музичний супровід для прочитання (ставити на мінімальну гучність)
ㅤㅤЧоловік сидів на стільці у порожній квартирі — новій, щойно знятій на останні гроші. З якої його, мабуть, скоро виселять за борги, але у старій квартирі він просто більше не міг залишатися. Та й узагалі, він не міг знайти собі місця ніде. Комфорт приходив лише з алкоголем, у якому він топив своє велике горе. Велике настільки, що після того, що сталося, він більше не міг почуватися повноцінною людиною… Віталійович, як його колись жартівливо називала покійна дружина, винуватив себе і почувався ніким, а точніше — нічим.
ㅤㅤ«Я нещасна людина і самотній чоловік», — промайнуло перед його очима, ніби текст на екрані суфлера зі старої роботи. Колись він був доглянутим і напахченим ведучим місцевої новинної програми, з акуратними вусами і дорогим турецьким костюмом, який йому подарувала дружина на десяту річницю їхнього весілля. Тепер він був безробітним і виглядав жахливо. Перебивався випадковими заробітками, коли зовсім не залишалося грошей на випивку та трохи їжі, щоб вижити. Так він і жив ці 20 проклятих років з того самого дня, коли у нього забрали сім’ю, його найдорожчих рідних.
ㅤㅤЙого сім’ю вбили. Це не був нещасний випадок, як переконували всі навколо, як казали і вірили всі навколо. Вони назвали це «нещасним випадком», щоб убивці уникнули покарання… Ненависть, біль і безсилля — ось усе, що відчував батько, який втратив дітей, і чоловік, який втратив кохану людину, і жертва, у якої забрали все і не покарали нікого. Віталійович прокидався і засинав з цими почуттями кожного дня, але одночасно з тим він був таким порожнім, ніби все це роз’їдало зсередини саму здатність відчувати хоч щось. Так страшно.
ㅤㅤ«Я так хочу померти, зникнути», — часто думав Віталійович. Але більше він хотів, щоб померли і зникнули ті, хто забрав життя його рідних, покарати винних… Двадцять років він носив у собі це, але просто не міг нічого зробити. Він просто був нічим, а вони були сильніші та мали все. Безпомічне бажання помсти. На підвіконні стояли зав’ялі квіти. Їх було небагато, але він все одно не поливав їх.
ㅤㅤВіталійович лежав і знову не міг заснути. Дивився на те, як шафа на очах то віддалялася, то наближалася. Потім перевів очі на стелю, яка вже стояла на місці. У нього часто було таке через перевтому. Він пролежав так до ранку — знову. Так само, знову, не зміг поїсти та пішов на шабашку. Там, як завжди, заробив трохи грошей і повернувся додому. Хоча ні, ані язик, ані мозок не поверталися називати це місце домом. Ні, дім він втратив разом зі своєю сім’єю.
ㅤㅤЧоловік сидів на стільці у безлюдній квартирі — він плакав. За що йому це все? Невже Бог за щось його карає? У дворі за вікном весело бігала сусідська собака, вона кружляла між дерев, шукаючи щось. Задумався… Може, за те, як колись у дитинстві він убив таку саму собаку сокирою, на канікулах у бабусі. Це була улюблена собака бабусі, і вона ще довго шукала її, але не могла знайти, бо він скинув її тіло в закинуту криницю на краю села. Але ж це зовсім несправедливо, він тоді був дурною дитиною і потім дуже шкодував про це і навіть зараз шкодує… Він не знає, навіщо зробив це, йому просто дуже хотілося подивитися, що там усередині. Згадавши цю історію, він заплакав ще більше. «Але за що, Боже? Я ж уже давно виправився і зробив купу хорошого натомість! Невже та стара шавка справді коштувала мені сім’ї?.. Дурна думка.». Але вона мучила.
ㅤㅤЩе трохи посидівши на стільці, він пішов збиратися спати. Віталійович ріс у релігійній сім’ї і був досить набожним чоловіком. Усе життя, скільки він себе пам’ятав, він відкрито та вголос постійно говорив з Богом і як йому здавалося, Бог навіть іноді йому відповідав і він чув його поради у своїй постійно забитій голові.
ㅤㅤЙому не часто снились сни, але коли вони були, у них завжди приходили рідні. У ці рідкісні дні, а вірніше моменти, коли вони знову були разом, йому так не хотілося прокидатися. Проте він кожного разу прокидався. У нього було дві спроби самогубства через ці сни, але він не міг перебороти себе — щось тримало його на цьому світі. Але це точно не ница, гнила рутина, яку він змушений був тягти з дня у день.
ㅤㅤВін знову сидів на стільці в порожній кімнаті. Йому знову було абсолютно порожньо, і в такі моменти час ставав еластичним, як гумка — іноді тягнувся безмежно, а іноді... Просто розсипався на шматки, як його хворі карієсом зуби. З’явилося дивне відчуття, ніби вони йому не належали, як щось інородне в роті.
ㅤㅤПройшов місяць, він прострочив оплату, але поки що жив на тій самій квартирі. Знову помолившись Богу за спокій своїх рідних і кару для тих, хто їх вбив, Віталійович збирався до магазину за пляшкою найдешевшої горілки. Сьогодні він знову хотів пити. Ледь нашкрібши щось, що важко було серйозно назвати грошима, він вирушив до найближчого кіоску під цією огидною хрущовкою. Йдучи до нього, він побачив біля бордюру голуба з підбитим крилом. Він постояв над ним, а потім наступив і безжально розчавив бідолашного птаха. Голос Бога в його голові наказав позбавити його страждань, йому б усе одно ніхто не допоміг. На чоботі залишилася кривава каша, а на обличчі з’явилася легка посмішка. Він виконав волю Господа.
ㅤㅤТого вечора він знову пив. Йому знову було погано, і ставало тільки гірше. Було так страшно не відчувати взагалі нічого. Він не сумнівався, що вчинив правильно, розчавивши голуба — так сказав Бог, якому він молився все частіше. Його голос і благословення були останнім, що мало сенс у його порожньому житті. Віталійович дивився на стіну на кухні, а стіна, здавалося, дивилася на нього у відповідь. Йому було страшно, але він не міг нічого з собою вдіяти. Його ноги теж уже не належали йому.
ㅤㅤВін сидів удома вже три дні, а число на календарі так і не змінилося. За вікном лунав дитячий сміх, який пронизував його, наче гострий ніж. Він дивився на дітей через вікно. Рудоволоса маленька дівчинка люто била палицею кущ. «Зроби так, щоб вона перестала грішити», — почулося всередині голос Бога. Серце головного героя стиснулося від паніки. Він не знав, як виконати волю Господа, адже його ноги не хотіли йти, бо досі відмовлялися належати йому. Коли все було закінчено, він відчув дивний спокій. Біль не важив нічого, бо він виконав волю Бога. Йому було добре, навіть занадто добре. Тоді він щиро розсміявся.
ㅤㅤУпродовж тижня він стежив за дівчинкою зі свого вікна. Бог у його голові шепотів план — як навчити її більше ніколи не грішити. Він знав, коли і де вона ходить, коли повертається додому після музичної школи. Того вечора, дочекавшись її біля під’їзду, він вдарив її лопатою по голові. Дівчинка впала без крику. Глухого звуку падіння її тіла ніхто не помітив.
ㅤㅤПощастило, що дівчинка була в капюшоні та впала на спину — кров текла на одяг, не залишаючи слідів на землі. Віталійович нервово озирнувся довкола, перевіряючи, чи ніхто не бачив. Голос у його голові нашіптував слова схвалення: «Ти все робиш правильно.». Він швидко потягнув її до дверей підвалу, озираючись на кожен звук. Спускаючись униз по холодних бетонних сходах, він відчував, як голос Бога ставав чіткішим і впевненішим. «Закопай її, так вона потрапить до мене — наказав голос. — Підготуй їй місце під трубою подачі води». Він так і зробив. Викопав яму, акуратно поклав її непритомне тіло всередину й прикрив землею. Потім застелив імпровізовану могилу старим килимом і поставив зверху стіл без однієї ніжки, щоб ніхто не помітив. «Тепер вона навчиться», — заспокоївся голос у його голові. А Віталійович, витерши руки об штани, піднявся нагору. У його порожній душі з’явилося щось схоже на спокій. Але тільки на якусь мить.
ㅤㅤЧоловік сидів на стільці у безлюдній квартирі — він посміхався. Сьогодні голос сказав йому що допоможе покарати тих, хто вбив його дружину та дітей. Цієї ночі він привів до себе свого співпляшника Романовича, єдину людину яка знала його особисто в цих краях. Бог сказав позбутися його.
ㅤㅤ— Привіт, друже, а де поляна? — здивовано запитав Романович, перед тим, як відповісти за свої гріхи. Це сталося швидко. Він вбив його холоднокровно, з-за спини, встромивши тесак йому в шию. Так само він вбив собаку у дитинстві. Очі Романовича налилися кров’ю, і той замертво впав, розливаючи червоне море на підлозі. Ще трохи покрихтівши, він захлинувся кров’ю і потривав у передсмертних конвульсіях. Віталійович зняв весь одяг, переодягнувся в чисту військову форму, в якій колись воював. Взяв із собою той самий тесак і кілька банок консервів у сумку. Як йому було сказано, він окропив усю квартиру святою водою з каністри соляри, що залишилася з тих часів, коли у нього, а точніше у них, ще було авто. Покидаючи квартиру рано вранці, він очистив її вогнем.
ㅤㅤНаступного дня він вирушив до вокзалу. Хода була дивною — зламані пальці ніг зросталися неправильно, і тепер кожен крок давався йому важко. Але його не зупиняло навіть це. Швидко як міг він дошкандибав до вокзалу і сів на потяг, як колись у дитинстві — зайцем, ховаючись від контролерів, і доїхав до потрібної станції. Все навколо розпливалося, форма і контури змінювалися, але голос не покидав його. Бог був з ним і підказував, що робити, куди йти далі. Він відчував, що має виконати свою місію — місію, яку визначив для нього сам Господь.
ㅤㅤПриїхавши на місце свого полювання, він знайшов стару землянку в лісі, неподалік. Тут оселився, влаштувавши засідку, і почав вичікувати, коли вони прийдуть. Бог був правий — тут було добре. Тут не було стін кухні, що спостерігали, шафи й столу, що міняли форму. Тут не було думок про провину й рідних, які відступали, віддаляючись від нього, немов сон, що вже також не належить йому. Але він уже повністю належав Богу і це було добре. Більше Віталійович не почувався порожнім.
ㅤㅤУ цьому місці його ніхто не чув — воно належало йому. І потім вони прийшли. Він побачив їх тут і зрозумів, що настав час.
ㅤㅤРозібравшись з першими, їх стало більше. Тоді він почав їсти. Бог ним пишався, усі ним пишалися… Чоловік сидів на стільці. Бог уже давно не говорив із ним, і порожнеча знову охоплювала його. Але все буде добре. Він чує їх, він бачить їх, він слідкує. Уже скоро. Дуже скоро… Пора, потрібно.
ㅤㅤОб’явлення 21:4 – «І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!».
Кінець.
