000
I am an island, waiting for hell to unleash on my shores…
(Kamelot, “One more flag in the ground”)
001
-Як він? - запитав Кріґер Мандрівника. Вампір знову сидів у своєму кріслі й роздивлявся палахкотіння полум’я в каміні.
-Потихеньку приходить до тями. - Мандрівник опустився у крісло поруч із Кріґером. - Вейш від нього не відходить, нянькається із ним як з дитиною…
Кріґер неочікувано посміхнувся, уявляючи те, про що говорив Мандрівник.
-Срібна вже обжилася, тепер в нас є кімната, повна зайвого одягу та взуття, - продовжив солдат. - Сподіваюся, ви не пожалкуєте, що дозволили їй залишитися.
-Принаймні, вона не нищитиме запаси вина та їжі з тою ж швидкістю, що й ти…
-Та ну чого ти, командире, я ж їм небагато, як качечка!
-Як качур!
-Ну що є, то є, - розвів Мандрівник руками.
-Ти впевнений, що маєш піти? - Кріґер знову посерйознів.
-Так… - розгублено відповів Мандрівник. - Зараз я - атомна бомба на ніжках. Єдине, що від мене залежить - це де мені вибухнути. І мені б хотілося, щоб вибух приніс якомога більше користі та не нашкодив нікому з вас.
-А чи треба вибухати взагалі? Ще ж не пізно схаменутися, сказати “Велике Ніщо, я виправлюся й буду чемною нечистю!” Може воно б і відступило?
-Ні… не можу. Я зробив те, що я зробив, абсолютно усвідомлюючи наслідки. - вогонь каміну відбивався в очах Мандрівника, перетворюючи їх зі звичних сіро-зелених на жовті, майже котячі зіниці. - І падати зараз на коліна, благаючи закони всесвіту пощадити мене, знаючи, що я ні про що не шкодую і наступного разу зроблю те ж саме… Ні, вампіре, це не для мене, я так жити не зможу.
Кріґер хитнув головою, нахилився уперед, взяв з підлоги деревину й кинув її у камін. Вогонь притих, роздивляючись новий шмат їжі, потім спалахнув з новою силою, поглинаючи її.
-Мандрівнику, ти ж знаєш, - сказав Кріґер, ніби звертаючись до солдата, що сидів поруч, а ніби й до полум’я у каміні. - Я не звичайний вампір… наскільки вампіри взагалі можуть бути “звичайними”. Мене не обернули у вампіра, вкусивши за шею як евфемізм статевого акту. Я не був одним з тих предначальних вампірів, що виникли як згустки чистого жаху людей перед темрявою. Я навіть не народився з легенди про величного але жорстокого шляхтича, що жив колись у замку на пагорбі.
Ні, такі як я… на нас перетворюються перші жертви хвороб, перші жертви чуми. Хто зна, скільки та хвороба забере, але перша чумна могила - завжди особлива. Вона - це те, що ділить час на “до” і “після”.
І істота, яку ти, Мандрівник, знаєш під ім’ям Кріґер, народилася із чуми. Із найстрашнішої чуми, яку знала ця частина світу.
Чуми, що мала назву краса.
Я не був її найпершою жертвою - лише першим із мешканців маленького містечка, який побачив її.
Але…
Але хай це сталося у зовсім іншому житті з зовсім іншою істотою, та я пам’ятаю ту мить, ніби це трапилося тільки що.
Вона… Вона була… ох, жодного слова жодної людської мови не вистачить, щоби описати її. І ти розумів це одразу, як тільки вона трапляла тобі в око. Ти розумів, що весь цей всесвіт існує лише для того, щоби в ньому колись народилась вона.
І ще, що після того, як ти побачив її, жити далі вже не варто. Жити далі немає сенсу.
Вона дійсно була жінкою, чия краса знищувала цілі країни… цілі народи… гори тіл, що добровільно принесли себе їй у жертву, піднімалися до небес.
На відміну від справжніх вампірів, для таких як я це були дуже ситі часи…
Потім я дізнався, що та жінка знайшла когось, хто зміг вилікувати її, хто зміг зняти прокляття цієї неможливої краси. Смішно, але це була справжня вампірка - Дестопія Віртуозо Суіцид-Мастер, пихата й непереможна, вона якось була у нас в замку… Хоча це було ще до того, як ти тут з’явився.
І знаєш, зараз, коли минуло стільки часу, коли та жінка спочатку стала залізокровним холоднокровним гарячекровним вампіром, а потім відмовилася від своєї надприродної сили настільки, що навіть мережа спеціалістів визнала її безпечною для людей… я все одно можу згадати її обличчя до останньої дрібнішої деталі. Я можу згадати ту красу, що була гіршою за чорну смерть. Я згадую її і бачу на що вона перетворилася з часом…
І тоді я заздрю звичайним людям, що вміють забувати.
Може, якийсь більш амбітний вампір, - та ж Дестопія, - спробувала б привласнити технологію Нового Вавілону, чи навіть очолити всю їх організацію - це не так складно, як здається, - і використати їх розробки на свою користь… Ми могли б навіть навчитися забувати, як люди!
Але це міг би зробити хтось інший. Не я.
Я знаю, яку силу мають спогади.
Я зневажаю тих, хто спробує привласнити цю силу собі.
Тому… іди, Мандрівнику. Іди і роби, що мусиш.
-Дякую, Кріґере, - сказав Мандрівник, підвівся з крісла та вклонився вампірові. - Дякую за все, було приємно з вами всіма працювати.
-Ох, і ще одне, - сказав він, відчиняючі двері кабінету. - Будь-ласка, скажи Вейш, що її бограч був найсмачніший.
-Обов’язково передам, - кивнув Кріґер. - Але все ж таки… чи варто тобі йти туди самому?
-Кріґере… я солдат. Я ніколи не ходжу сам-один.
…I, I am a soldier
And I,
I don’t walk alone…
002
-Тобто як це “перестала існувати”?! - крикнув у телефонну трубку генеральний директор Нового Вавілона. - Як може цілий острів перестати існувати разом із нашою лабораторією? Ви там що, знову прилад-забувайлик на собі тестували!? Наступного разу забудьте, як дупи собі підтирати, щоб всі за милю знали, що ви дурні засранці! … І що, що в нас ще є лабораторії? Ваш відділ прикладної меметики спочатку залишає наш найуспішніший полігон у тому містечку… як його… щоб вас розірвало! Ну ви зрозуміли! Найуспішніший! А після цього, ви ще й губите лабораторію! Вам зарплатню платять? Наскільки пам’ятаєте, так? Ну то я зроблю, щоб не платили! А ви будете пам’ятати, що платять! … А це щоб мені було весело! Бо поки що ви мені лише робите сумно, а я не люблю, коли мені сумно! Беріть службу безпеки, ну тих, приватних контрактників, і хутчіш шукати що загубили… як не відповідають? Зовсім не відповідають? Ви там всі подуріли, чи шо?! Так, я знаю, що їх головний офіс на тому ж поверсі, що й мій кабінет… якщо я піду їх перевіряти, їм там всім буде непереливки! Надоїли! Робіть що-небудь хто-небудь! Я генеральний директор, а не хлопчик на побегеньках!
Директор кинув слухавку на телефонний апарат. Вона впала на стіл і він обережно підняв її та поклав на місце. Потім вирівняв апарат так, щоби він стояв чітко паралельно краю стола. Телефон був старий, зроблений з червоного пластика, якого зараз вже не виробляли.
Директор любив старі речі. В них відчувалась історія, такі речі багато чого пам’ятали, майже як люди. А головне - речі були значно надійнішими за людей…
Директор дістав із кишені піджака пластинку пігулок та проковтнув одразу дві. Він сам вже був не молодий і мозок його без хімічної підтримки відмовлявся працювати на сто відсотків.
Щось в останні кілька днів неприємні новини йшли одна за одною. Треба було щось із цим вирішувати…
003
Двері кабінету генерального директору відчинилися з тихеньким скрипом. Тим не менш, цього було достатньо, щоби директор вскинув голову та роздратовано запитав:
-Та кого там біс приніс!?
-Та кого ж ще… - Мандрівник зачинив двері за собою, не звертаючи уваги на ошалілого директора пройшов у кабінет та сів на стілець навпроти Генерального. - Кого ж, крім мене?
-А ти хто такий!? - директор потягнувся-був до телефона, але Мандрівник жестом зупинив його.
-Не треба. Ваша охорона, як і всі працівники Нового Вавілона у цій будові… нейтралізовані. Вважайте, що ми залишилися з вами наодинці.
-То охорону можна не перевіряти? - директор сплюнув із відразою на обличчі. - Не знаю, хто ви, але може і наша загублена лабораторія то ваша справа?
-Наша, наша, - ствердно кивнув Мандрівник. - А щодо того, хто я…
-Пане директоре… ви так переймаєтеся тим, щоб ваша пам’ять добре працювала, не дивлячись на ваш поважний вік. Приймаєте якісь пігулки, робите вправи, кросворди розгадуєте, - тут Мандрівник усміхнувся. - Все, аби зберегти свої дорогоцінні спогади про своє надзвичайне життя. За будь-яку ціну! І правда ж, пам’ять про ім’я того хулігана, який розбив вам ніс у п’ятому класі, варта всіх скарбів світу… та що там скарби - ваша пам’ять варта цілого світу, чи не так?
Не відповідайте, пане директоре, я дуже люблю риторичні питання. Але от у чому річ… як би ви не старалися, скільки б слів з чотирьох літер, - перша “f”, - не вписали б у квадратики кросвордів, ви все одно забуватимете.
Це нормально.
Це природньо.
Це і є я.
Я - те, що ви забули, пане директоре. Усі ті дрібнички, які й не затрималися у вашому мізку. Колір шкарпеток на першій людині, яку ви зустріли вийшовши з дому. Марка четвертого автомобіля, який ви пропустили на третьму світлофорі по дорозі на роботу. Кількість секунд, які ви провели у ліфті, піднімаючись на свій поверх.
Все це і є я.
-...!
-Не переймайтеся, пане директоре. Сядьте й розслабтеся. Невдовзі все це перестане вас хвилювати.
-Перестане?
-Дивіться, - Мандрівник показав пальцем на кут між стіною та стелею. - Дивіться уважно, на самому краю вашого зору…
004
У куті щось мерехтіло. Ледь помітно, ніби повітря над розпеченим асфальтом.
Мерехтіння ширшало і ставало сильнішим.
І нарешті із нього на директора подивилося Ніщо.
Порожнеча. Великий вирівнювач. Ніщо.
Завітали до кабінету генерального директора Нового Вавілону.
Директор перевів очі на Мандрівника, який сидів перед ним з посмішкою на вустах. Обличчя директора за секунду постаріло ще на десятиріччя й рясно спітніло.
-Що це? - запитав він тремтячими вустами.
-Це? Ніщо. - була відповідь.
Ніщо заповнило собою кабінет, поверх і всю будову, зтираючи її та всіх, хто був у ній із буття, як порушників законів всесвіту.
Останньою думкою генерального директора, перед тим як він став ніколи не існувати, було: “Жовті. Шкарпетки були жовті.”
005
Велична зала замку була щедро освітлена. Кількасот свечей палали разом, відбиваючись у люстрах та позолоті стін і стелі. Залою лунала музика - невідомий людству повільний вальс вимальовував в уяві слухачів вінки криваво-червоних квітів. По підлозі зали стелився туман та м’яко ступали блискучі черевики - під звуки вальсу танцювала пара.
Вампір у вишуканому костюмі-трійці вів у танок покоївку у білій сукні з чорним фартухом.
Ще одна пара, - кремезний дядько в шкіряному одязі та дівчина в короткій джинсовій куртці та джинсових же штанях, - спостерігали за танцюючими, але самі залишалися біля стіни.
Замок спостерігав за ними усіма, і, хоч всі його мешканці нібито були вдома, все одно чекав на щось. Або на когось. Вічно.
Ніби ось-ось і повільно розчиняться старі міцно збиті двері - і крізь них зайде до зали передвісник нових нещасть і нових пригод…
…I, I am a warrior
And I’m coming home…
