питає чи знає вона номер телефону за яким можна подзвонити. "В рєльсу, блять, собі подзвони" — ображаюсь я на червоного плаща, бо вони з продавчинею розійшлись по своїм справам, а напис чорними літерами як був, так і залишився перед моїми очима — "а я в тебе вірила...". Виглядав він круто.
Далі направляючи злих пташок в свої цілі, я знов подивилась у вікно: цей хлопак іде по Базарній назад до кута Х, втупившись в телефон. Щось там клацає, гортає, починає йти вже не суто прямо, а ходить тротуаром колами як навіжений. До нього підходить чолов'яга з довжелезною сивою бородою й протягує жовто-синій стікер з проукраїнською цитатою: "Особиста річ" — каже він. Відбувається розмова після якої червоний плащ питає: "Так це за гроші?". Чолов'яга щось відповідає й хлопак підіймає обидві руки вверх, долонями до чоловіка, трохи відводячи їх назад. "Понятно, жест Гіларі Клінтон..." — каже дід і йде з тою самою наліпкою до двох жіночок, що проходять повз.
— Ніна, пашлі — відказує одна з них іншій, що зупинилась приділити увагу сивобородому.
Хлопак далі клацає в телефоні. "Блять, що ж він там клацає?" — запитую я чи то у себе, чи то у всесвіту — "Ладна, хуй с нім" — промовляю я — "адін раз живєм" — і підіймаю мавік в небо. Наближаю камеру і бачу: сайт 1535.omr.gov.ua > реєстрація > вводить якісь дивні дані, пошта на інше ім'я, ніж вказано в реєстрації, на номері телефону намагається поставити прочерк.
"Зрозуміло, мамкін анархіст" — думаю я. Корочє стає очевидно, що цей чєл хоче залишити заявку на сайті міської ради, щоб комунальники прийшли й замазали напис. Ще й дивиться на мапі звернень чи немає цього перехрестя там вже (клацає на різні точки, де в зверненнях пишуть, що Портофранківський ЖЕК не виконує зобов'язання чи що відсутнє водопостачання). "Ахуєть," — думаю я — "від готовності замазати напис балоном до написання звернення псам Труханова один крок. Чи точніше один засохший кеп". Або ж розмова з жінкою-продавчинею.
Червоний плащ (хоча я вже починаю думати, що він не заслуговує таке круте погоняло), все ще уткнувшись в свій тєльчік і обираючи категорію звернення з випадаючого списку, підходить назад до магазу (і до завандаленого чорним балоном кута), крутиться навколо нього і ходить прямо навпроти дверей.
Продавчиня (не представилась) відчиняє білі пластикові двері, над якими красується напис пластиковими ж 3D-літерами "Продукти" й щось йому каже — хлопак оживляється, починає йти за нею, але вона просить його залишитись ззовні, бо "зал бєз прісмотра оставляю, я так нє пущу" і червоний плащ слухняно чекає на вулиці.
(далі буде)
Глава 3
Жінка виходить з величезним відром, покритим пакетом, та широким пензлем. Небінарчик бере все це й вони разом ідуть до стіни. "Бля, завжди любила людей, які готові працювати заради своїх переконань," — думаю я — "цей анонім не такий вже все ж таки і лох, звання червоного плаща я йому повертаю."
Раз за разом окунаючи пензль у фарбу, він намагається затерти чорні літери так, щоб їх годі було й розібрати, а тим більш скласти в якусь смислову конструкцію. "Так, жінка була права, це ніфіга не яскраво жовтий, так чітко би не було".
Продавчиня розповідає, що якщо щось таке хочеш зробити, то краще звернутися до працівниць бізнесу, що поряд, а не самовільно забризкувати іншим балоном та що вона сама б туди не дістала, а стрімянки у неї немає — це "страітєлі" робили. Про міську владу й комунальників каже, що місяць назад розрили біля її магаза, бо треба було дістати до кабеля під землею, а новий асфальт так і не поклали.
Червоний плащ згадує (мавіки дають змогу читати думки також), що першопочатково планував залишити частину літер чорним: "раз", щоб похизуватися з авторів напису й показати їм, що за таку штуку може бути і "два", і "три"; а в такому раскладі це вже не вийде, бо жінка просить його затерти напис повністю, лише що "Знак внизу можеш залишити, пофіг на нього, бережи фарбу, бо ще знадобиться, не можна всю зараз використати."
Цікаво як жінка була готова одразу використовувати хлопака ніби він її найманий працівник й керувати ним та роздавати команди. Але, варто зазначити, що настанови її були доречні та справедливі — вона знала як працювати з фарбою, єдине, що сама їбала це робити, та й зріст дійсно не дозволяв.
"Добре, що я побачила як ти тут крутишся, нагадав мені, що треба подивитися чи є ще ця фарба. Ось бачиш..." — жінка й червоний плащ теревенили весь час, поки напис зникав і зникав за ніжною фасадною фарбою. "Тільки очі не замазуй, це ми навмисно попросили тут намалювати" — "Та, звичайно, очі я не трону, оце ще треба затерти."
"Якби балон спрацював з першого разу," — подумала я — "цього всього не було б.
Блять, як же я люблю Одесу."
І ніхто тепер не зможе дізнатися, що там було написано.
(кінець)
